https://wiki.bobrovytsya.info/api.php?action=feedcontributions&user=Dmisap&feedformat=atomЕнциклопедія Бобровиччини - Внесок користувача [uk]2024-03-28T18:42:03ZВнесок користувачаMediaWiki 1.34.0https://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F:%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BF-%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D0%BA%D1%83%D0%BC&diff=470Категорія:Бобровицький радгосп-технікум2021-12-01T12:54:51Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>{{DISPLAYTITLE:Бобровицький (Майнівський) коледж (радгосп-технікум)}}<br />
<br />
[[Категорія:Школи і училища]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%B4%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82_%D1%96_%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5_%D0%B9%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=469Загадковий заповіт і тернисте його виконання2021-12-01T12:48:52Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>== Загадковий заповіт і тернисте його виконання ==<br />
=== (до 130-річчя Бобровицького (Майнівського) коледжу (технікуму)) ===<br />
<br />
<seo title="Історія Бобровицького (Майнівського) коледжу (технікуму)" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини Бобровицький (Майнівський) технікум" metadescription="Бобровицький (Майнівський) коледж, Олександра Майнова" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
Поміщиці Олександрі Олександрівні Майновій після смерті чоловіка, полковника царської армії, залишилися у спадок два маєтки і 610 десятин землі. Перед вдовою постав непростий вибір: залишитися в підмосковному маєтку зі 118-ма десятинами землі чи переїхати у Чернігівську губернію, неподалік Києва, де у Щаснівці був скромніший маєток, але біля нього майже півтисячі десятин родючої землі, половина з якої здавалася в оренду місцевим селянам, на другій половині вирощувалися кормові культури для своєї ферми. Керував господарством управитель із місцевих Микола Волошин. З цього маєтку поміщиця Майнова одержувала основні прибутки.<br />
<br />
[[Файл:Олександра Майнова.jpg|міні|left|alt=Олександра Олександрівна Майнова|Олександра Олександрівна Майнова]]<br />
<br />
Майнівський маєток цінний і природним розташуванням: неподалік (ближче до Свидовця) беруть початок три невеличкі річки: Недра, Супій і Трубіж. Тут люди ще в давнину помітили благодатні явища небесного світіння у вигляді вогненного стовпа, і куди воно вказувало, там і криницю спорудили, до якої й досі їздять паломники. Природні особливості цієї місцевості притягували до себе чернігівських, київських, литовських, польських, московських князів, згодом – великих поміщиків. Вдова Олександра теж усвідомила, де краще доживати свій вік. Вникнула і в селянське господарство, швидко відчула, як важко знайти у великій окрузі добре підготовлених управителів для панських економій. Тож у великій таємниці від друзів (місцевих поміщиків) 4 квітня 1875 року написала духовний заповіт, згідно з яким заповіла маєток і 492 десятини землі в Козелецькому повіті Чернігівської губернії і маєток та 118 десятин землі у Бронницькому повіті Московської губернії на відкриття сільськогосподарського і ремісничого училища. <br />
<br />
Померла поміщиця через рік після написання заповіту, залишила достатню кількість майна і грошей для організації і утримання першого в губернії такого навчального закладу. Але у духовному заповіті меценатка не зазначила спадкоємця, тож про свої права на спадщину заявили двоє претендентів – земство і казна. За рішенням Чернігівського окружного суду право на спадщину визнано за казною як більш надійним спадкоємцем. Яким насправді виявився – «задокументувала» історія.<br />
Тяганина з опікою тривала протягом шести років, за цей час із маєтку винесено все, що можна було винести, повидирали навіть коштовні прикраси зі святої ікони. Вкрадено колекцію дорогих картин, унікальний посуд, меблі, книги, внутрішні і надвірні скульптури, сільськогосподарський інвентар і худобу. Зникли невідомо куди 12 тисяч царських рублів, залишені поміщицею для стипендій учням. Все те мало бути передане уповноваженому від казни раднику Михайловському, але передавалися здебільшого спогади про заповітне майно на училище.<br />
Два роки потратив Михайловський на вивчення справи та встановлення кордонів землеволодіння маєтку, намагався зібрати борги і викупні платежі, але робив це повільно й невміло. Юрист за освітою, державний радник нічого не зробив для встановлення винних у розкраданні заповітного майна й багатьох тисяч рублів.<br />
<br />
[[Файл:Головний_корпус.jpg|міні|left|alt=Головний корпус Майнівського технікуму|Головний корпус Бобровицького (Майнівського) коледжу (технікуму)]]<br />
<br />
З Міністерства державного майна почали надходити розпорядження про виконання заповіту Олександри Майнової – відкриття сільськогосподарського училища. Державна казна зобов’язувала свого радника оживити будівництво споруд училища, адже запустили вже свій цегельний завод, що працював здебільшого на місцевих поміщиків. Замість виконання розпоряджень, Михайловський завершив свою службу опікуна благородного заповіту, заховався в Петербурзі від відповідальності за злочинне опікунство над спадковим державним майном.<br />
<br />
Збереглися рукописні спогади Костянтина Гамалея, який працював керуючим сільськогосподарським училищем у 1894-1922 роках: «На фермах від пожеж гинули будівлі, розкрадалися інвентар і врожай, і все це не тривожило опікуна, всі його зловживання залишалися безкарними, втрачені спадкові суми не встановлені і не повернуті. Порівняно нормально вирішене лише одне питання – стягнення викупних платежів із селян». <br />
<br />
Після Михайловського керуючим призначили Івана Івановича Барановича. Він закінчив Уманське землеробське училище, мав досвід роботи в маєтках. Але він одержав незавидну спадщину: грошей не було ні на будівництво училища, ні на розвиток господарства, що перебувало в тіні. Невідомо де дівалися надходження від підмосковного маєтку. Щоб зрушити благородну справу з місця, довелося Барановичу довго і наполегливо стукати в різні високі інстанції. Достукався і до Департаменту землеробства і сільської промисловості. Але звідти посипалися лише плани майбутньої школи, й ті дуже скромні. Пропонувалося навчати 30-40 учнів у чотирьох класах. Для них відводилися дві кімнати, третя – для позашкільних занять. Навчальна програма покладалася на трьох викладачів. Для них, а також для керуючого та інших службовців планували спорудити двоповерховий будинок. На службове житло розраховували й кучер, конюх і троє тваринників. Намітили й будівництво конюшні та корівника.<br />
<br />
Департамент планував це ще раднику Михайловському, потім «перепланував» Барановичу. Але знову ж, без належного фінансування й навіть без конкретних повноважень для керуючого, оскільки на той час у маєтку було сім няньок. Керуючий Баранович займався здебільшого сільським господарством. У його обов’язки входив також вибір місця розташування приміщень школи та господарських будівель. Для складання організаційного плану господарства і нагляду за будівництвом міністерство направило фахівців будівельного профілю Корольова і Арифельда, причому обидва мали однакові повноваження, а погляди на всі питання – дуже різні. Над усіма цими «няньками» був ще один спостерігач. У 1887 році столичне міністерство призначило опікуном Майнівки великого землевласника, предводителя дворянства Козелецького повіту М.М. Кочубея. Керуючий маєтку Іван Баранович повинен був «сприяти йому і допомагати». <br />
<br />
У тому ж 1887 році в маєток приїхав випускник рільничої і лісової академії І.А. Каширський, який спеціалізувався за кордоном на вирощуванні тютюну. У Майнівку його направили для організації вирощування американських сортів тютюну. Покладалися на нього й обов’язки інспектора тютюнової галузі в Чернігівській губернії, а також доручили опікуватися будівництвом сільськогосподарського училища. Через два роки увели нову профільну посаду для приїжджого цивільного інженера Маршева – технічний нагляд за будівництвом. Всю ж фінансову справу і загальний нагляд за спорудженням заповітної сільськогосподарської школи нарешті взяло на себе Київське управління державним майном, але не досить ефективно та відповідально. І це при тому, що пропозицію Державної ради про відкриття цієї школи затвердив сам імператор. Відповідний наказ датований 12 травня 1887 року, про що свідчить запис у Земському збірнику Чернігівської губернії.<br />
<br />
У розпорядженні імператора зазначено: «…починаючи з 1887 року, видавати з казни по 3000 рублів щорічно на потреби Майнівської школи» – так її назвав самодержець. Проте його фінансові вказівки не виконувалися.<br />
<br />
Початок 1890 року нібито обіцяв перспективи виконання заповіту поміщиці. Власний цегельний завод набув слави в окрузі якісною цеглою з фірмовим клеймом «ММ», і переключився на забезпечення нею власних потреб. Виконали інші підготовчі роботи, спорудили кілька допоміжних приміщень, гальмувалося головне – будівництво учбового корпусу. Невідомо куди зникли гроші, одержані від оренди земель і зароблені на своїй фермі. «Розмилися» гроші від продажу підмосковного маєтку із землею. Тваринницька продукція привласнювалася керуючим та його оточенням. Підгодовували й чиновників від казни, численних «опікунів». Була ще одна вагома причина безгосподарності й в’ялого будівництва, про яку написав у спогадах Костянтин Гамалей: «Поміщик М.М.Кочубей, який і до цього мало уваги приділяв питанням будівництва, вирішив взагалі відмовитися від опікунства, але не поспішав про це заявити офіційно, і хід робіт не контролював. Вивчивши певні документи, поговоривши з очевидцями, склалося враження, що поміщик-опікун «видавив» з маєтку Майнової все, що міг, і вирішив зупинитися, оскільки казна взялася за наведення порядку. Але не зробила чіткого розмежування обов’язків для своїх посланців».<br />
<br />
У жовтні 1890 року Каширський подав до Департаменту доповідну про необхідність об’єднання повноважень в одній особі – покласти на нього обов’язки керуючого і школою, і господарством маєтку. Конфлікт між двома керуючими загострився. Закінчився він тим, що Барановича призначили керуючим Ольгинською сільськогосподарською школою, а Каширського залишили інструктором з тютюнарства в губернії.<br />
Великої шкоди будівництву Майнівської школи завдав цивільний інженер Маршев. У маєток він приїхав, певно, на початку розвитку психічної неврівноваженості. Перед цим залишив недобрий слід на будівництві Уманської сільськогосподарської школи та на кількох інших об’єктах. У Майнівці під його керівництвом закладався фундамент під учбовий корпус, і ця робота виконана настільки нефахово, що відразу виникла загроза руйнування стін, й у двох з них з’явилася тріщина, металевими прутами її стягували. Взагалі брак у фундаменті періодично усували аж до 1913 року.<br />
Ще один приклад його неврівноваженості й марнотратства коштів: у Петербурзі замовив чавунні східці для учбового корпусу вартістю 11560 рублів. Величезна сума на той час, а ще треба було доставити великогабаритні східці за тисячу кілометрів і їх встановити. Хоча за оцінкою інженера Тібо-Бріньолья, котрий закінчував будівництво школи, такі східці можна було виготовити і встановити на місці за 652 рублі. Маршев же вирішив економити кошти на будівництві житла не з цегли, а з… саману. До цього «експерименту» його не допустили.<br />
<br />
[[Файл:Сканирование0007.jpg|міні|left|alt=Майнівський технікум|Студенти Бобровицького (Майнівського) коледжу (технікуму)]]<br />
<br />
Інженер Маршев не закінчив будівництво школи, повернувся в Петербург, де згодом потрапив у психіатричну лікарню. Після завершення лікування він застрелився, залишивши передсмертну записку, в якій написав, що його замучила совість, бо багато недобрих справ натворив на землі. Про це розповіли столичні чиновники, які приїздили в Майнівку. У переказах ця історія дійшла до наших днів. Якби вона прижилася, скільки б самогубств відбулося за революційно-незалежне століття?<br />
<br />
Новим керуючим маєтком призначили випускника рільничої і лісової академії А.А. Безсалова, що встиг попрацювати нетривалий час на незначній посаді в правлінні Війська Донського. На новій посаді на нього поклали обов’язки керуючого господарством маєтку і школи, ще й із незавидним спадком від попередників. Але молодий керуючий швидко проаналізував це становище і зробив логічний висновок: свого часу державна казна одержала після смерті Майнової багату спадщину, але не забезпечила ефективний контроль за нею і заповітне використання, а тепер усувається від фінансування будівництва і підтримки розвитку господарства. Визначив і одну з важливих причин: правдива інформація про становище в Майнівці не доходила в Петербург, декому на місцях вигідні були такі безпорядки. Тож на початку 1891 року молодий керуючий Безсалов, на відміну від попередників, зумів обґрунтувати кошторис будівництва і потреб господарства, добився додаткового фінансування в сумі три тисячі рублів. Ожило з новим інженером будівництво, а керуючий зробив ривок у розвитку господарства: передусім подвоїлось поголів’я худоби, зокрема коней побільшало у п’ять разів. Взялися й за якісну годівлю тварин, але проблема вирішувалася важко.<br />
<br />
Багато часу витрачав керуючий аграрник на питання організації роботи майбутньої школи, бо зовсім не мав педагогічного досвіду, тому з кожного питання звертався в Департамент землеробства. Там же не було навіть необхідних програм організації подібних шкіл. Один мудрий чиновник підказав молодому керуючому, щоб з’їздив по досвід у Мар’їногорську і Воздвиженську школи. Відтоді організатор Майнівської школи працював уже не навпомацки, і швидко справився з головним завданням.<br />
<br />
30 листопада 1891 року, через 15 років після смерті заповідачки О.О. Майнової, при селі Щаснівка Козелецького повіту відкрили урочисто сільськогосподарську і ремісничу школу першого розряду, названу Майнівською. Основна мета школи – поширювати в народних масах, переважно шляхом практичних занять, основні знання з питань сільського господарства взагалі і тютюнарства і бджільництва зокрема, а також – столярної і ковальської справи, з умінням виготовляти нові й ремонтувати старі сільськогосподарські машини та знаряддя.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК'''''<br />
<br />
<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Бобровицький радгосп-технікум|Б]]<br />
[[Категорія:Історія]]<br />
[[Категорія:Люди М]]<br />
[[Категорія:Освіта]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%B50007.jpg&diff=468Файл:Сканирование0007.jpg2021-12-01T12:48:32Z<p>Dmisap: Бобровицький (Майнівський) технікум</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
Бобровицький (Майнівський) технікум</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BF%D1%83%D1%81.jpg&diff=467Файл:Головний корпус.jpg2021-12-01T12:45:43Z<p>Dmisap: Головний корпус.jpg</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
Головний корпус.jpg</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0_%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0.jpg&diff=466Файл:Олександра Майнова.jpg2021-12-01T12:30:15Z<p>Dmisap: Олександра Майнова</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
Олександра Майнова</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%B4%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82_%D1%96_%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5_%D0%B9%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=465Загадковий заповіт і тернисте його виконання2021-12-01T11:57:06Z<p>Dmisap: Створена сторінка: == Загадковий заповіт і тернисте його виконання == === (до 130-річчя Бобровицького (Майнівсь...</p>
<hr />
<div>== Загадковий заповіт і тернисте його виконання ==<br />
=== (до 130-річчя Бобровицького (Майнівського) коледжу (технікуму)) ===<br />
<br />
Поміщиці Олександрі Олександрівні Майновій після смерті чоловіка, полковника царської армії, залишилися у спадок два маєтки і 610 десятин землі. Перед вдовою постав непростий вибір: залишитися в підмосковному маєтку зі 118-ма десятинами землі чи переїхати у Чернігівську губернію, неподалік Києва, де у Щаснівці був скромніший маєток, але біля нього майже півтисячі десятин родючої землі, половина з якої здавалася в оренду місцевим селянам, на другій половині вирощувалися кормові культури для своєї ферми. Керував господарством управитель із місцевих Микола Волошин. З цього маєтку поміщиця Майнова одержувала основні прибутки.<br />
<br />
Майнівський маєток цінний і природним розташуванням: неподалік (ближче до Свидовця) беруть початок три невеличкі річки: Недра, Супій і Трубіж. Тут люди ще в давнину помітили благодатні явища небесного світіння у вигляді вогненного стовпа, і куди воно вказувало, там і криницю спорудили, до якої й досі їздять паломники. Природні особливості цієї місцевості притягували до себе чернігівських, київських, литовських, польських, московських князів, згодом – великих поміщиків. Вдова Олександра теж усвідомила, де краще доживати свій вік. Вникнула і в селянське господарство, швидко відчула, як важко знайти у великій окрузі добре підготовлених управителів для панських економій. Тож у великій таємниці від друзів (місцевих поміщиків) 4 квітня 1875 року написала духовний заповіт, згідно з яким заповіла маєток і 492 десятини землі в Козелецькому повіті Чернігівської губернії і маєток та 118 десятин землі у Бронницькому повіті Московської губернії на відкриття сільськогосподарського і ремісничого училища. <br />
<br />
Померла поміщиця через рік після написання заповіту, залишила достатню кількість майна і грошей для організації і утримання першого в губернії такого навчального закладу. Але у духовному заповіті меценатка не зазначила спадкоємця, тож про свої права на спадщину заявили двоє претендентів – земство і казна. За рішенням Чернігівського окружного суду право на спадщину визнано за казною як більш надійним спадкоємцем. Яким насправді виявився – «задокументувала» історія.<br />
Тяганина з опікою тривала протягом шести років, за цей час із маєтку винесено все, що можна було винести, повидирали навіть коштовні прикраси зі святої ікони. Вкрадено колекцію дорогих картин, унікальний посуд, меблі, книги, внутрішні і надвірні скульптури, сільськогосподарський інвентар і худобу. Зникли невідомо куди 12 тисяч царських рублів, залишені поміщицею для стипендій учням. Все те мало бути передане уповноваженому від казни раднику Михайловському, але передавалися здебільшого спогади про заповітне майно на училище.<br />
Два роки потратив Михайловський на вивчення справи та встановлення кордонів землеволодіння маєтку, намагався зібрати борги і викупні платежі, але робив це повільно й невміло. Юрист за освітою, державний радник нічого не зробив для встановлення винних у розкраданні заповітного майна й багатьох тисяч рублів.<br />
<br />
З Міністерства державного майна почали надходити розпорядження про виконання заповіту Олександри Майнової – відкриття сільськогосподарського училища. Державна казна зобов’язувала свого радника оживити будівництво споруд училища, адже запустили вже свій цегельний завод, що працював здебільшого на місцевих поміщиків. Замість виконання розпоряджень, Михайловський завершив свою службу опікуна благородного заповіту, заховався в Петербурзі від відповідальності за злочинне опікунство над спадковим державним майном.<br />
<br />
Збереглися рукописні спогади Костянтина Гамалея, який працював керуючим сільськогосподарським училищем у 1894-1922 роках: «На фермах від пожеж гинули будівлі, розкрадалися інвентар і врожай, і все це не тривожило опікуна, всі його зловживання залишалися безкарними, втрачені спадкові суми не встановлені і не повернуті. Порівняно нормально вирішене лише одне питання – стягнення викупних платежів із селян». <br />
<br />
Після Михайловського керуючим призначили Івана Івановича Барановича. Він закінчив Уманське землеробське училище, мав досвід роботи в маєтках. Але він одержав незавидну спадщину: грошей не було ні на будівництво училища, ні на розвиток господарства, що перебувало в тіні. Невідомо де дівалися надходження від підмосковного маєтку. Щоб зрушити благородну справу з місця, довелося Барановичу довго і наполегливо стукати в різні високі інстанції. Достукався і до Департаменту землеробства і сільської промисловості. Але звідти посипалися лише плани майбутньої школи, й ті дуже скромні. Пропонувалося навчати 30-40 учнів у чотирьох класах. Для них відводилися дві кімнати, третя – для позашкільних занять. Навчальна програма покладалася на трьох викладачів. Для них, а також для керуючого та інших службовців планували спорудити двоповерховий будинок. На службове житло розраховували й кучер, конюх і троє тваринників. Намітили й будівництво конюшні та корівника.<br />
<br />
Департамент планував це ще раднику Михайловському, потім «перепланував» Барановичу. Але знову ж, без належного фінансування й навіть без конкретних повноважень для керуючого, оскільки на той час у маєтку було сім няньок. Керуючий Баранович займався здебільшого сільським господарством. У його обов’язки входив також вибір місця розташування приміщень школи та господарських будівель. Для складання організаційного плану господарства і нагляду за будівництвом міністерство направило фахівців будівельного профілю Корольова і Арифельда, причому обидва мали однакові повноваження, а погляди на всі питання – дуже різні. Над усіма цими «няньками» був ще один спостерігач. У 1887 році столичне міністерство призначило опікуном Майнівки великого землевласника, предводителя дворянства Козелецького повіту М.М. Кочубея. Керуючий маєтку Іван Баранович повинен був «сприяти йому і допомагати». <br />
<br />
У тому ж 1887 році в маєток приїхав випускник рільничої і лісової академії І.А. Каширський, який спеціалізувався за кордоном на вирощуванні тютюну. У Майнівку його направили для організації вирощування американських сортів тютюну. Покладалися на нього й обов’язки інспектора тютюнової галузі в Чернігівській губернії, а також доручили опікуватися будівництвом сільськогосподарського училища. Через два роки увели нову профільну посаду для приїжджого цивільного інженера Маршева – технічний нагляд за будівництвом. Всю ж фінансову справу і загальний нагляд за спорудженням заповітної сільськогосподарської школи нарешті взяло на себе Київське управління державним майном, але не досить ефективно та відповідально. І це при тому, що пропозицію Державної ради про відкриття цієї школи затвердив сам імператор. Відповідний наказ датований 12 травня 1887 року, про що свідчить запис у Земському збірнику Чернігівської губернії.<br />
<br />
У розпорядженні імператора зазначено: «…починаючи з 1887 року, видавати з казни по 3000 рублів щорічно на потреби Майнівської школи» – так її назвав самодержець. Проте його фінансові вказівки не виконувалися.<br />
<br />
Початок 1890 року нібито обіцяв перспективи виконання заповіту поміщиці. Власний цегельний завод набув слави в окрузі якісною цеглою з фірмовим клеймом «ММ», і переключився на забезпечення нею власних потреб. Виконали інші підготовчі роботи, спорудили кілька допоміжних приміщень, гальмувалося головне – будівництво учбового корпусу. Невідомо куди зникли гроші, одержані від оренди земель і зароблені на своїй фермі. «Розмилися» гроші від продажу підмосковного маєтку із землею. Тваринницька продукція привласнювалася керуючим та його оточенням. Підгодовували й чиновників від казни, численних «опікунів». Була ще одна вагома причина безгосподарності й в’ялого будівництва, про яку написав у спогадах Костянтин Гамалей: «Поміщик М.М.Кочубей, який і до цього мало уваги приділяв питанням будівництва, вирішив взагалі відмовитися від опікунства, але не поспішав про це заявити офіційно, і хід робіт не контролював. Вивчивши певні документи, поговоривши з очевидцями, склалося враження, що поміщик-опікун «видавив» з маєтку Майнової все, що міг, і вирішив зупинитися, оскільки казна взялася за наведення порядку. Але не зробила чіткого розмежування обов’язків для своїх посланців».<br />
<br />
У жовтні 1890 року Каширський подав до Департаменту доповідну про необхідність об’єднання повноважень в одній особі – покласти на нього обов’язки керуючого і школою, і господарством маєтку. Конфлікт між двома керуючими загострився. Закінчився він тим, що Барановича призначили керуючим Ольгинською сільськогосподарською школою, а Каширського залишили інструктором з тютюнарства в губернії.<br />
Великої шкоди будівництву Майнівської школи завдав цивільний інженер Маршев. У маєток він приїхав, певно, на початку розвитку психічної неврівноваженості. Перед цим залишив недобрий слід на будівництві Уманської сільськогосподарської школи та на кількох інших об’єктах. У Майнівці під його керівництвом закладався фундамент під учбовий корпус, і ця робота виконана настільки нефахово, що відразу виникла загроза руйнування стін, й у двох з них з’явилася тріщина, металевими прутами її стягували. Взагалі брак у фундаменті періодично усували аж до 1913 року.<br />
Ще один приклад його неврівноваженості й марнотратства коштів: у Петербурзі замовив чавунні східці для учбового корпусу вартістю 11560 рублів. Величезна сума на той час, а ще треба було доставити великогабаритні східці за тисячу кілометрів і їх встановити. Хоча за оцінкою інженера Тібо-Бріньолья, котрий закінчував будівництво школи, такі східці можна було виготовити і встановити на місці за 652 рублі. Маршев же вирішив економити кошти на будівництві житла не з цегли, а з… саману. До цього «експерименту» його не допустили.<br />
<br />
Інженер Маршев не закінчив будівництво школи, повернувся в Петербург, де згодом потрапив у психіатричну лікарню. Після завершення лікування він застрелився, залишивши передсмертну записку, в якій написав, що його замучила совість, бо багато недобрих справ натворив на землі. Про це розповіли столичні чиновники, які приїздили в Майнівку. У переказах ця історія дійшла до наших днів. Якби вона прижилася, скільки б самогубств відбулося за революційно-незалежне століття?<br />
<br />
Новим керуючим маєтком призначили випускника рільничої і лісової академії А.А. Безсалова, що встиг попрацювати нетривалий час на незначній посаді в правлінні Війська Донського. На новій посаді на нього поклали обов’язки керуючого господарством маєтку і школи, ще й із незавидним спадком від попередників. Але молодий керуючий швидко проаналізував це становище і зробив логічний висновок: свого часу державна казна одержала після смерті Майнової багату спадщину, але не забезпечила ефективний контроль за нею і заповітне використання, а тепер усувається від фінансування будівництва і підтримки розвитку господарства. Визначив і одну з важливих причин: правдива інформація про становище в Майнівці не доходила в Петербург, декому на місцях вигідні були такі безпорядки. Тож на початку 1891 року молодий керуючий Безсалов, на відміну від попередників, зумів обґрунтувати кошторис будівництва і потреб господарства, добився додаткового фінансування в сумі три тисячі рублів. Ожило з новим інженером будівництво, а керуючий зробив ривок у розвитку господарства: передусім подвоїлось поголів’я худоби, зокрема коней побільшало у п’ять разів. Взялися й за якісну годівлю тварин, але проблема вирішувалася важко.<br />
<br />
Багато часу витрачав керуючий аграрник на питання організації роботи майбутньої школи, бо зовсім не мав педагогічного досвіду, тому з кожного питання звертався в Департамент землеробства. Там же не було навіть необхідних програм організації подібних шкіл. Один мудрий чиновник підказав молодому керуючому, щоб з’їздив по досвід у Мар’їногорську і Воздвиженську школи. Відтоді організатор Майнівської школи працював уже не навпомацки, і швидко справився з головним завданням.<br />
<br />
30 листопада 1891 року, через 15 років після смерті заповідачки О.О. Майнової, при селі Щаснівка Козелецького повіту відкрили урочисто сільськогосподарську і ремісничу школу першого розряду, названу Майнівською. Основна мета школи – поширювати в народних масах, переважно шляхом практичних занять, основні знання з питань сільського господарства взагалі і тютюнарства і бджільництва зокрема, а також – столярної і ковальської справи, з умінням виготовляти нові й ремонтувати старі сільськогосподарські машини та знаряддя.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК'''''<br />
<br />
<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Бобровицький радгосп-технікум|Б]]<br />
[[Категорія:Історія]]<br />
[[Категорія:Люди М]]<br />
[[Категорія:Освіта]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%8E%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B9_%C2%AB%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%84%D0%B0%D1%80%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%C2%BB_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%C2%AB%D0%B7%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B9%C2%BB._%D0%90%D0%BB%D0%B5_%D1%94_%D0%B7_%D1%87%D0%B8%D0%BC_%D1%81%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8_%D0%B9_%D0%BD%D0%B0_%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97&diff=464Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії2021-12-01T11:54:18Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>== Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії ==<br />
=== (З історії 130-річного Бобровицького (Майнівського) коледжу) ===<br />
<br />
<seo title="Історія Бобровицького (Майнівського) коледжу" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини Бобровицький (Майнівський) коледж" metadescription="Бобровицький (Майнівський) коледж, Олександра Майнова" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''У 1946 році, невідомо з чиєї ініціативи, Майнівському технікуму нав’язали святкування 50-річного ювілею, хоча з дня заснування (30 листопада 1891 р.) минуло було 55 років.''' <br />
<br />
Бюро Чернігівського обкому партії та виконком обласної ради прийняли спеціальну постанову про святкування золотого ювілею одного з найстаріших в області навчального закладу 27 грудня 1946 року. Комісію з підготовки і проведення святкування очолив представник облвиконкому Капранов, заступником голови комісії призначили начальника управління Міністерства тваринництва Кротова. До комісії увійшли начальник відділу шкіл обкому партії Кузь, директор технікуму Генель, секретар Бобровицького райкому партії Вілен, голова Бобровицької районної ради Петровський і від парторганізації технікуму викладач Хайнацький.<br />
<br />
Така представницька комісія свідчить, що відзначенню ювілею технікуму приділялася особлива увага на високому рівні. Багато викладачів та інших працівників Майнівки одержали державні нагороди. Спеціальною постановою комісія зобов’язала начальника обласного управління кінофікації Зінчука встановити в клубі технікуму стаціонарну звукову кіноустановку – неабиякий подарунок до ювілею. <br />
<br />
В обласній газеті «Деснянська правда» присвятили ювілейній події цілий розворот, в якому центральним матеріалом була стаття директора технікуму С.С.Генеля «Майнівка в минулому та сучасному», наповнена комуністичною ідеологією. Автор некоректно відгукнувся про засновницю навчального закладу Олександру Майнову, бо вона була поміщицею. Недолугим був і такий висновок: «Школу закінчували до революції діти багатіїв. Діти ж бідних селян, не витримавши тяжких умов, тікали з Майнівки». Виходить, що діти бідняків більше боялися труднощів, ніж діти багатіїв? Хоча насправді в Майнівській школі до революції навчалися здебільшого діти простих селян, вони були на повному матеріальному забезпеченні від держави, земства і навіть окремих поміщиків-благодійників. І лише одиниці навчалися за батьківську плату.<br />
<br />
Наскрізь пройнята сталінською ідеологією публікація студента третього курсу, фронтовика Івана Обламського: «У нашій радянській країні молодь має великі можливості вчитися, стати спеціалістом будь-якої галузі. Ці права дала нам радянська влада, великий Сталін і керована ним більшовицька партія. Великі права на освіту гарантовані золотим законом нашого життя – Сталінською конституцією». <br />
<br />
Від самого (!) Сталіна надійшла в Майнівку вітальна телеграма, а з нею і 20 тисяч рублів для проведення святкових заходів. Вигуки «Слава, слава Сталіну!» лунали того дня на території і в приміщеннях Майнівки. Вірнопіддані славлення вождя гріли душі й тіла викладачів та студентів, які після святкування ювілею продовжували працювати в нетоплених аудиторіях й кабінетах, мерзнути в холодних кімнатах гуртожитку. А про репресованих, зокрема і з Майнівки, в перші роки після прийняття «золотої» Сталінської конституції, й думати боялися. <br />
<br />
[[Файл:Майнівський_коледж.jpg|міні|left|alt=На заняттях у Майнівському_коледжі|На заняттях у Майнівському_коледжі]]<br />
<br />
Всіляко старався догодити комісії з ювілею директор, демобілізований майор С.С. Генель, але його старання не оцінило керівництво району й області – після святкування він залишив посаду директора. На місце офіцера-фронтовика призначили Миколу Бензу, довоєнного директора Озерянської школи, але ненадовго. Партійна влада вирішила послати педагога на господарську роботу – тривалий час очолював колгосп у Свидовці. У Майнівці його замінив на кілька місяців Євген Зеленський. Нарешті технікуму пощастило на господаря – фронтовика Дмитра Дмуховського, котрий працював завучем.<br />
<br />
Директором його призначили за два тижні до початку нового навчального року, кабінети й аудиторії були підготовлені на 50 відсотків. На завершення ремонтних робіт у головному корпусі і допоміжних приміщеннях не вистачало щонайменше місяця. У гуртожитку влітку працював районний піонерський табір, ремонтні роботи там планували завершити до 10 вересня, але приїжджі студенти починали навчальний рік 1 вересня. Не приступали і до ремонту квартир викладачів. За рік до святкування ювілею розпочали ремонт клубу, а завершували вже в 1947 році.<br />
Не краща картина була з готовністю техніки і забезпечення ферми кормами (на 63 відсотки) і допоміжним знаряддям. На середину вересня річний план по молоку був виконаний на 36 відсотків.<br />
<br />
За короткий термін Дмитро Дмуховський виправив становище на виробництві і в господарстві технікуму, насамперед подбав про студентів. І не лише стосовно гуртожитку, а й організації харчування. У їдальні була одна кухарка, а всі допоміжні роботи виконували студенти. Вони й контролювали закладання в котли й каструлі продуктів. Кухар не мав права робити це без участі чергових студентів і фельдшера Олексія Цикала. Студенти теж не зазіхали на суспільне, вони одержували в пекарні технікуму по півбуханки хліба на день, виділяли їм масло з господарства, інші продукти.<br />
<br />
Свою скромну квартиру директор Дмуховський не став ремонтувати, а для більшості викладачів поліпшив умови для проживання. Ожило під його керівництвом і навчально-виробниче господарство. Одначе кадрова сталінська перетасовка помітно гальмувала позитивні процеси у виробництві й навчанні студентів. Чесного і справедливого, вмілого організатора Дмуховського замінив партійний працівник з Києва Іван Міселюк, він побив усі «рекорди» перебування на посаді директора технікуму: попрацював три місяці, до чергової районної партконференції, на якій був обраний секретарем райкому партії. Щоб зайняти цю посаду, Івану Герасимовичу й потрібен був отой формальний тримісячний досвід роботи в навчальному господарстві. Як такі кадрові перестановки впливають на роботу технікуму – це не бралося до уваги.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК'''''<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Бобровицький радгосп-технікум|Б]]<br />
[[Категорія:Історія]]<br />
[[Категорія:Люди М]]<br />
[[Категорія:Освіта]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%8E%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B9_%C2%AB%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%84%D0%B0%D1%80%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%C2%BB_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%C2%AB%D0%B7%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B9%C2%BB._%D0%90%D0%BB%D0%B5_%D1%94_%D0%B7_%D1%87%D0%B8%D0%BC_%D1%81%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8_%D0%B9_%D0%BD%D0%B0_%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97&diff=463Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії2021-12-01T11:51:25Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>== Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії ==<br />
=== (З історії 130-річного Бобровицького (Майнівського) коледжу) ===<br />
<br />
<seo title="Історія Бобровицького (Майнівського) коледжу" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини Бобровицький (Майнівський) коледж" metadescription="Бобровицький (Майнівський) коледж, Олександра Майнова" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''У 1946 році, невідомо з чиєї ініціативи, Майнівському технікуму нав’язали святкування 50-річного ювілею, хоча з дня заснування (30 листопада 1891 р.) минуло було 55 років.''' <br />
<br />
Бюро Чернігівського обкому партії та виконком обласної ради прийняли спеціальну постанову про святкування золотого ювілею одного з найстаріших в області навчального закладу 27 грудня 1946 року. Комісію з підготовки і проведення святкування очолив представник облвиконкому Капранов, заступником голови комісії призначили начальника управління Міністерства тваринництва Кротова. До комісії увійшли начальник відділу шкіл обкому партії Кузь, директор технікуму Генель, секретар Бобровицького райкому партії Вілен, голова Бобровицької районної ради Петровський і від парторганізації технікуму викладач Хайнацький.<br />
<br />
Така представницька комісія свідчить, що відзначенню ювілею технікуму приділялася особлива увага на високому рівні. Багато викладачів та інших працівників Майнівки одержали державні нагороди. Спеціальною постановою комісія зобов’язала начальника обласного управління кінофікації Зінчука встановити в клубі технікуму стаціонарну звукову кіноустановку – неабиякий подарунок до ювілею. <br />
<br />
В обласній газеті «Деснянська правда» присвятили ювілейній події цілий розворот, в якому центральним матеріалом була стаття директора технікуму С.С.Генеля «Майнівка в минулому та сучасному», наповнена комуністичною ідеологією. Автор некоректно відгукнувся про засновницю навчального закладу Олександру Майнову, бо вона була поміщицею. Недолугим був і такий висновок: «Школу закінчували до революції діти багатіїв. Діти ж бідних селян, не витримавши тяжких умов, тікали з Майнівки». Виходить, що діти бідняків більше боялися труднощів, ніж діти багатіїв? Хоча насправді в Майнівській школі до революції навчалися здебільшого діти простих селян, вони були на повному матеріальному забезпеченні від держави, земства і навіть окремих поміщиків-благодійників. І лише одиниці навчалися за батьківську плату.<br />
<br />
Наскрізь пройнята сталінською ідеологією публікація студента третього курсу, фронтовика Івана Обламського: «У нашій радянській країні молодь має великі можливості вчитися, стати спеціалістом будь-якої галузі. Ці права дала нам радянська влада, великий Сталін і керована ним більшовицька партія. Великі права на освіту гарантовані золотим законом нашого життя – Сталінською конституцією». <br />
<br />
Від самого (!) Сталіна надійшла в Майнівку вітальна телеграма, а з нею і 20 тисяч рублів для проведення святкових заходів. Вигуки «Слава, слава Сталіну!» лунали того дня на території і в приміщеннях Майнівки. Вірнопіддані славлення вождя гріли душі й тіла викладачів та студентів, які після святкування ювілею продовжували працювати в нетоплених аудиторіях й кабінетах, мерзнути в холодних кімнатах гуртожитку. А про репресованих, зокрема і з Майнівки, в перші роки після прийняття «золотої» Сталінської конституції, й думати боялися. <br />
<br />
Всіляко старався догодити комісії з ювілею директор, демобілізований майор С.С. Генель, але його старання не оцінило керівництво району й області – після святкування він залишив посаду директора. На місце офіцера-фронтовика призначили Миколу Бензу, довоєнного директора Озерянської школи, але ненадовго. Партійна влада вирішила послати педагога на господарську роботу – тривалий час очолював колгосп у Свидовці. У Майнівці його замінив на кілька місяців Євген Зеленський. Нарешті технікуму пощастило на господаря – фронтовика Дмитра Дмуховського, котрий працював завучем.<br />
<br />
[[Файл:Майнівський_коледж.jpg|міні|alt=На заняттях у Майнівському_коледжі|На заняттях у Майнівському_коледжі]]<br />
<br />
Директором його призначили за два тижні до початку нового навчального року, кабінети й аудиторії були підготовлені на 50 відсотків. На завершення ремонтних робіт у головному корпусі і допоміжних приміщеннях не вистачало щонайменше місяця. У гуртожитку влітку працював районний піонерський табір, ремонтні роботи там планували завершити до 10 вересня, але приїжджі студенти починали навчальний рік 1 вересня. Не приступали і до ремонту квартир викладачів. За рік до святкування ювілею розпочали ремонт клубу, а завершували вже в 1947 році.<br />
Не краща картина була з готовністю техніки і забезпечення ферми кормами (на 63 відсотки) і допоміжним знаряддям. На середину вересня річний план по молоку був виконаний на 36 відсотків.<br />
<br />
За короткий термін Дмитро Дмуховський виправив становище на виробництві і в господарстві технікуму, насамперед подбав про студентів. І не лише стосовно гуртожитку, а й організації харчування. У їдальні була одна кухарка, а всі допоміжні роботи виконували студенти. Вони й контролювали закладання в котли й каструлі продуктів. Кухар не мав права робити це без участі чергових студентів і фельдшера Олексія Цикала. Студенти теж не зазіхали на суспільне, вони одержували в пекарні технікуму по півбуханки хліба на день, виділяли їм масло з господарства, інші продукти.<br />
<br />
Свою скромну квартиру директор Дмуховський не став ремонтувати, а для більшості викладачів поліпшив умови для проживання. Ожило під його керівництвом і навчально-виробниче господарство. Одначе кадрова сталінська перетасовка помітно гальмувала позитивні процеси у виробництві й навчанні студентів. Чесного і справедливого, вмілого організатора Дмуховського замінив партійний працівник з Києва Іван Міселюк, він побив усі «рекорди» перебування на посаді директора технікуму: попрацював три місяці, до чергової районної партконференції, на якій був обраний секретарем райкому партії. Щоб зайняти цю посаду, Івану Герасимовичу й потрібен був отой формальний тримісячний досвід роботи в навчальному господарстві. Як такі кадрові перестановки впливають на роботу технікуму – це не бралося до уваги.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК'''''<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Бобровицький радгосп-технікум|Б]]<br />
[[Категорія:Історія]]<br />
[[Категорія:Люди М]]<br />
[[Категорія:Освіта]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B4%D0%B6.jpg&diff=462Файл:Майнівський коледж.jpg2021-12-01T11:48:17Z<p>Dmisap: Бобровицький (Майнівський) коледж</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
Бобровицький (Майнівський) коледж</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%8E%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B9_%C2%AB%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%84%D0%B0%D1%80%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%C2%BB_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%C2%AB%D0%B7%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B9%C2%BB._%D0%90%D0%BB%D0%B5_%D1%94_%D0%B7_%D1%87%D0%B8%D0%BC_%D1%81%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8_%D0%B9_%D0%BD%D0%B0_%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97&diff=461Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії2021-12-01T11:46:43Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>== Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії ==<br />
=== (З історії 130-річного Бобровицького (Майнівського) коледжу) ===<br />
<br />
<seo title="Історія Бобровицького (Майнівського) коледжу" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини Бобровицький (Майнівський) коледж" metadescription="Бобровицький (Майнівський) коледж, Олександра Майнова" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''У 1946 році, невідомо з чиєї ініціативи, Майнівському технікуму нав’язали святкування 50-річного ювілею, хоча з дня заснування (30 листопада 1891 р.) минуло було 55 років.''' <br />
<br />
Бюро Чернігівського обкому партії та виконком обласної ради прийняли спеціальну постанову про святкування золотого ювілею одного з найстаріших в області навчального закладу 27 грудня 1946 року. Комісію з підготовки і проведення святкування очолив представник облвиконкому Капранов, заступником голови комісії призначили начальника управління Міністерства тваринництва Кротова. До комісії увійшли начальник відділу шкіл обкому партії Кузь, директор технікуму Генель, секретар Бобровицького райкому партії Вілен, голова Бобровицької районної ради Петровський і від парторганізації технікуму викладач Хайнацький.<br />
<br />
Така представницька комісія свідчить, що відзначенню ювілею технікуму приділялася особлива увага на високому рівні. Багато викладачів та інших працівників Майнівки одержали державні нагороди. Спеціальною постановою комісія зобов’язала начальника обласного управління кінофікації Зінчука встановити в клубі технікуму стаціонарну звукову кіноустановку – неабиякий подарунок до ювілею. <br />
<br />
В обласній газеті «Деснянська правда» присвятили ювілейній події цілий розворот, в якому центральним матеріалом була стаття директора технікуму С.С.Генеля «Майнівка в минулому та сучасному», наповнена комуністичною ідеологією. Автор некоректно відгукнувся про засновницю навчального закладу Олександру Майнову, бо вона була поміщицею. Недолугим був і такий висновок: «Школу закінчували до революції діти багатіїв. Діти ж бідних селян, не витримавши тяжких умов, тікали з Майнівки». Виходить, що діти бідняків більше боялися труднощів, ніж діти багатіїв? Хоча насправді в Майнівській школі до революції навчалися здебільшого діти простих селян, вони були на повному матеріальному забезпеченні від держави, земства і навіть окремих поміщиків-благодійників. І лише одиниці навчалися за батьківську плату.<br />
<br />
Наскрізь пройнята сталінською ідеологією публікація студента третього курсу, фронтовика Івана Обламського: «У нашій радянській країні молодь має великі можливості вчитися, стати спеціалістом будь-якої галузі. Ці права дала нам радянська влада, великий Сталін і керована ним більшовицька партія. Великі права на освіту гарантовані золотим законом нашого життя – Сталінською конституцією». <br />
<br />
Від самого (!) Сталіна надійшла в Майнівку вітальна телеграма, а з нею і 20 тисяч рублів для проведення святкових заходів. Вигуки «Слава, слава Сталіну!» лунали того дня на території і в приміщеннях Майнівки. Вірнопіддані славлення вождя гріли душі й тіла викладачів та студентів, які після святкування ювілею продовжували працювати в нетоплених аудиторіях й кабінетах, мерзнути в холодних кімнатах гуртожитку. А про репресованих, зокрема і з Майнівки, в перші роки після прийняття «золотої» Сталінської конституції, й думати боялися. <br />
<br />
Всіляко старався догодити комісії з ювілею директор, демобілізований майор С.С. Генель, але його старання не оцінило керівництво району й області – після святкування він залишив посаду директора. На місце офіцера-фронтовика призначили Миколу Бензу, довоєнного директора Озерянської школи, але ненадовго. Партійна влада вирішила послати педагога на господарську роботу – тривалий час очолював колгосп у Свидовці. У Майнівці його замінив на кілька місяців Євген Зеленський. Нарешті технікуму пощастило на господаря – фронтовика Дмитра Дмуховського, котрий працював завучем.<br />
<br />
Директором його призначили за два тижні до початку нового навчального року, кабінети й аудиторії були підготовлені на 50 відсотків. На завершення ремонтних робіт у головному корпусі і допоміжних приміщеннях не вистачало щонайменше місяця. У гуртожитку влітку працював районний піонерський табір, ремонтні роботи там планували завершити до 10 вересня, але приїжджі студенти починали навчальний рік 1 вересня. Не приступали і до ремонту квартир викладачів. За рік до святкування ювілею розпочали ремонт клубу, а завершували вже в 1947 році.<br />
Не краща картина була з готовністю техніки і забезпечення ферми кормами (на 63 відсотки) і допоміжним знаряддям. На середину вересня річний план по молоку був виконаний на 36 відсотків.<br />
<br />
За короткий термін Дмитро Дмуховський виправив становище на виробництві і в господарстві технікуму, насамперед подбав про студентів. І не лише стосовно гуртожитку, а й організації харчування. У їдальні була одна кухарка, а всі допоміжні роботи виконували студенти. Вони й контролювали закладання в котли й каструлі продуктів. Кухар не мав права робити це без участі чергових студентів і фельдшера Олексія Цикала. Студенти теж не зазіхали на суспільне, вони одержували в пекарні технікуму по півбуханки хліба на день, виділяли їм масло з господарства, інші продукти.<br />
<br />
Свою скромну квартиру директор Дмуховський не став ремонтувати, а для більшості викладачів поліпшив умови для проживання. Ожило під його керівництвом і навчально-виробниче господарство. Одначе кадрова сталінська перетасовка помітно гальмувала позитивні процеси у виробництві й навчанні студентів. Чесного і справедливого, вмілого організатора Дмуховського замінив партійний працівник з Києва Іван Міселюк, він побив усі «рекорди» перебування на посаді директора технікуму: попрацював три місяці, до чергової районної партконференції, на якій був обраний секретарем райкому партії. Щоб зайняти цю посаду, Івану Герасимовичу й потрібен був отой формальний тримісячний досвід роботи в навчальному господарстві. Як такі кадрові перестановки впливають на роботу технікуму – це не бралося до уваги.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК'''''<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Бобровицький радгосп-технікум|Б]]<br />
[[Категорія:Історія]]<br />
[[Категорія:Люди М]]<br />
[[Категорія:Освіта]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%8E%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B9_%C2%AB%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%84%D0%B0%D1%80%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%C2%BB_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%C2%AB%D0%B7%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B9%C2%BB._%D0%90%D0%BB%D0%B5_%D1%94_%D0%B7_%D1%87%D0%B8%D0%BC_%D1%81%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8_%D0%B9_%D0%BD%D0%B0_%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97&diff=460Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії2021-12-01T11:44:56Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>== Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії ==<br />
=== (З історії 130-річного Бобровицького (Майнівського) коледжу) ===<br />
<br />
<seo title="Історія Бобровицького (Майнівського) коледжу" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини Бобровицький (Майнівський) коледж" metadescription="Бобровицький (Майнівський) коледж, Олександра Майнова" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''У 1946 році, невідомо з чиєї ініціативи, Майнівському технікуму нав’язали святкування 50-річного ювілею, хоча з дня заснування (30 листопада 1891 р.) минуло було 55 років.''' <br />
<br />
Бюро Чернігівського обкому партії та виконком обласної ради прийняли спеціальну постанову про святкування золотого ювілею одного з найстаріших в області навчального закладу 27 грудня 1946 року. Комісію з підготовки і проведення святкування очолив представник облвиконкому Капранов, заступником голови комісії призначили начальника управління Міністерства тваринництва Кротова. До комісії увійшли начальник відділу шкіл обкому партії Кузь, директор технікуму Генель, секретар Бобровицького райкому партії Вілен, голова Бобровицької районної ради Петровський і від парторганізації технікуму викладач Хайнацький.<br />
<br />
Така представницька комісія свідчить, що відзначенню ювілею технікуму приділялася особлива увага на високому рівні. Багато викладачів та інших працівників Майнівки одержали державні нагороди. Спеціальною постановою комісія зобов’язала начальника обласного управління кінофікації Зінчука встановити в клубі технікуму стаціонарну звукову кіноустановку – неабиякий подарунок до ювілею. <br />
<br />
В обласній газеті «Деснянська правда» присвятили ювілейній події цілий розворот, в якому центральним матеріалом була стаття директора технікуму С.С.Генеля «Майнівка в минулому та сучасному», наповнена комуністичною ідеологією. Автор некоректно відгукнувся про засновницю навчального закладу Олександру Майнову, бо вона була поміщицею. Недолугим був і такий висновок: «Школу закінчували до революції діти багатіїв. Діти ж бідних селян, не витримавши тяжких умов, тікали з Майнівки». Виходить, що діти бідняків більше боялися труднощів, ніж діти багатіїв? Хоча насправді в Майнівській школі до революції навчалися здебільшого діти простих селян, вони були на повному матеріальному забезпеченні від держави, земства і навіть окремих поміщиків-благодійників. І лише одиниці навчалися за батьківську плату.<br />
<br />
Наскрізь пройнята сталінською ідеологією публікація студента третього курсу, фронтовика Івана Обламського: «У нашій радянській країні молодь має великі можливості вчитися, стати спеціалістом будь-якої галузі. Ці права дала нам радянська влада, великий Сталін і керована ним більшовицька партія. Великі права на освіту гарантовані золотим законом нашого життя – Сталінською конституцією». <br />
<br />
Від самого (!) Сталіна надійшла в Майнівку вітальна телеграма, а з нею і 20 тисяч рублів для проведення святкових заходів. Вигуки «Слава, слава Сталіну!» лунали того дня на території і в приміщеннях Майнівки. Вірнопіддані славлення вождя гріли душі й тіла викладачів та студентів, які після святкування ювілею продовжували працювати в нетоплених аудиторіях й кабінетах, мерзнути в холодних кімнатах гуртожитку. А про репресованих, зокрема і з Майнівки, в перші роки після прийняття «золотої» Сталінської конституції, й думати боялися. <br />
<br />
Всіляко старався догодити комісії з ювілею директор, демобілізований майор С.С. Генель, але його старання не оцінило керівництво району й області – після святкування він залишив посаду директора. На місце офіцера-фронтовика призначили Миколу Бензу, довоєнного директора Озерянської школи, але ненадовго. Партійна влада вирішила послати педагога на господарську роботу – тривалий час очолював колгосп у Свидовці. У Майнівці його замінив на кілька місяців Євген Зеленський. Нарешті технікуму пощастило на господаря – фронтовика Дмитра Дмуховського, котрий працював завучем.<br />
<br />
Директором його призначили за два тижні до початку нового навчального року, кабінети й аудиторії були підготовлені на 50 відсотків. На завершення ремонтних робіт у головному корпусі і допоміжних приміщеннях не вистачало щонайменше місяця. У гуртожитку влітку працював районний піонерський табір, ремонтні роботи там планували завершити до 10 вересня, але приїжджі студенти починали навчальний рік 1 вересня. Не приступали і до ремонту квартир викладачів. За рік до святкування ювілею розпочали ремонт клубу, а завершували вже в 1947 році.<br />
Не краща картина була з готовністю техніки і забезпечення ферми кормами (на 63 відсотки) і допоміжним знаряддям. На середину вересня річний план по молоку був виконаний на 36 відсотків.<br />
<br />
За короткий термін Дмитро Дмуховський виправив становище на виробництві і в господарстві технікуму, насамперед подбав про студентів. І не лише стосовно гуртожитку, а й організації харчування. У їдальні була одна кухарка, а всі допоміжні роботи виконували студенти. Вони й контролювали закладання в котли й каструлі продуктів. Кухар не мав права робити це без участі чергових студентів і фельдшера Олексія Цикала. Студенти теж не зазіхали на суспільне, вони одержували в пекарні технікуму по півбуханки хліба на день, виділяли їм масло з господарства, інші продукти.<br />
<br />
Свою скромну квартиру директор Дмуховський не став ремонтувати, а для більшості викладачів поліпшив умови для проживання. Ожило під його керівництвом і навчально-виробниче господарство. Одначе кадрова сталінська перетасовка помітно гальмувала позитивні процеси у виробництві й навчанні студентів. Чесного і справедливого, вмілого організатора Дмуховського замінив партійний працівник з Києва Іван Міселюк, він побив усі «рекорди» перебування на посаді директора технікуму: попрацював три місяці, до чергової районної партконференції, на якій був обраний секретарем райкому партії. Щоб зайняти цю посаду, Івану Герасимовичу й потрібен був отой формальний тримісячний досвід роботи в навчальному господарстві. Як такі кадрові перестановки впливають на роботу технікуму – це не бралося до уваги.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК'''''<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Бобровицький радгосп-технікум|Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%8E%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B9_%C2%AB%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%84%D0%B0%D1%80%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%C2%BB_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%C2%AB%D0%B7%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B9%C2%BB._%D0%90%D0%BB%D0%B5_%D1%94_%D0%B7_%D1%87%D0%B8%D0%BC_%D1%81%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8_%D0%B9_%D0%BD%D0%B0_%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97&diff=459Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії2021-12-01T11:44:14Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>== Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії ==<br />
=== (З історії 130-річного Бобровицького (Майнівського) коледжу) ===<br />
<br />
<seo title="Історія Бобровицького (Майнівського) коледжу" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини Бобровицький (Майнівський) коледж" metadescription="Бобровицький (Майнівський) коледж, Олександра Майнова" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''У 1946 році, невідомо з чиєї ініціативи, Майнівському технікуму нав’язали святкування 50-річного ювілею, хоча з дня заснування (30 листопада 1891 р.) минуло було 55 років.''' <br />
<br />
Бюро Чернігівського обкому партії та виконком обласної ради прийняли спеціальну постанову про святкування золотого ювілею одного з найстаріших в області навчального закладу 27 грудня 1946 року. Комісію з підготовки і проведення святкування очолив представник облвиконкому Капранов, заступником голови комісії призначили начальника управління Міністерства тваринництва Кротова. До комісії увійшли начальник відділу шкіл обкому партії Кузь, директор технікуму Генель, секретар Бобровицького райкому партії Вілен, голова Бобровицької районної ради Петровський і від парторганізації технікуму викладач Хайнацький.<br />
<br />
Така представницька комісія свідчить, що відзначенню ювілею технікуму приділялася особлива увага на високому рівні. Багато викладачів та інших працівників Майнівки одержали державні нагороди. Спеціальною постановою комісія зобов’язала начальника обласного управління кінофікації Зінчука встановити в клубі технікуму стаціонарну звукову кіноустановку – неабиякий подарунок до ювілею. <br />
<br />
В обласній газеті «Деснянська правда» присвятили ювілейній події цілий розворот, в якому центральним матеріалом була стаття директора технікуму С.С.Генеля «Майнівка в минулому та сучасному», наповнена комуністичною ідеологією. Автор некоректно відгукнувся про засновницю навчального закладу Олександру Майнову, бо вона була поміщицею. Недолугим був і такий висновок: «Школу закінчували до революції діти багатіїв. Діти ж бідних селян, не витримавши тяжких умов, тікали з Майнівки». Виходить, що діти бідняків більше боялися труднощів, ніж діти багатіїв? Хоча насправді в Майнівській школі до революції навчалися здебільшого діти простих селян, вони були на повному матеріальному забезпеченні від держави, земства і навіть окремих поміщиків-благодійників. І лише одиниці навчалися за батьківську плату.<br />
<br />
Наскрізь пройнята сталінською ідеологією публікація студента третього курсу, фронтовика Івана Обламського: «У нашій радянській країні молодь має великі можливості вчитися, стати спеціалістом будь-якої галузі. Ці права дала нам радянська влада, великий Сталін і керована ним більшовицька партія. Великі права на освіту гарантовані золотим законом нашого життя – Сталінською конституцією». <br />
<br />
Від самого (!) Сталіна надійшла в Майнівку вітальна телеграма, а з нею і 20 тисяч рублів для проведення святкових заходів. Вигуки «Слава, слава Сталіну!» лунали того дня на території і в приміщеннях Майнівки. Вірнопіддані славлення вождя гріли душі й тіла викладачів та студентів, які після святкування ювілею продовжували працювати в нетоплених аудиторіях й кабінетах, мерзнути в холодних кімнатах гуртожитку. А про репресованих, зокрема і з Майнівки, в перші роки після прийняття «золотої» Сталінської конституції, й думати боялися. <br />
<br />
Всіляко старався догодити комісії з ювілею директор, демобілізований майор С.С. Генель, але його старання не оцінило керівництво району й області – після святкування він залишив посаду директора. На місце офіцера-фронтовика призначили Миколу Бензу, довоєнного директора Озерянської школи, але ненадовго. Партійна влада вирішила послати педагога на господарську роботу – тривалий час очолював колгосп у Свидовці. У Майнівці його замінив на кілька місяців Євген Зеленський. Нарешті технікуму пощастило на господаря – фронтовика Дмитра Дмуховського, котрий працював завучем.<br />
<br />
Директором його призначили за два тижні до початку нового навчального року, кабінети й аудиторії були підготовлені на 50 відсотків. На завершення ремонтних робіт у головному корпусі і допоміжних приміщеннях не вистачало щонайменше місяця. У гуртожитку влітку працював районний піонерський табір, ремонтні роботи там планували завершити до 10 вересня, але приїжджі студенти починали навчальний рік 1 вересня. Не приступали і до ремонту квартир викладачів. За рік до святкування ювілею розпочали ремонт клубу, а завершували вже в 1947 році.<br />
Не краща картина була з готовністю техніки і забезпечення ферми кормами (на 63 відсотки) і допоміжним знаряддям. На середину вересня річний план по молоку був виконаний на 36 відсотків.<br />
<br />
За короткий термін Дмитро Дмуховський виправив становище на виробництві і в господарстві технікуму, насамперед подбав про студентів. І не лише стосовно гуртожитку, а й організації харчування. У їдальні була одна кухарка, а всі допоміжні роботи виконували студенти. Вони й контролювали закладання в котли й каструлі продуктів. Кухар не мав права робити це без участі чергових студентів і фельдшера Олексія Цикала. Студенти теж не зазіхали на суспільне, вони одержували в пекарні технікуму по півбуханки хліба на день, виділяли їм масло з господарства, інші продукти.<br />
<br />
Свою скромну квартиру директор Дмуховський не став ремонтувати, а для більшості викладачів поліпшив умови для проживання. Ожило під його керівництвом і навчально-виробниче господарство. Одначе кадрова сталінська перетасовка помітно гальмувала позитивні процеси у виробництві й навчанні студентів. Чесного і справедливого, вмілого організатора Дмуховського замінив партійний працівник з Києва Іван Міселюк, він побив усі «рекорди» перебування на посаді директора технікуму: попрацював три місяці, до чергової районної партконференції, на якій був обраний секретарем райкому партії. Щоб зайняти цю посаду, Івану Герасимовичу й потрібен був отой формальний тримісячний досвід роботи в навчальному господарстві. Як такі кадрові перестановки впливають на роботу технікуму – це не бралося до уваги.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК'''''<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D0%B2%D0%B2%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%8E%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B5%D0%B9_%C2%AB%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%84%D0%B0%D1%80%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%C2%BB_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%C2%AB%D0%B7%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B9%C2%BB._%D0%90%D0%BB%D0%B5_%D1%94_%D0%B7_%D1%87%D0%B8%D0%BC_%D1%81%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8_%D0%B9_%D0%BD%D0%B0_%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97&diff=458Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії2021-12-01T11:43:20Z<p>Dmisap: Створена сторінка: == Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії ==...</p>
<hr />
<div>== Піввіковий ювілей «підфарбували» під «золотий». Але є з чим сісти й на уроки історії ==<br />
=== (З історії 130-річного Бобровицького (Майнівського) коледжу) ===<br />
<br />
<seo title="Історія Бобровицького (Майнівського) коледжу" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини Бобровицький (Майнівський) коледж" metadescription="Бобровицький (Майнівський) коледж, Олександра Майнова" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''У 1946 році, невідомо з чиєї ініціативи, Майнівському технікуму нав’язали святкування 50-річного ювілею, хоча з дня заснування (30 листопада 1891 р.) минуло було 55 років.''' <br />
Бюро Чернігівського обкому партії та виконком обласної ради прийняли спеціальну постанову про святкування золотого ювілею одного з найстаріших в області навчального закладу 27 грудня 1946 року. Комісію з підготовки і проведення святкування очолив представник облвиконкому Капранов, заступником голови комісії призначили начальника управління Міністерства тваринництва Кротова. До комісії увійшли начальник відділу шкіл обкому партії Кузь, директор технікуму Генель, секретар Бобровицького райкому партії Вілен, голова Бобровицької районної ради Петровський і від парторганізації технікуму викладач Хайнацький.<br />
Така представницька комісія свідчить, що відзначенню ювілею технікуму приділялася особлива увага на високому рівні. Багато викладачів та інших працівників Майнівки одержали державні нагороди. Спеціальною постановою комісія зобов’язала начальника обласного управління кінофікації Зінчука встановити в клубі технікуму стаціонарну звукову кіноустановку – неабиякий подарунок до ювілею. <br />
В обласній газеті «Деснянська правда» присвятили ювілейній події цілий розворот, в якому центральним матеріалом була стаття директора технікуму С.С.Генеля «Майнівка в минулому та сучасному», наповнена комуністичною ідеологією. Автор некоректно відгукнувся про засновницю навчального закладу Олександру Майнову, бо вона була поміщицею. Недолугим був і такий висновок: «Школу закінчували до революції діти багатіїв. Діти ж бідних селян, не витримавши тяжких умов, тікали з Майнівки». Виходить, що діти бідняків більше боялися труднощів, ніж діти багатіїв? Хоча насправді в Майнівській школі до революції навчалися здебільшого діти простих селян, вони були на повному матеріальному забезпеченні від держави, земства і навіть окремих поміщиків-благодійників. І лише одиниці навчалися за батьківську плату.<br />
Наскрізь пройнята сталінською ідеологією публікація студента третього курсу, фронтовика Івана Обламського: «У нашій радянській країні молодь має великі можливості вчитися, стати спеціалістом будь-якої галузі. Ці права дала нам радянська влада, великий Сталін і керована ним більшовицька партія. Великі права на освіту гарантовані золотим законом нашого життя – Сталінською конституцією». <br />
Від самого (!) Сталіна надійшла в Майнівку вітальна телеграма, а з нею і 20 тисяч рублів для проведення святкових заходів. Вигуки «Слава, слава Сталіну!» лунали того дня на території і в приміщеннях Майнівки. Вірнопіддані славлення вождя гріли душі й тіла викладачів та студентів, які після святкування ювілею продовжували працювати в нетоплених аудиторіях й кабінетах, мерзнути в холодних кімнатах гуртожитку. А про репресованих, зокрема і з Майнівки, в перші роки після прийняття «золотої» Сталінської конституції, й думати боялися. <br />
Всіляко старався догодити комісії з ювілею директор, демобілізований майор С.С. Генель, але його старання не оцінило керівництво району й області – після святкування він залишив посаду директора. На місце офіцера-фронтовика призначили Миколу Бензу, довоєнного директора Озерянської школи, але ненадовго. Партійна влада вирішила послати педагога на господарську роботу – тривалий час очолював колгосп у Свидовці. У Майнівці його замінив на кілька місяців Євген Зеленський. Нарешті технікуму пощастило на господаря – фронтовика Дмитра Дмуховського, котрий працював завучем.<br />
Директором його призначили за два тижні до початку нового навчального року, кабінети й аудиторії були підготовлені на 50 відсотків. На завершення ремонтних робіт у головному корпусі і допоміжних приміщеннях не вистачало щонайменше місяця. У гуртожитку влітку працював районний піонерський табір, ремонтні роботи там планували завершити до 10 вересня, але приїжджі студенти починали навчальний рік 1 вересня. Не приступали і до ремонту квартир викладачів. За рік до святкування ювілею розпочали ремонт клубу, а завершували вже в 1947 році.<br />
Не краща картина була з готовністю техніки і забезпечення ферми кормами (на 63 відсотки) і допоміжним знаряддям. На середину вересня річний план по молоку був виконаний на 36 відсотків.<br />
За короткий термін Дмитро Дмуховський виправив становище на виробництві і в господарстві технікуму, насамперед подбав про студентів. І не лише стосовно гуртожитку, а й організації харчування. У їдальні була одна кухарка, а всі допоміжні роботи виконували студенти. Вони й контролювали закладання в котли й каструлі продуктів. Кухар не мав права робити це без участі чергових студентів і фельдшера Олексія Цикала. Студенти теж не зазіхали на суспільне, вони одержували в пекарні технікуму по півбуханки хліба на день, виділяли їм масло з господарства, інші продукти.<br />
Свою скромну квартиру директор Дмуховський не став ремонтувати, а для більшості викладачів поліпшив умови для проживання. Ожило під його керівництвом і навчально-виробниче господарство. Одначе кадрова сталінська перетасовка помітно гальмувала позитивні процеси у виробництві й навчанні студентів. Чесного і справедливого, вмілого організатора Дмуховського замінив партійний працівник з Києва Іван Міселюк, він побив усі «рекорди» перебування на посаді директора технікуму: попрацював три місяці, до чергової районної партконференції, на якій був обраний секретарем райкому партії. Щоб зайняти цю посаду, Івану Герасимовичу й потрібен був отой формальний тримісячний досвід роботи в навчальному господарстві. Як такі кадрові перестановки впливають на роботу технікуму – це не бралося до уваги.<br />
<br />
Григорій ВОЙТОК</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A0%D0%BE%D1%89%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%A3%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_-_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=457Рощепій Яків Устимович - визнання2021-11-29T13:59:55Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Рощепій Яків Устимович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини винахідник автоматичної зброї" metadescription="Рощепій Яків Устимовичсамородок, українського винахідника світового рівня" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''ВИЗНАННЯ'''<br />
<br />
== Для Львівського «Меморіалу» винахідник Яків Рощепій – гордість нації, а для рідної Чернігівщини – його місце в шухлядах обласного музею ==<br />
<br />
У Львові вийшла з друку книга '''«Визвольна боротьба. Новітні часи»''', в якій зібрані статті відомих учених і громадських діячів про боротьбу за незалежність, становлення і розбудову Української держави в історичних періодах. Упорядкували збірник голова редколегії видання «Визвольна боротьба», голова правління ГО Львівського ОВПО «Меморіал» ім. В.Стуса '''Роман Гунда''' і заступник голови редколегії '''Юрій Пушненко'''. До редколегії входить і наш земляк, уродженець села Веприк з Бобровиччини '''Анатолій Сєриков'''.<br />
<br />
<br />
[[Файл:IMG 2659.jpg|міні|alt=Книга «Визвольна боротьба. Новітні часи»|Книга «Визвольна боротьба. Новітні часи»]]<br />
<br />
Видання присвячене 30-й річниці Незалежності України, видрукуване за сприяння Міністерства культури України та Українського інституту книги. У збірці поміщена й моя стаття '''«Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»''' Наголошу: тим українцем, про якого в книзі «Из истории отечественного оружия» російські дослідники Мавродіни написали «По сути дела создателем первой русской автоматической винтовки является Я.У. Рощепей, черниговский крестьянин, солдат-оружейник». <br />
<br />
Колишній голова колгоспу імені Якова Рощепія '''Володимир Павленко''' єдиний з Чернігівщини спеціально їздив у російське місто Тулу і привіз із музею зброї фотографії автоматичної гвинтівки Рощепія і центральної експозиції музею, де поруч з фотопортретом Володимира Федорова, основоположника школи автоматичної зброї, професора, генерал-лейтенанта інженерних військ, – розміщений портрет Якова Рощепія, рядового царської армії, винахідника-самородка. Працівники музею сказали посланцю з України Володимиру Павленку, що вони пишаються передусім двома зброярами – Федоровим і Рощепієм.<br />
<br />
А Україна як пишається тим сином, який нікому не продав своєї душі, навколо якої постійно крутилися «усілякі підступні дияволи», – наголосив радянський журналіст Іван Волошин в 1950 році в публікації центральної тоді газети «Радянська Україна». Там же конкретними фактами доводив, як царський і радянський режими принижували й обкрадали видатну людину і лише через те, що він не захотів ділитися своїми геніальними винаходами ні з царськими генералами, ні із шпигунами європейської воєнної промисловості щодо авторства на автоматичну зброю. Не пішов на змову з радянськими бюрократами, які злочинно, десятиліттями перекривали дорогу винаходам самородка для сільськогосподарського машинобудування.<br />
<br />
[[Файл:IMG_2661.jpg|міні|alt=Стаття Григорія Войтка «Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»| Стаття Григорія Войтка «Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»]]<br />
<br />
На 130-річний ювілей дальні родичі винахідника випустили розцяцькований плакат, на якому титуловані чиновники називали Якова Рощепія «гордістю нації», який здійснив «життєвий і воістину творчий подвиг в ім’я народу України, всієї планети». Але ще в 1990 році згадана газета «Радянська Україна» в публікації на першій шпальті про нашого земляка-самородка ставила риторичне запитання: «А як би виграла наша пам'ять, коли б вулиці імені Я. Рощепія були і в Чернігові, Києві?» Цю пропозицію підтримали на ювілейному плакаті в 2009 році голова Верховної Ради України Володимир Литвин, голова обласної ради Наталія Романова та низка інших столичних і обласних чиновників. Вулиці ж імені знатного земляка-винахідника досі немає навіть у Бобровиці, а в Чернігові пам'ять про нього зберігається на кількох листочках паперу в шухляді обласного музею. Натомість інформація про «чернігівського селянина, солдата-зброяра» занесена в енциклопедію України та низки енциклопедій світу, пам'ять про видатного українця зберігається в музеях Петербурга й Тули. Виходить, віддаємо агресору й ім’я славного сина України?<br />
<br />
У ювілейному збірнику «Визвольна боротьба. Новітні часи» чільне місце посідає стаття видатного вченого, Президента міжнародного університету «Україна» '''Петра Таланчука «Коли діждемося Вашингтона»'''. Написана вона ще до подій останнього Майдану. «Я вірю в Україну, в її щасливе майбутнє, – йдеться в публікації. – Для цього треба небагато. Кожен із нас, на своєму місці, повинен передусім добре робити свою справу і намагатися здійснити хоч малесенькі зміни на краще в рамках своєї структури, у психології людей, з якими працюєш. І якщо це буде у кожного з нас, тоді ці маленькі потічки намагань зіллються у велику потужну ріку державотворення, у потік прогресу і бурхливого розвитку».<br />
<br />
Мудра настанова вченого актуальна сьогодні, буде актуальною й завтра-післязавтра. Як актуальною залишається й подвиг українського селянина, родом з Чернігівської губернії. Ще за царського режиму він не продав свою душу економічному шпигуну з Бельгії, не продав своє авторство винаходу царському генералу-запроданцю, хоч в обох випадках міг озолотиться, але він залишив наступним поколінням своє ім’я – українського винахідника світового рівня. Самородка обкрадали радянські аферисти, але наш земляк продовжував творити розробки для сільськогосподарського машинобудування, для полегшення тяжкої праці односельців, – до його золотих рук з’їжджалися по допомогу хлібороби з великої округи. Саме на таких прикладах відданого служіння Вітчизні й своєму народу, на прикладі непродажності своєї душі селянином Яковом, – очевидно, треба формувати совісну психологію й тверду цивілізовану мораль українця. І тоді, як написав Петро Таланчук, «до нас прийде свій Вашингтон, український Вашингтоненко. Водночас досвідчений вчений і застеріг нас від ганебних помилок на цьому шляху: «А щоб не опинитись ще в глибокій ямі, треба перестати її копати».<br />
<br />
Передусім це стосується тих, хто кидається нав’язувати нації свою недолугу, продажно-зажерливу мораль, знівечену з дитинства «голубокровну» титульну психологію. А народ безперестану дивується: де той давно обіцяний незалежний добробут, справжня гідність і свобода? Збірка статей «Визвольної боротьби» допомагає українцям роздивитися, на яких внутрішніх і зовнішніх базарах все те виставлено на повійні торги. Але справжні вчені й борці вірять, що, як зазначив Петро Таланчук: «Незалежність до великого Українського народу стане престижною! Але це буде потім. Можливо, навіть скоро». Треба тільки пам’ятати, що навіть Господь потребує в досягненні цієї мети допомоги десятків мільйонів українців.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК''', журналіст, письменник''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Р]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A0%D0%BE%D1%89%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%A3%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_-_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=456Рощепій Яків Устимович - визнання2021-11-29T13:58:34Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Рощепій Яків Устимович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини винахідник автоматичної зброї" metadescription="Рощепій Яків Устимовичсамородок, українського винахідника світового рівня" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''ВИЗНАННЯ'''<br />
<br />
== Для Львівського «Меморіалу» винахідник Яків Рощепій – гордість нації, а для рідної Чернігівщини – його місце в шухлядах обласного музею ==<br />
<br />
У Львові вийшла з друку книга '''«Визвольна боротьба. Новітні часи»''', в якій зібрані статті відомих учених і громадських діячів про боротьбу за незалежність, становлення і розбудову Української держави в історичних періодах. Упорядкували збірник голова редколегії видання «Визвольна боротьба», голова правління ГО Львівського ОВПО «Меморіал» ім. В.Стуса '''Роман Гунда''' і заступник голови редколегії '''Юрій Пушненко'''. До редколегії входить і наш земляк, уродженець села Веприк з Бобровиччини '''Анатолій Сєриков'''.<br />
<br />
<br />
[[Файл:IMG 2659.jpg|міні|alt=Книга «Визвольна боротьба. Новітні часи»]]<br />
<br />
Видання присвячене 30-й річниці Незалежності України, видрукуване за сприяння Міністерства культури України та Українського інституту книги. У збірці поміщена й моя стаття '''«Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»''' Наголошу: тим українцем, про якого в книзі «Из истории отечественного оружия» російські дослідники Мавродіни написали «По сути дела создателем первой русской автоматической винтовки является Я.У. Рощепей, черниговский крестьянин, солдат-оружейник». <br />
<br />
Колишній голова колгоспу імені Якова Рощепія '''Володимир Павленко''' єдиний з Чернігівщини спеціально їздив у російське місто Тулу і привіз із музею зброї фотографії автоматичної гвинтівки Рощепія і центральної експозиції музею, де поруч з фотопортретом Володимира Федорова, основоположника школи автоматичної зброї, професора, генерал-лейтенанта інженерних військ, – розміщений портрет Якова Рощепія, рядового царської армії, винахідника-самородка. Працівники музею сказали посланцю з України Володимиру Павленку, що вони пишаються передусім двома зброярами – Федоровим і Рощепієм.<br />
<br />
А Україна як пишається тим сином, який нікому не продав своєї душі, навколо якої постійно крутилися «усілякі підступні дияволи», – наголосив радянський журналіст Іван Волошин в 1950 році в публікації центральної тоді газети «Радянська Україна». Там же конкретними фактами доводив, як царський і радянський режими принижували й обкрадали видатну людину і лише через те, що він не захотів ділитися своїми геніальними винаходами ні з царськими генералами, ні із шпигунами європейської воєнної промисловості щодо авторства на автоматичну зброю. Не пішов на змову з радянськими бюрократами, які злочинно, десятиліттями перекривали дорогу винаходам самородка для сільськогосподарського машинобудування.<br />
<br />
[[Файл:IMG_2661.jpg|міні|alt=Стаття Григорія Войтка «Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?» ]]<br />
<br />
На 130-річний ювілей дальні родичі винахідника випустили розцяцькований плакат, на якому титуловані чиновники називали Якова Рощепія «гордістю нації», який здійснив «життєвий і воістину творчий подвиг в ім’я народу України, всієї планети». Але ще в 1990 році згадана газета «Радянська Україна» в публікації на першій шпальті про нашого земляка-самородка ставила риторичне запитання: «А як би виграла наша пам'ять, коли б вулиці імені Я. Рощепія були і в Чернігові, Києві?» Цю пропозицію підтримали на ювілейному плакаті в 2009 році голова Верховної Ради України Володимир Литвин, голова обласної ради Наталія Романова та низка інших столичних і обласних чиновників. Вулиці ж імені знатного земляка-винахідника досі немає навіть у Бобровиці, а в Чернігові пам'ять про нього зберігається на кількох листочках паперу в шухляді обласного музею. Натомість інформація про «чернігівського селянина, солдата-зброяра» занесена в енциклопедію України та низки енциклопедій світу, пам'ять про видатного українця зберігається в музеях Петербурга й Тули. Виходить, віддаємо агресору й ім’я славного сина України?<br />
<br />
У ювілейному збірнику «Визвольна боротьба. Новітні часи» чільне місце посідає стаття видатного вченого, Президента міжнародного університету «Україна» '''Петра Таланчука «Коли діждемося Вашингтона»'''. Написана вона ще до подій останнього Майдану. «Я вірю в Україну, в її щасливе майбутнє, – йдеться в публікації. – Для цього треба небагато. Кожен із нас, на своєму місці, повинен передусім добре робити свою справу і намагатися здійснити хоч малесенькі зміни на краще в рамках своєї структури, у психології людей, з якими працюєш. І якщо це буде у кожного з нас, тоді ці маленькі потічки намагань зіллються у велику потужну ріку державотворення, у потік прогресу і бурхливого розвитку».<br />
<br />
Мудра настанова вченого актуальна сьогодні, буде актуальною й завтра-післязавтра. Як актуальною залишається й подвиг українського селянина, родом з Чернігівської губернії. Ще за царського режиму він не продав свою душу економічному шпигуну з Бельгії, не продав своє авторство винаходу царському генералу-запроданцю, хоч в обох випадках міг озолотиться, але він залишив наступним поколінням своє ім’я – українського винахідника світового рівня. Самородка обкрадали радянські аферисти, але наш земляк продовжував творити розробки для сільськогосподарського машинобудування, для полегшення тяжкої праці односельців, – до його золотих рук з’їжджалися по допомогу хлібороби з великої округи. Саме на таких прикладах відданого служіння Вітчизні й своєму народу, на прикладі непродажності своєї душі селянином Яковом, – очевидно, треба формувати совісну психологію й тверду цивілізовану мораль українця. І тоді, як написав Петро Таланчук, «до нас прийде свій Вашингтон, український Вашингтоненко. Водночас досвідчений вчений і застеріг нас від ганебних помилок на цьому шляху: «А щоб не опинитись ще в глибокій ямі, треба перестати її копати».<br />
<br />
Передусім це стосується тих, хто кидається нав’язувати нації свою недолугу, продажно-зажерливу мораль, знівечену з дитинства «голубокровну» титульну психологію. А народ безперестану дивується: де той давно обіцяний незалежний добробут, справжня гідність і свобода? Збірка статей «Визвольної боротьби» допомагає українцям роздивитися, на яких внутрішніх і зовнішніх базарах все те виставлено на повійні торги. Але справжні вчені й борці вірять, що, як зазначив Петро Таланчук: «Незалежність до великого Українського народу стане престижною! Але це буде потім. Можливо, навіть скоро». Треба тільки пам’ятати, що навіть Господь потребує в досягненні цієї мети допомоги десятків мільйонів українців.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК''', журналіст, письменник''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Р]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:IMG_2661.jpg&diff=455Файл:IMG 2661.jpg2021-11-29T13:57:21Z<p>Dmisap: стаття Григорія Войтка «Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
стаття Григорія Войтка «Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:IMG_2659.jpg&diff=454Файл:IMG 2659.jpg2021-11-29T13:54:12Z<p>Dmisap: книга «Визвольна боротьба. Новітні часи»,</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
книга «Визвольна боротьба. Новітні часи»,</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A0%D0%BE%D1%89%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%A3%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_-_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=453Рощепій Яків Устимович - визнання2021-11-29T13:52:06Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Рощепій Яків Устимович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини винахідник автоматичної зброї" metadescription="Рощепій Яків Устимовичсамородок, українського винахідника світового рівня" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''ВИЗНАННЯ'''<br />
<br />
== Для Львівського «Меморіалу» винахідник Яків Рощепій – гордість нації, а для рідної Чернігівщини – його місце в шухлядах обласного музею ==<br />
<br />
У Львові вийшла з друку книга '''«Визвольна боротьба. Новітні часи»''', в якій зібрані статті відомих учених і громадських діячів про боротьбу за незалежність, становлення і розбудову Української держави в історичних періодах. Упорядкували збірник голова редколегії видання «Визвольна боротьба», голова правління ГО Львівського ОВПО «Меморіал» ім. В.Стуса '''Роман Гунда''' і заступник голови редколегії '''Юрій Пушненко'''. До редколегії входить і наш земляк, уродженець села Веприк з Бобровиччини '''Анатолій Сєриков'''.<br />
<br />
Видання присвячене 30-й річниці Незалежності України, видрукуване за сприяння Міністерства культури України та Українського інституту книги. У збірці поміщена й моя стаття '''«Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»''' Наголошу: тим українцем, про якого в книзі «Из истории отечественного оружия» російські дослідники Мавродіни написали «По сути дела создателем первой русской автоматической винтовки является Я.У. Рощепей, черниговский крестьянин, солдат-оружейник». <br />
<br />
Колишній голова колгоспу імені Якова Рощепія '''Володимир Павленко''' єдиний з Чернігівщини спеціально їздив у російське місто Тулу і привіз із музею зброї фотографії автоматичної гвинтівки Рощепія і центральної експозиції музею, де поруч з фотопортретом Володимира Федорова, основоположника школи автоматичної зброї, професора, генерал-лейтенанта інженерних військ, – розміщений портрет Якова Рощепія, рядового царської армії, винахідника-самородка. Працівники музею сказали посланцю з України Володимиру Павленку, що вони пишаються передусім двома зброярами – Федоровим і Рощепієм.<br />
<br />
А Україна як пишається тим сином, який нікому не продав своєї душі, навколо якої постійно крутилися «усілякі підступні дияволи», – наголосив радянський журналіст Іван Волошин в 1950 році в публікації центральної тоді газети «Радянська Україна». Там же конкретними фактами доводив, як царський і радянський режими принижували й обкрадали видатну людину і лише через те, що він не захотів ділитися своїми геніальними винаходами ні з царськими генералами, ні із шпигунами європейської воєнної промисловості щодо авторства на автоматичну зброю. Не пішов на змову з радянськими бюрократами, які злочинно, десятиліттями перекривали дорогу винаходам самородка для сільськогосподарського машинобудування.<br />
<br />
На 130-річний ювілей дальні родичі винахідника випустили розцяцькований плакат, на якому титуловані чиновники називали Якова Рощепія «гордістю нації», який здійснив «життєвий і воістину творчий подвиг в ім’я народу України, всієї планети». Але ще в 1990 році згадана газета «Радянська Україна» в публікації на першій шпальті про нашого земляка-самородка ставила риторичне запитання: «А як би виграла наша пам'ять, коли б вулиці імені Я. Рощепія були і в Чернігові, Києві?» Цю пропозицію підтримали на ювілейному плакаті в 2009 році голова Верховної Ради України Володимир Литвин, голова обласної ради Наталія Романова та низка інших столичних і обласних чиновників. Вулиці ж імені знатного земляка-винахідника досі немає навіть у Бобровиці, а в Чернігові пам'ять про нього зберігається на кількох листочках паперу в шухляді обласного музею. Натомість інформація про «чернігівського селянина, солдата-зброяра» занесена в енциклопедію України та низки енциклопедій світу, пам'ять про видатного українця зберігається в музеях Петербурга й Тули. Виходить, віддаємо агресору й ім’я славного сина України?<br />
<br />
У ювілейному збірнику «Визвольна боротьба. Новітні часи» чільне місце посідає стаття видатного вченого, Президента міжнародного університету «Україна» '''Петра Таланчука «Коли діждемося Вашингтона»'''. Написана вона ще до подій останнього Майдану. «Я вірю в Україну, в її щасливе майбутнє, – йдеться в публікації. – Для цього треба небагато. Кожен із нас, на своєму місці, повинен передусім добре робити свою справу і намагатися здійснити хоч малесенькі зміни на краще в рамках своєї структури, у психології людей, з якими працюєш. І якщо це буде у кожного з нас, тоді ці маленькі потічки намагань зіллються у велику потужну ріку державотворення, у потік прогресу і бурхливого розвитку».<br />
<br />
Мудра настанова вченого актуальна сьогодні, буде актуальною й завтра-післязавтра. Як актуальною залишається й подвиг українського селянина, родом з Чернігівської губернії. Ще за царського режиму він не продав свою душу економічному шпигуну з Бельгії, не продав своє авторство винаходу царському генералу-запроданцю, хоч в обох випадках міг озолотиться, але він залишив наступним поколінням своє ім’я – українського винахідника світового рівня. Самородка обкрадали радянські аферисти, але наш земляк продовжував творити розробки для сільськогосподарського машинобудування, для полегшення тяжкої праці односельців, – до його золотих рук з’їжджалися по допомогу хлібороби з великої округи. Саме на таких прикладах відданого служіння Вітчизні й своєму народу, на прикладі непродажності своєї душі селянином Яковом, – очевидно, треба формувати совісну психологію й тверду цивілізовану мораль українця. І тоді, як написав Петро Таланчук, «до нас прийде свій Вашингтон, український Вашингтоненко. Водночас досвідчений вчений і застеріг нас від ганебних помилок на цьому шляху: «А щоб не опинитись ще в глибокій ямі, треба перестати її копати».<br />
<br />
Передусім це стосується тих, хто кидається нав’язувати нації свою недолугу, продажно-зажерливу мораль, знівечену з дитинства «голубокровну» титульну психологію. А народ безперестану дивується: де той давно обіцяний незалежний добробут, справжня гідність і свобода? Збірка статей «Визвольної боротьби» допомагає українцям роздивитися, на яких внутрішніх і зовнішніх базарах все те виставлено на повійні торги. Але справжні вчені й борці вірять, що, як зазначив Петро Таланчук: «Незалежність до великого Українського народу стане престижною! Але це буде потім. Можливо, навіть скоро». Треба тільки пам’ятати, що навіть Господь потребує в досягненні цієї мети допомоги десятків мільйонів українців.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК''', журналіст, письменник''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Р]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A0%D0%BE%D1%89%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%A3%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_-_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=452Рощепій Яків Устимович - визнання2021-11-29T13:46:57Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>'''ВИЗНАННЯ'''<br />
<br />
== Для Львівського «Меморіалу» винахідник Яків Рощепій – гордість нації, а для рідної Чернігівщини – його місце в шухлядах обласного музею ==<br />
<br />
У Львові вийшла з друку книга '''«Визвольна боротьба. Новітні часи»''', в якій зібрані статті відомих учених і громадських діячів про боротьбу за незалежність, становлення і розбудову Української держави в історичних періодах. Упорядкували збірник голова редколегії видання «Визвольна боротьба», голова правління ГО Львівського ОВПО «Меморіал» ім. В.Стуса '''Роман Гунда''' і заступник голови редколегії '''Юрій Пушненко'''. До редколегії входить і наш земляк, уродженець села Веприк з Бобровиччини '''Анатолій Сєриков'''.<br />
<br />
Видання присвячене 30-й річниці Незалежності України, видрукуване за сприяння Міністерства культури України та Українського інституту книги. У збірці поміщена й моя стаття '''«Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»''' Наголошу: тим українцем, про якого в книзі «Из истории отечественного оружия» російські дослідники Мавродіни написали «По сути дела создателем первой русской автоматической винтовки является Я.У. Рощепей, черниговский крестьянин, солдат-оружейник». <br />
<br />
Колишній голова колгоспу імені Якова Рощепія '''Володимир Павленко''' єдиний з Чернігівщини спеціально їздив у російське місто Тулу і привіз із музею зброї фотографії автоматичної гвинтівки Рощепія і центральної експозиції музею, де поруч з фотопортретом Володимира Федорова, основоположника школи автоматичної зброї, професора, генерал-лейтенанта інженерних військ, – розміщений портрет Якова Рощепія, рядового царської армії, винахідника-самородка. Працівники музею сказали посланцю з України Володимиру Павленку, що вони пишаються передусім двома зброярами – Федоровим і Рощепієм.<br />
<br />
А Україна як пишається тим сином, який нікому не продав своєї душі, навколо якої постійно крутилися «усілякі підступні дияволи», – наголосив радянський журналіст Іван Волошин в 1950 році в публікації центральної тоді газети «Радянська Україна». Там же конкретними фактами доводив, як царський і радянський режими принижували й обкрадали видатну людину і лише через те, що він не захотів ділитися своїми геніальними винаходами ні з царськими генералами, ні із шпигунами європейської воєнної промисловості щодо авторства на автоматичну зброю. Не пішов на змову з радянськими бюрократами, які злочинно, десятиліттями перекривали дорогу винаходам самородка для сільськогосподарського машинобудування.<br />
<br />
На 130-річний ювілей дальні родичі винахідника випустили розцяцькований плакат, на якому титуловані чиновники називали Якова Рощепія «гордістю нації», який здійснив «життєвий і воістину творчий подвиг в ім’я народу України, всієї планети». Але ще в 1990 році згадана газета «Радянська Україна» в публікації на першій шпальті про нашого земляка-самородка ставила риторичне запитання: «А як би виграла наша пам'ять, коли б вулиці імені Я. Рощепія були і в Чернігові, Києві?» Цю пропозицію підтримали на ювілейному плакаті в 2009 році голова Верховної Ради України Володимир Литвин, голова обласної ради Наталія Романова та низка інших столичних і обласних чиновників. Вулиці ж імені знатного земляка-винахідника досі немає навіть у Бобровиці, а в Чернігові пам'ять про нього зберігається на кількох листочках паперу в шухляді обласного музею. Натомість інформація про «чернігівського селянина, солдата-зброяра» занесена в енциклопедію України та низки енциклопедій світу, пам'ять про видатного українця зберігається в музеях Петербурга й Тули. Виходить, віддаємо агресору й ім’я славного сина України?<br />
<br />
У ювілейному збірнику «Визвольна боротьба. Новітні часи» чільне місце посідає стаття видатного вченого, Президента міжнародного університету «Україна» '''Петра Таланчука «Коли діждемося Вашингтона»'''. Написана вона ще до подій останнього Майдану. «Я вірю в Україну, в її щасливе майбутнє, – йдеться в публікації. – Для цього треба небагато. Кожен із нас, на своєму місці, повинен передусім добре робити свою справу і намагатися здійснити хоч малесенькі зміни на краще в рамках своєї структури, у психології людей, з якими працюєш. І якщо це буде у кожного з нас, тоді ці маленькі потічки намагань зіллються у велику потужну ріку державотворення, у потік прогресу і бурхливого розвитку».<br />
<br />
Мудра настанова вченого актуальна сьогодні, буде актуальною й завтра-післязавтра. Як актуальною залишається й подвиг українського селянина, родом з Чернігівської губернії. Ще за царського режиму він не продав свою душу економічному шпигуну з Бельгії, не продав своє авторство винаходу царському генералу-запроданцю, хоч в обох випадках міг озолотиться, але він залишив наступним поколінням своє ім’я – українського винахідника світового рівня. Самородка обкрадали радянські аферисти, але наш земляк продовжував творити розробки для сільськогосподарського машинобудування, для полегшення тяжкої праці односельців, – до його золотих рук з’їжджалися по допомогу хлібороби з великої округи. Саме на таких прикладах відданого служіння Вітчизні й своєму народу, на прикладі непродажності своєї душі селянином Яковом, – очевидно, треба формувати совісну психологію й тверду цивілізовану мораль українця. І тоді, як написав Петро Таланчук, «до нас прийде свій Вашингтон, український Вашингтоненко. Водночас досвідчений вчений і застеріг нас від ганебних помилок на цьому шляху: «А щоб не опинитись ще в глибокій ямі, треба перестати її копати».<br />
<br />
Передусім це стосується тих, хто кидається нав’язувати нації свою недолугу, продажно-зажерливу мораль, знівечену з дитинства «голубокровну» титульну психологію. А народ безперестану дивується: де той давно обіцяний незалежний добробут, справжня гідність і свобода? Збірка статей «Визвольної боротьби» допомагає українцям роздивитися, на яких внутрішніх і зовнішніх базарах все те виставлено на повійні торги. Але справжні вчені й борці вірять, що, як зазначив Петро Таланчук: «Незалежність до великого Українського народу стане престижною! Але це буде потім. Можливо, навіть скоро». Треба тільки пам’ятати, що навіть Господь потребує в досягненні цієї мети допомоги десятків мільйонів українців.<br />
<br />
'''''Григорій ВОЙТОК''', журналіст, письменник''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Р]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A0%D0%BE%D1%89%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%A3%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_-_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=451Рощепій Яків Устимович - визнання2021-11-29T13:46:33Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>'''ВИЗНАННЯ'''<br />
<br />
== Для Львівського «Меморіалу» винахідник Яків Рощепій – гордість нації, а для рідної Чернігівщини – його місце в шухлядах обласного музею ==<br />
<br />
У Львові вийшла з друку книга '''«Визвольна боротьба. Новітні часи»''', в якій зібрані статті відомих учених і громадських діячів про боротьбу за незалежність, становлення і розбудову Української держави в історичних періодах. Упорядкували збірник голова редколегії видання «Визвольна боротьба», голова правління ГО Львівського ОВПО «Меморіал» ім. В.Стуса '''Роман Гунда''' і заступник голови редколегії '''Юрій Пушненко'''. До редколегії входить і наш земляк, уродженець села Веприк з Бобровиччини '''Анатолій Сєриков'''.<br />
<br />
Видання присвячене 30-й річниці Незалежності України, видрукуване за сприяння Міністерства культури України та Українського інституту книги. У збірці поміщена й моя стаття '''«Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?»''' Наголошу: тим українцем, про якого в книзі «Из истории отечественного оружия» російські дослідники Мавродіни написали «По сути дела создателем первой русской автоматической винтовки является Я.У. Рощепей, черниговский крестьянин, солдат-оружейник». <br />
<br />
Колишній голова колгоспу імені Якова Рощепія '''Володимир Павленко''' єдиний з Чернігівщини спеціально їздив у російське місто Тулу і привіз із музею зброї фотографії автоматичної гвинтівки Рощепія і центральної експозиції музею, де поруч з фотопортретом Володимира Федорова, основоположника школи автоматичної зброї, професора, генерал-лейтенанта інженерних військ, – розміщений портрет Якова Рощепія, рядового царської армії, винахідника-самородка. Працівники музею сказали посланцю з України Володимиру Павленку, що вони пишаються передусім двома зброярами – Федоровим і Рощепієм.<br />
<br />
А Україна як пишається тим сином, який нікому не продав своєї душі, навколо якої постійно крутилися «усілякі підступні дияволи», – наголосив радянський журналіст Іван Волошин в 1950 році в публікації центральної тоді газети «Радянська Україна». Там же конкретними фактами доводив, як царський і радянський режими принижували й обкрадали видатну людину і лише через те, що він не захотів ділитися своїми геніальними винаходами ні з царськими генералами, ні із шпигунами європейської воєнної промисловості щодо авторства на автоматичну зброю. Не пішов на змову з радянськими бюрократами, які злочинно, десятиліттями перекривали дорогу винаходам самородка для сільськогосподарського машинобудування.<br />
<br />
На 130-річний ювілей дальні родичі винахідника випустили розцяцькований плакат, на якому титуловані чиновники називали Якова Рощепія «гордістю нації», який здійснив «життєвий і воістину творчий подвиг в ім’я народу України, всієї планети». Але ще в 1990 році згадана газета «Радянська Україна» в публікації на першій шпальті про нашого земляка-самородка ставила риторичне запитання: «А як би виграла наша пам'ять, коли б вулиці імені Я. Рощепія були і в Чернігові, Києві?» Цю пропозицію підтримали на ювілейному плакаті в 2009 році голова Верховної Ради України Володимир Литвин, голова обласної ради Наталія Романова та низка інших столичних і обласних чиновників. Вулиці ж імені знатного земляка-винахідника досі немає навіть у Бобровиці, а в Чернігові пам'ять про нього зберігається на кількох листочках паперу в шухляді обласного музею. Натомість інформація про «чернігівського селянина, солдата-зброяра» занесена в енциклопедію України та низки енциклопедій світу, пам'ять про видатного українця зберігається в музеях Петербурга й Тули. Виходить, віддаємо агресору й ім’я славного сина України?<br />
<br />
У ювілейному збірнику «Визвольна боротьба. Новітні часи» чільне місце посідає стаття видатного вченого, Президента міжнародного університету «Україна» '''Петра Таланчука «Коли діждемося Вашингтона»'''. Написана вона ще до подій останнього Майдану. «Я вірю в Україну, в її щасливе майбутнє, – йдеться в публікації. – Для цього треба небагато. Кожен із нас, на своєму місці, повинен передусім добре робити свою справу і намагатися здійснити хоч малесенькі зміни на краще в рамках своєї структури, у психології людей, з якими працюєш. І якщо це буде у кожного з нас, тоді ці маленькі потічки намагань зіллються у велику потужну ріку державотворення, у потік прогресу і бурхливого розвитку».<br />
<br />
Мудра настанова вченого актуальна сьогодні, буде актуальною й завтра-післязавтра. Як актуальною залишається й подвиг українського селянина, родом з Чернігівської губернії. Ще за царського режиму він не продав свою душу економічному шпигуну з Бельгії, не продав своє авторство винаходу царському генералу-запроданцю, хоч в обох випадках міг озолотиться, але він залишив наступним поколінням своє ім’я – українського винахідника світового рівня. Самородка обкрадали радянські аферисти, але наш земляк продовжував творити розробки для сільськогосподарського машинобудування, для полегшення тяжкої праці односельців, – до його золотих рук з’їжджалися по допомогу хлібороби з великої округи. Саме на таких прикладах відданого служіння Вітчизні й своєму народу, на прикладі непродажності своєї душі селянином Яковом, – очевидно, треба формувати совісну психологію й тверду цивілізовану мораль українця. І тоді, як написав Петро Таланчук, «до нас прийде свій Вашингтон, український Вашингтоненко. Водночас досвідчений вчений і застеріг нас від ганебних помилок на цьому шляху: «А щоб не опинитись ще в глибокій ямі, треба перестати її копати».<br />
<br />
Передусім це стосується тих, хто кидається нав’язувати нації свою недолугу, продажно-зажерливу мораль, знівечену з дитинства «голубокровну» титульну психологію. А народ безперестану дивується: де той давно обіцяний незалежний добробут, справжня гідність і свобода? Збірка статей «Визвольної боротьби» допомагає українцям роздивитися, на яких внутрішніх і зовнішніх базарах все те виставлено на повійні торги. Але справжні вчені й борці вірять, що, як зазначив Петро Таланчук: «Незалежність до великого Українського народу стане престижною! Але це буде потім. Можливо, навіть скоро». Треба тільки пам’ятати, що навіть Господь потребує в досягненні цієї мети допомоги десятків мільйонів українців.<br />
<br />
''Григорій ВОЙТОК, журналіст, письменник''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Р]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A0%D0%BE%D1%89%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%A3%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_-_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=450Рощепій Яків Устимович - визнання2021-11-29T13:43:21Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>'''ВИЗНАННЯ'''<br />
<br />
== Для Львівського «Меморіалу» винахідник Яків Рощепій – гордість нації, а для рідної Чернігівщини – його місце в шухлядах обласного музею ==<br />
<br />
У Львові вийшла з друку книга '''«Визвольна боротьба. Новітні часи»''', в якій зібрані статті відомих учених і громадських діячів про боротьбу за незалежність, становлення і розбудову Української держави в історичних періодах. Упорядкували збірник голова редколегії видання «Визвольна боротьба», голова правління ГО Львівського ОВПО «Меморіал» ім. В.Стуса Роман Гунда і заступник голови редколегії Юрій Пушненко. До редколегії входить і наш земляк, уродженець села Веприк з Бобровиччини Анатолій Сєриков.<br />
<br />
Видання присвячене 30-й річниці Незалежності України, видрукуване за сприяння Міністерства культури України та Українського інституту книги. У збірці поміщена й моя стаття «Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?» Наголошу: тим українцем, про якого в книзі «Из истории отечественного оружия» російські дослідники Мавродіни написали «По сути дела создателем первой русской автоматической винтовки является Я.У. Рощепей, черниговский крестьянин, солдат-оружейник». <br />
<br />
Колишній голова колгоспу імені Якова Рощепія Володимир Павленко єдиний з Чернігівщини спеціально їздив у російське місто Тулу і привіз із музею зброї фотографії автоматичної гвинтівки Рощепія і центральної експозиції музею, де поруч з фотопортретом Володимира Федорова, основоположника школи автоматичної зброї, професора, генерал-лейтенанта інженерних військ, – розміщений портрет Якова Рощепія, рядового царської армії, винахідника-самородка. Працівники музею сказали посланцю з України Володимиру Павленку, що вони пишаються передусім двома зброярами – Федоровим і Рощепієм.<br />
<br />
А Україна як пишається тим сином, який нікому не продав своєї душі, навколо якої постійно крутилися «усілякі підступні дияволи», – наголосив радянський журналіст Іван Волошин в 1950 році в публікації центральної тоді газети «Радянська Україна». Там же конкретними фактами доводив, як царський і радянський режими принижували й обкрадали видатну людину і лише через те, що він не захотів ділитися своїми геніальними винаходами ні з царськими генералами, ні із шпигунами європейської воєнної промисловості щодо авторства на автоматичну зброю. Не пішов на змову з радянськими бюрократами, які злочинно, десятиліттями перекривали дорогу винаходам самородка для сільськогосподарського машинобудування.<br />
<br />
На 130-річний ювілей дальні родичі винахідника випустили розцяцькований плакат, на якому титуловані чиновники називали Якова Рощепія «гордістю нації», який здійснив «життєвий і воістину творчий подвиг в ім’я народу України, всієї планети». Але ще в 1990 році згадана газета «Радянська Україна» в публікації на першій шпальті про нашого земляка-самородка ставила риторичне запитання: «А як би виграла наша пам'ять, коли б вулиці імені Я. Рощепія були і в Чернігові, Києві?» Цю пропозицію підтримали на ювілейному плакаті в 2009 році голова Верховної Ради України Володимир Литвин, голова обласної ради Наталія Романова та низка інших столичних і обласних чиновників. Вулиці ж імені знатного земляка-винахідника досі немає навіть у Бобровиці, а в Чернігові пам'ять про нього зберігається на кількох листочках паперу в шухляді обласного музею. Натомість інформація про «чернігівського селянина, солдата-зброяра» занесена в енциклопедію України та низки енциклопедій світу, пам'ять про видатного українця зберігається в музеях Петербурга й Тули. Виходить, віддаємо агресору й ім’я славного сина України?<br />
<br />
У ювілейному збірнику «Визвольна боротьба. Новітні часи» чільне місце посідає стаття видатного вченого, Президента міжнародного університету «Україна» Петра Таланчука «Коли діждемося Вашингтона». Написана вона ще до подій останнього Майдану. «Я вірю в Україну, в її щасливе майбутнє, – йдеться в публікації. – Для цього треба небагато. Кожен із нас, на своєму місці, повинен передусім добре робити свою справу і намагатися здійснити хоч малесенькі зміни на краще в рамках своєї структури, у психології людей, з якими працюєш. І якщо це буде у кожного з нас, тоді ці маленькі потічки намагань зіллються у велику потужну ріку державотворення, у потік прогресу і бурхливого розвитку».<br />
<br />
Мудра настанова вченого актуальна сьогодні, буде актуальною й завтра-післязавтра. Як актуальною залишається й подвиг українського селянина, родом з Чернігівської губернії. Ще за царського режиму він не продав свою душу економічному шпигуну з Бельгії, не продав своє авторство винаходу царському генералу-запроданцю, хоч в обох випадках міг озолотиться, але він залишив наступним поколінням своє ім’я – українського винахідника світового рівня. Самородка обкрадали радянські аферисти, але наш земляк продовжував творити розробки для сільськогосподарського машинобудування, для полегшення тяжкої праці односельців, – до його золотих рук з’їжджалися по допомогу хлібороби з великої округи. Саме на таких прикладах відданого служіння Вітчизні й своєму народу, на прикладі непродажності своєї душі селянином Яковом, – очевидно, треба формувати совісну психологію й тверду цивілізовану мораль українця. І тоді, як написав Петро Таланчук, «до нас прийде свій Вашингтон, український Вашингтоненко. Водночас досвідчений вчений і застеріг нас від ганебних помилок на цьому шляху: «А щоб не опинитись ще в глибокій ямі, треба перестати її копати».<br />
<br />
Передусім це стосується тих, хто кидається нав’язувати нації свою недолугу, продажно-зажерливу мораль, знівечену з дитинства «голубокровну» титульну психологію. А народ безперестану дивується: де той давно обіцяний незалежний добробут, справжня гідність і свобода? Збірка статей «Визвольної боротьби» допомагає українцям роздивитися, на яких внутрішніх і зовнішніх базарах все те виставлено на повійні торги. Але справжні вчені й борці вірять, що, як зазначив Петро Таланчук: «Незалежність до великого Українського народу стане престижною! Але це буде потім. Можливо, навіть скоро». Треба тільки пам’ятати, що навіть Господь потребує в досягненні цієї мети допомоги десятків мільйонів українців.<br />
<br />
''Григорій ВОЙТОК, журналіст, письменник''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Р]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A0%D0%BE%D1%89%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D0%A3%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_-_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F&diff=449Рощепій Яків Устимович - визнання2021-11-29T13:42:06Z<p>Dmisap: Створена сторінка: Визнання == Для Львівського «Меморіалу» винахідник Яків Рощепій – гордість нації, а дл...</p>
<hr />
<div>Визнання<br />
<br />
== Для Львівського «Меморіалу» винахідник Яків Рощепій – гордість нації, а для рідної Чернігівщини – його місце в шухлядах обласного музею ==<br />
<br />
У Львові вийшла з друку книга «Визвольна боротьба. Новітні часи», в якій зібрані статті відомих учених і громадських діячів про боротьбу за незалежність, становлення і розбудову Української держави в історичних періодах. Упорядкували збірник голова редколегії видання «Визвольна боротьба», голова правління ГО Львівського ОВПО «Меморіал» ім. В.Стуса Роман Гунда і заступник голови редколегії Юрій Пушненко. До редколегії входить і наш земляк, уродженець села Веприк з Бобровиччини Анатолій Сєриков.<br />
<br />
Видання присвячене 30-й річниці Незалежності України, видрукуване за сприяння Міністерства культури України та Українського інституту книги. У збірці поміщена й моя стаття «Винахідник Яків Рощепій. Чи пишається Україна видатним українцем?» Наголошу: тим українцем, про якого в книзі «Из истории отечественного оружия» російські дослідники Мавродіни написали «По сути дела создателем первой русской автоматической винтовки является Я.У. Рощепей, черниговский крестьянин, солдат-оружейник». <br />
<br />
Колишній голова колгоспу імені Якова Рощепія Володимир Павленко єдиний з Чернігівщини спеціально їздив у російське місто Тулу і привіз із музею зброї фотографії автоматичної гвинтівки Рощепія і центральної експозиції музею, де поруч з фотопортретом Володимира Федорова, основоположника школи автоматичної зброї, професора, генерал-лейтенанта інженерних військ, – розміщений портрет Якова Рощепія, рядового царської армії, винахідника-самородка. Працівники музею сказали посланцю з України Володимиру Павленку, що вони пишаються передусім двома зброярами – Федоровим і Рощепієм.<br />
<br />
А Україна як пишається тим сином, який нікому не продав своєї душі, навколо якої постійно крутилися «усілякі підступні дияволи», – наголосив радянський журналіст Іван Волошин в 1950 році в публікації центральної тоді газети «Радянська Україна». Там же конкретними фактами доводив, як царський і радянський режими принижували й обкрадали видатну людину і лише через те, що він не захотів ділитися своїми геніальними винаходами ні з царськими генералами, ні із шпигунами європейської воєнної промисловості щодо авторства на автоматичну зброю. Не пішов на змову з радянськими бюрократами, які злочинно, десятиліттями перекривали дорогу винаходам самородка для сільськогосподарського машинобудування.<br />
<br />
На 130-річний ювілей дальні родичі винахідника випустили розцяцькований плакат, на якому титуловані чиновники називали Якова Рощепія «гордістю нації», який здійснив «життєвий і воістину творчий подвиг в ім’я народу України, всієї планети». Але ще в 1990 році згадана газета «Радянська Україна» в публікації на першій шпальті про нашого земляка-самородка ставила риторичне запитання: «А як би виграла наша пам'ять, коли б вулиці імені Я. Рощепія були і в Чернігові, Києві?» Цю пропозицію підтримали на ювілейному плакаті в 2009 році голова Верховної Ради України Володимир Литвин, голова обласної ради Наталія Романова та низка інших столичних і обласних чиновників. Вулиці ж імені знатного земляка-винахідника досі немає навіть у Бобровиці, а в Чернігові пам'ять про нього зберігається на кількох листочках паперу в шухляді обласного музею. Натомість інформація про «чернігівського селянина, солдата-зброяра» занесена в енциклопедію України та низки енциклопедій світу, пам'ять про видатного українця зберігається в музеях Петербурга й Тули. Виходить, віддаємо агресору й ім’я славного сина України?<br />
<br />
У ювілейному збірнику «Визвольна боротьба. Новітні часи» чільне місце посідає стаття видатного вченого, Президента міжнародного університету «Україна» Петра Таланчука «Коли діждемося Вашингтона». Написана вона ще до подій останнього Майдану. «Я вірю в Україну, в її щасливе майбутнє, – йдеться в публікації. – Для цього треба небагато. Кожен із нас, на своєму місці, повинен передусім добре робити свою справу і намагатися здійснити хоч малесенькі зміни на краще в рамках своєї структури, у психології людей, з якими працюєш. І якщо це буде у кожного з нас, тоді ці маленькі потічки намагань зіллються у велику потужну ріку державотворення, у потік прогресу і бурхливого розвитку».<br />
<br />
Мудра настанова вченого актуальна сьогодні, буде актуальною й завтра-післязавтра. Як актуальною залишається й подвиг українського селянина, родом з Чернігівської губернії. Ще за царського режиму він не продав свою душу економічному шпигуну з Бельгії, не продав своє авторство винаходу царському генералу-запроданцю, хоч в обох випадках міг озолотиться, але він залишив наступним поколінням своє ім’я – українського винахідника світового рівня. Самородка обкрадали радянські аферисти, але наш земляк продовжував творити розробки для сільськогосподарського машинобудування, для полегшення тяжкої праці односельців, – до його золотих рук з’їжджалися по допомогу хлібороби з великої округи. Саме на таких прикладах відданого служіння Вітчизні й своєму народу, на прикладі непродажності своєї душі селянином Яковом, – очевидно, треба формувати совісну психологію й тверду цивілізовану мораль українця. І тоді, як написав Петро Таланчук, «до нас прийде свій Вашингтон, український Вашингтоненко. Водночас досвідчений вчений і застеріг нас від ганебних помилок на цьому шляху: «А щоб не опинитись ще в глибокій ямі, треба перестати її копати».<br />
<br />
Передусім це стосується тих, хто кидається нав’язувати нації свою недолугу, продажно-зажерливу мораль, знівечену з дитинства «голубокровну» титульну психологію. А народ безперестану дивується: де той давно обіцяний незалежний добробут, справжня гідність і свобода? Збірка статей «Визвольної боротьби» допомагає українцям роздивитися, на яких внутрішніх і зовнішніх базарах все те виставлено на повійні торги. Але справжні вчені й борці вірять, що, як зазначив Петро Таланчук: «Незалежність до великого Українського народу стане престижною! Але це буде потім. Можливо, навіть скоро». Треба тільки пам’ятати, що навіть Господь потребує в досягненні цієї мети допомоги десятків мільйонів українців.<br />
<br />
''Григорій ВОЙТОК, журналіст, письменник''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Р]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=448Бушура Василь Миколайович2021-09-14T10:30:52Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
'''Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.'''<br />
<br />
<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович|Бушура Василь Миколайович]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|ліворуч|alt=Бушура Василь Миколайович на будівництві|Бушура Василь Миколайович на будівництві]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович2.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"|Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"]]<br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
У товаристві «Земля і воля» працюють сини Василя Бушури заступниками генерального директора Леоніда Яковишина: Олександр – заступник з автотранспорту, Віктор – заступник по Лукашівському центральному відділенні. <br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=447Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:28:49Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
'''Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.'''<br />
<br />
<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович|Бушура Василь Миколайович]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|ліворуч|alt=Бушура Василь Миколайович на будівництві|Бушура Василь Миколайович на будівництві]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович2.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"|Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"]]<br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=446Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:28:34Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
'''Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.'''<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович|Бушура Василь Миколайович]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|ліворуч|alt=Бушура Василь Миколайович на будівництві|Бушура Василь Миколайович на будівництві]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович2.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"|Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"]]<br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=445Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:27:53Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович|Бушура Василь Миколайович]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|ліворуч|alt=Бушура Василь Миколайович на будівництві|Бушура Василь Миколайович на будівництві]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович2.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"|Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"]]<br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=444Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:26:18Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович з сім'єю|Бушура Василь Миколайович з сім'єю]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|ліворуч|alt=Бушура Василь Миколайович на будівництві|Бушура Василь Миколайович на будівництві]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович2.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"|Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"]]<br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=443Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:25:23Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович з сім'єю|Бушура Василь Миколайович з сім'єю]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|ліворуч|alt=Бушура Василь Миколайович на будівництві|Бушура Василь Миколайович на будівництві]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович2.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"|Бушура Василь Миколайович. Будівництво залізничної колії. ТОВ "Земля і Воля"]]<br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%872.JPG&diff=442Файл:Бушура Василь Миколайович2.JPG2021-09-09T11:25:03Z<p>Dmisap: Бушура Василь Миколайович</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
Бушура Василь Миколайович</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=441Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:22:03Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович з сім'єю|Бушура Василь Миколайович з сім'єю]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|ліворуч|alt=Бушура Василь Миколайович на будівництві|Бушура Василь Миколайович на будівництві]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=440Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:20:45Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович з сім'єю|Бушура Василь Миколайович з сім'єю]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович на будівництві|Бушура Василь Миколайович на будівництві]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=439Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:19:53Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович з сім'єю|Бушура Василь Миколайович з сім'єю]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович|Бушура Василь Миколайович]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%871.JPG&diff=438Файл:Бушура Василь Миколайович1.JPG2021-09-09T11:19:13Z<p>Dmisap: Бушура Василь Миколайович</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
Бушура Василь Миколайович</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=436Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:16:16Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович|Бушура Василь Миколайович]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович1.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович|Бушура Василь Миколайович]]<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=435Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:15:14Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
[[Файл:Бушура_Василь_Миколайович.JPG|міні|alt=Бушура Василь Миколайович|Бушура Василь Миколайович]]<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.JPG&diff=434Файл:Бушура Василь Миколайович.JPG2021-09-09T11:12:36Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div></div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=433Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:09:43Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Бушура Василь Миколайович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини с. Патюти" metadescription="Бушура Василь Миколайович народився 1 січня 1951 року" cation="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%91%D1%83%D1%88%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=432Бушура Василь Миколайович2021-09-09T11:02:27Z<p>Dmisap: Створена сторінка: == Будівництво – то його життя == Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького рай...</p>
<hr />
<div><br />
<br />
<br />
== Будівництво – то його життя ==<br />
<br />
Народився 1 січня 1951 року в с. Патюти Козелецького району. Восьмирічну освіту одержав у рідному селі, продовжив навчання в Остерському будівельному технікумі. Потім три роки служив на Балтійському флоті. Після армії з молодою дружиною Галиною, однокласницею, поїхав на роботу за призначенням у Кобеляки Полтавської області. Поселили в гуртожитку, що по сусідству із садибою відомого «костоправа» Касьяна, працював у місцевому ПМК. Без відриву від виробництва вступив на навчання до Київського політехнічного інституту. Полишив науку, коли в лютому 1973 року молода дружина народила йому двох хлопчиків – Олександра і Віктора. З’явилися вони на світ семимісячними в столичній лікарні Жовтневій (тепер Олександрівська), куди доставили породіллю прямо з потяга перед Києвом – їхала до батьків у рідне село.<br />
<br />
Щасливий батько працював майстром, виконробом на спорудженні сучасної на ті часи лікарні у прославлених лікарем Касьяном Кобеляках, керував дільницями на спорудженні виробничих об’єктів. Але родина подвоїлася, а на поліпшення житла потрібно було чекати, можливо, й не один рік. Тоді й приглянулася молодому подружжю Бобровиця, звідки до батьків у село Патюти значно ближче, і Бобровицька ПМК вела велике будівництво: нову базу радгоспу-технікуму, завод сухого знежиреного молока, базу райсільгоспхімії, приміщення школи №1 і районної лікарні, житлові будинки та інші об’єкти. Природжений будівельник з школи мріяв про масштабні обсяги будівництва. <br />
<br />
На новому місці роботи в перші місяці підтверджував фах і досвід роботи будівельного майстра, виконроба, швидко одержав і найвищу посаду в пересувній механізованій колоні (ПМК-259) – очолив колектив. Житлові умови родини теж поступово поліпшувалися: два роки в гуртожитку з розширеною площею, потім у будинку на дві родини, куди в одну кімнату підселили одинокого звільненого з колонії після тривалого ув’язнення, і нарешті – житло без сусідів. <br />
<br />
До будівельної справи привчав Василь Миколайович і синів. У десятирічному віці вони спробували спорудити самотужки невеличке приміщення. Батько розібрав його і пояснив діткам, що будівництво починається із правильно закладених зовнішніх кутів. Через три роки Олександр і Віктор побудували гараж для мотоцикла, власними руками складеного із запчастин. Батько привчив синів і до механіки – допомагали йому ремонтувати автомашину «Жигулі» першого випуску, дозволяв возитися й зі старими мотоциклами, але не звільняв і від домашніх будівельних робіт. У Віктора помітив схильність до майстрування з дерева, у Олександра – з цегли, бетонних конструкцій та механізмів. Сини обрали фах інженера-механіка (закінчили Українську аграрну академію), але й по будівництву все роблять у своїх оселях так, як батько вчив вдома, і часто забирав їх на свої об’єкти показати наочно роботу фахівців.<br />
<br />
Відповідальному і принциповому начальнику ПМК-259 нелегко працювалося при партійному, здебільшого не фаховому, нагляді на будівельних майданчиках. Хтось би махнув рукою, мовляв, не для себе старається, в суперечках з районним керівництвом на «рожен» лізе, але це не для Василя Бушури. На грані звільнення був, коли воював у райкомі партії проти спорудження плоскої покрівлі на новому приміщенні школи №1, хоч це було за проектом. Але таки переконав куратора будівництва школи Миколу Васильовича Іванченка. Багато незгод виникало при спорудженні житла та інших об’єктів інфраструктури в селі Лук’янівка Київської області для переселенців з Чорнобильської зони. Долав їх Бушура, і об’єкти здавалися вчасно. <br />
<br />
Та людські нерви не безмежні, їх найбільше «з’їдають» недолугість, чиновницька дурість і дебільне бюрократичне чванство. Особливо це проявилося за горбачовської перебудови і в перші роки незалежності України, коли й будівельна галузь різко пішла вниз. Талановитого будівельника запросило на роботу керівництво Бобровицького цукрокомбінату, де була нагальна потреба у спорудженні нового сокоцеху. Успішно справився з цим проектом, до 2002 року очолював там будівельну галузь, втягнутий був і в політичні розбірки, але переміг поклик будівельника, розуміння того, що суть життя розкривається через створення, а не через заволодіння чимось, в тому числі і владним місцем на всіх рівнях. Ще він побачив, яке справді великомасштабне будівництво розгорнулося в ТОВ «Земля і воля» з цікавими і давно омріяними проектами. От би там попрацювати!.. І раптом, на його щастя, від генерального директора господарства Леоніда Григоровича Яковишина надійшла пропозиція – взятися за складні будівельні проекти, обійняти посаду заступника генерального директора з будівництва. Звісно, відмовити не міг, оскільки будівництво – то його життя, та й на землі життя зупиниться без будівництва. <br />
<br />
Нова посада надихала на творіння в раніше небувалих проектах й масштабах, але й глибоко захована насторога не покидала: господарським способом товариство «Земля і воля» споруджувала такі об’єкти, які не під силу побудувати ні Кобеляківській, ні Бобровицькій ПМК. Коли починали спорудження сучасного елеваторно-сушильного комплексу з обладнанням американських фірм, залучали і їхніх технологів, але швидко й самі освоїли зарубіжні технології, одержали відповідні ліцензії на таке будівництво. <br />
<br />
У Києві не вірили, що аграрне господарство з 30-ма тисячами гектарів орендованої землі здатне спорудити господарським способом, без спеціалізованих бригад, майже сім кілометрів під’їзної залізничної вітки з двома навантажувальними терміналами і залізничними вагами. Але побудували, і місток спорудили кращий, ніж навпроти на магістралі.<br />
<br />
Своїми бригадами спорудили п’ять складів терміналу безводного аміаку, завод насіння кукурудзи кращих світових гібридів, лабораторію біологічних методів боротьби з шкідниками рослин (трихограми), реконструювали майстерню для ремонту вітчизняної і зарубіжної техніки, ведуть масштабне житлове та інше соціальне будівництво, будують і ремонтують десятки кілометрів доріг загального користування, асфальт виробляють на своєму заводі. Власна будівельна галузь щороку освоює сотні мільйонів гривень з каси господарства. Не лише в районі, а і в області важко знайти суто будівельну організацію, яка могла б справитися з такими багатопрофільними проектами будівництва. Вони під силу будівельній галузі аграрного господарства. І це при «безсмертній» в Україні державній «хворобі», про яку сказав Василь Бушура: «Виготовити в товаристві «Земля і воля» за день 150 кубічних метрів бетону і закласти його в будівельний об’єкт – не проблема, набагато складніше одержати численні дозволи на будівництво виробничих і соціальних споруд. Мені ще пощастило: вирішення різноманітних бюрократично-корупційних проблем бере на себе генеральний директор Леонід Григорович. Настирливо й результативно стукає у високі двері високих кабінетів виконавчий директор Валентина Онисимівна Чернякова. І наше будівництво й на день не зупиняється».<br />
<br />
Скорботно, що Василю Миколайовичу не вдалося втілити в життя на землі всі свої задуми й світлі мрії – 1 грудня 2018 року його велике серце зупинилося, і він пішов на той світ до своєї першої, ще зі школи, коханої дівчини, і єдиної коханої дружини Галини Іванівни, яка теж передчасно пішла з життя 25 березня 2017 року.<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F:%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B8_%D0%91&diff=430Категорія:Люди Б2021-09-09T10:55:11Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div>[[Категорія:Люди|Б]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F:%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B8_%D0%91&diff=429Категорія:Люди Б2021-09-09T10:54:44Z<p>Dmisap: Створена сторінка: В</p>
<hr />
<div>[[Категорія:Люди|В]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%BE%D1%85%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=427Кохан Володимир Григорович2021-08-27T17:09:22Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Кохан Володимир Григорович з Бобровиці " metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини" metadescription="генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
== '''Психолог на кордоні Кохан Володимир Григорович''' ==<br />
<br />
<br />
[[Файл:Кохан_Володимир_Григорович.jpg|міні|alt=Кохан Володимир Григорович з Бобровиці|Кохан Володимир Григорович]]<br />
<br />
: ==== ДОВІДКА ====<br />
: '''''Володимир Григорович Кохан – генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук.'''''<br />
<br />
: '''''Народився 7 жовтня 1955 року у Бобровиці в родині вчителів. Батько Григорій Семенович – фронтовик, воював у штурмовій авіації, закінчив війну в Кенігсберзі. Потім навчався у Ніжинському педагогічному інституті, там познайомився з майбутньою дружиною Лідією Сергіївною. Обоє працювали на педагогічній ниві в Бобровицькому районі, Григорій Семенович тривалий час був директором Бобровицької школи № 2, очолював районний відділ освіти.'''''<br />
<br />
: '''''Про військовий шлях Володимира Григоровича не густо публікацій у ЗМІ, оскільки про себе «він говорити не любить» – написав у своєму нарисі про генерал-майора, начальника виховної роботи Державної прикордонної служби України Володимира Кохана полковник у відставці, Почесний прикордонник України Петро Медвідь у 2010 році. Ця публікація й ляже в основу розповіді про генерала-прикордонника з Бобровиці.'''''<br />
: ================<br />
<br />
Рід Володимира Григоровича – козацький. Кохани завжди вміли добре працювати і все робити з великою любов’ю. А ще уміли боронити від ворога рідну землю.<br />
Коли Володимир у 1979 році закінчив радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту, йому, одному з кращих випускників, запропонували служити в ракетних військах стратегічного призначення. А міжнародна ситуація у світі на той час була напруженою. Радянський Союз посилено нарощував військовий потенціал. Особлива відповідальність під час загострення «холодної війни» покладалася на ракетні війська стратегічного призначення. <br />
<br />
Лейтенант Кохан починав свою службу старшим оператором наземних ракет, відповідав за стиковку головних частин перед стартом. Коли через деякий час командування частини помітило у молодого офіцера бажання і здібності працювати з людьми, його призначили секретарем комітету комсомолу ракетного полку. Ось тут і виявився коханівський талант вчителя, вихований батьками на принципах добра і справедливості. А ще він приваблював усіх тим, що жодною роботою не нехтував, дружбою не легковажив, сумління не розпорошував. Перш за все цінував порядність і відданість військовому обов’язку. Тож через півроку його призначили заступником командира підрозділу по політчастині. Потім вчився у московській академії, яку закінчив із золотою медаллю. Під час відомих серпневих подій 1991 року він очолював політичну частину окремої ракетної дивізії за Уралом. <br />
<br />
Звістку про набуття незалежності Україною підполковник Кохан зустрів як велике свято. Зразу ж подав рапорт про переведення на службу до Збройних Сил України. Його переконували залишитися у Росії, обіцяли високі генеральські посади, але Володимир Григорович наполіг на своєму. Після довгих митарств навесні 1992 року він з радістю ступив на рідну землю. У Борисполі його ніхто не зустрічав. А коли надвечір з’явився у батьківській хаті – радості не було меж. Вже наступного дня Володимира Кохана чекала нелегка служба у Національній гвардії, воїни якої одні з перших у Збройних Силах присягнули на вірність українському народові. <br />
<br />
На життєвому шляху Володимира Григоровича зустрічалося багато неординарних особистостей. Першим серед них він назвав генерал-полковника Миколу Литвина. З ним він служив у Національній гвардії і Внутрішніх військах. А коли Микола Михайлович очолив прикордонне відомство, то відразу запросив його до Державної прикордонної служби України.<br />
<br />
Генерал Кохан з глибокою шаною до підлеглих розповідав про здобутки у службі, згуртування колективу відповідальних, ініціативних, непідкупних і самовідданих людей для виконання поставлених завдань щодо охорони вітчизняного кордону. Навів і такий приклад.<br />
<br />
У Ягодині затримали найбільшу до того часу партію контрабандного срібла. Злитками дорогоцінного металу був просто-таки нашпигований легковий автомобіль «Хонда», яким виїжджав з України громадянин Литви. Срібло він заховав під сидіння авто та під панеллю приладів, сподіваючись, що конструктивні порожнини на кордоні не обстежуватимуть. Однак коли автомобіль прибув для огляду у пункт пропуску «Ягодин-авто», старший зміни прикордонних нарядів прийняв рішення провести поглиблений огляд. Результат виявився приголомшливим – 92 кілограми срібла. У той же день прикордонники пункту «Рава-Руська» вилучили цілий комплект наркотиків, а службовий пес виявив у автобусі Луганськ-Волгоград бойову гранату РГД-5. <br />
<br />
Ось такі вони – непомітні будні українського кордону, на пульсі якого постійно, вдень і вночі, тримав руку наш земляк генерал Кохан. А ще він пишався тим, що особисто створив психологічну службу, доклав чимало зусиль, аби покращити підбір і підготовку офіцерських кадрів. <br />
<br />
Генерал Володимир Кохан у своїй діяльності приділяв неабияку увагу військово-патріотичному вихованню солдат, роботі з ветеранами прикордонних військ, бо завжди пам’ятав, що він – син фронтовика, а його мати Лідія Сергіївна пережила блокаду Ленінграда.<br />
<br />
Подружжя Коханів виростило синів-соколів Андрія і Дмитра, на очах яких відбулося становлення батька як знаного громадського діяча, одного з реформаторів прикордонної служби. Андрій першим вдягнув форму офіцера.<br />
<br />
На превеликий жаль, генерал Володимир Григорович Кохан, начальник управління виховної роботи департаменту по роботі з особовим складом Держприкордонної служби України, надто рано пішов з життя – на 58-му році, 18 листопада 2012 року. Почесній справі захисту Вітчизні він присвятив 34 роки свого життя, нагороджений двома українськими державними орденами і сорока відомчими нагородами.<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди К]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%BE%D1%85%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=426Кохан Володимир Григорович2021-08-27T17:08:43Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Кохан Володимир Григорович з Бобровиці " metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини" metadescription="генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
== '''Психолог на кордоні Кохан Володимир Григорович''' ==<br />
<br />
<br />
[[Файл:Кохан_Володимир_Григорович.jpg|міні|alt=Кохан Володимир Григорович з Бобровиці|Кохан Володимир Григорович]]<br />
<br />
: ==== ДОВІДКА ====<br />
: '''''Володимир Григорович Кохан – генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук.'''''<br />
<br />
: '''''Народився 7 жовтня 1955 року у Бобровиці в родині вчителів. Батько Григорій Семенович – фронтовик, воював у штурмовій авіації, закінчив війну в Кенігсберзі. Потім навчався у Ніжинському педагогічному інституті, там познайомився з майбутньою дружиною Лідією Сергіївною. Обоє працювали на педагогічній ниві в Бобровицькому районі, Григорій Семенович тривалий час був директором Бобровицької школи № 2, очолював районний відділ освіти.'''''<br />
<br />
: '''''Про військовий шлях Володимира Григоровича не густо публікацій у ЗМІ, оскільки про себе «він говорити не любить» – написав у своєму нарисі про генерал-майора, начальника виховної роботи Державної прикордонної служби України Володимира Кохана полковник у відставці, Почесний прикордонник України Петро Медвідь у 2010 році. Ця публікація й ляже в основу розповіді про генерала-прикордонника з Бобровиці.'''''<br />
<br />
Рід Володимира Григоровича – козацький. Кохани завжди вміли добре працювати і все робити з великою любов’ю. А ще уміли боронити від ворога рідну землю.<br />
Коли Володимир у 1979 році закінчив радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту, йому, одному з кращих випускників, запропонували служити в ракетних військах стратегічного призначення. А міжнародна ситуація у світі на той час була напруженою. Радянський Союз посилено нарощував військовий потенціал. Особлива відповідальність під час загострення «холодної війни» покладалася на ракетні війська стратегічного призначення. <br />
<br />
Лейтенант Кохан починав свою службу старшим оператором наземних ракет, відповідав за стиковку головних частин перед стартом. Коли через деякий час командування частини помітило у молодого офіцера бажання і здібності працювати з людьми, його призначили секретарем комітету комсомолу ракетного полку. Ось тут і виявився коханівський талант вчителя, вихований батьками на принципах добра і справедливості. А ще він приваблював усіх тим, що жодною роботою не нехтував, дружбою не легковажив, сумління не розпорошував. Перш за все цінував порядність і відданість військовому обов’язку. Тож через півроку його призначили заступником командира підрозділу по політчастині. Потім вчився у московській академії, яку закінчив із золотою медаллю. Під час відомих серпневих подій 1991 року він очолював політичну частину окремої ракетної дивізії за Уралом. <br />
<br />
Звістку про набуття незалежності Україною підполковник Кохан зустрів як велике свято. Зразу ж подав рапорт про переведення на службу до Збройних Сил України. Його переконували залишитися у Росії, обіцяли високі генеральські посади, але Володимир Григорович наполіг на своєму. Після довгих митарств навесні 1992 року він з радістю ступив на рідну землю. У Борисполі його ніхто не зустрічав. А коли надвечір з’явився у батьківській хаті – радості не було меж. Вже наступного дня Володимира Кохана чекала нелегка служба у Національній гвардії, воїни якої одні з перших у Збройних Силах присягнули на вірність українському народові. <br />
<br />
На життєвому шляху Володимира Григоровича зустрічалося багато неординарних особистостей. Першим серед них він назвав генерал-полковника Миколу Литвина. З ним він служив у Національній гвардії і Внутрішніх військах. А коли Микола Михайлович очолив прикордонне відомство, то відразу запросив його до Державної прикордонної служби України.<br />
<br />
Генерал Кохан з глибокою шаною до підлеглих розповідав про здобутки у службі, згуртування колективу відповідальних, ініціативних, непідкупних і самовідданих людей для виконання поставлених завдань щодо охорони вітчизняного кордону. Навів і такий приклад.<br />
<br />
У Ягодині затримали найбільшу до того часу партію контрабандного срібла. Злитками дорогоцінного металу був просто-таки нашпигований легковий автомобіль «Хонда», яким виїжджав з України громадянин Литви. Срібло він заховав під сидіння авто та під панеллю приладів, сподіваючись, що конструктивні порожнини на кордоні не обстежуватимуть. Однак коли автомобіль прибув для огляду у пункт пропуску «Ягодин-авто», старший зміни прикордонних нарядів прийняв рішення провести поглиблений огляд. Результат виявився приголомшливим – 92 кілограми срібла. У той же день прикордонники пункту «Рава-Руська» вилучили цілий комплект наркотиків, а службовий пес виявив у автобусі Луганськ-Волгоград бойову гранату РГД-5. <br />
<br />
Ось такі вони – непомітні будні українського кордону, на пульсі якого постійно, вдень і вночі, тримав руку наш земляк генерал Кохан. А ще він пишався тим, що особисто створив психологічну службу, доклав чимало зусиль, аби покращити підбір і підготовку офіцерських кадрів. <br />
<br />
Генерал Володимир Кохан у своїй діяльності приділяв неабияку увагу військово-патріотичному вихованню солдат, роботі з ветеранами прикордонних військ, бо завжди пам’ятав, що він – син фронтовика, а його мати Лідія Сергіївна пережила блокаду Ленінграда.<br />
<br />
Подружжя Коханів виростило синів-соколів Андрія і Дмитра, на очах яких відбулося становлення батька як знаного громадського діяча, одного з реформаторів прикордонної служби. Андрій першим вдягнув форму офіцера.<br />
<br />
На превеликий жаль, генерал Володимир Григорович Кохан, начальник управління виховної роботи департаменту по роботі з особовим складом Держприкордонної служби України, надто рано пішов з життя – на 58-му році, 18 листопада 2012 року. Почесній справі захисту Вітчизні він присвятив 34 роки свого життя, нагороджений двома українськими державними орденами і сорока відомчими нагородами.<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди К]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%BE%D1%85%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=425Кохан Володимир Григорович2021-08-27T17:06:57Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Кохан Володимир Григорович з Бобровиці " metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини" metadescription="генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
== '''Психолог на кордоні Кохан Володимир Григорович''' ==<br />
<br />
<br />
[[Файл:Кохан_Володимир_Григорович.jpg|міні|alt=Кохан Володимир Григорович з Бобровиці|Кохан Володимир Григорович]]<br />
<br />
==== ДОВІДКА ====<br />
'''''Володимир Григорович Кохан – генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук.'''''<br />
<br />
'''''Народився 7 жовтня 1955 року у Бобровиці в родині вчителів. Батько Григорій Семенович – фронтовик, воював у штурмовій авіації, закінчив війну в Кенігсберзі. Потім навчався у Ніжинському педагогічному інституті, там познайомився з майбутньою дружиною Лідією Сергіївною. Обоє працювали на педагогічній ниві в Бобровицькому районі, Григорій Семенович тривалий час був директором Бобровицької школи № 2, очолював районний відділ освіти.'''''<br />
<br />
'''''Про військовий шлях Володимира Григоровича не густо публікацій у ЗМІ, оскільки про себе «він говорити не любить» – написав у своєму нарисі про генерал-майора, начальника виховної роботи Державної прикордонної служби України Володимира Кохана полковник у відставці, Почесний прикордонник України Петро Медвідь у 2010 році. Ця публікація й ляже в основу розповіді про генерала-прикордонника з Бобровиці.'''''<br />
<br />
Рід Володимира Григоровича – козацький. Кохани завжди вміли добре працювати і все робити з великою любов’ю. А ще уміли боронити від ворога рідну землю.<br />
Коли Володимир у 1979 році закінчив радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту, йому, одному з кращих випускників, запропонували служити в ракетних військах стратегічного призначення. А міжнародна ситуація у світі на той час була напруженою. Радянський Союз посилено нарощував військовий потенціал. Особлива відповідальність під час загострення «холодної війни» покладалася на ракетні війська стратегічного призначення. <br />
<br />
Лейтенант Кохан починав свою службу старшим оператором наземних ракет, відповідав за стиковку головних частин перед стартом. Коли через деякий час командування частини помітило у молодого офіцера бажання і здібності працювати з людьми, його призначили секретарем комітету комсомолу ракетного полку. Ось тут і виявився коханівський талант вчителя, вихований батьками на принципах добра і справедливості. А ще він приваблював усіх тим, що жодною роботою не нехтував, дружбою не легковажив, сумління не розпорошував. Перш за все цінував порядність і відданість військовому обов’язку. Тож через півроку його призначили заступником командира підрозділу по політчастині. Потім вчився у московській академії, яку закінчив із золотою медаллю. Під час відомих серпневих подій 1991 року він очолював політичну частину окремої ракетної дивізії за Уралом. <br />
<br />
Звістку про набуття незалежності Україною підполковник Кохан зустрів як велике свято. Зразу ж подав рапорт про переведення на службу до Збройних Сил України. Його переконували залишитися у Росії, обіцяли високі генеральські посади, але Володимир Григорович наполіг на своєму. Після довгих митарств навесні 1992 року він з радістю ступив на рідну землю. У Борисполі його ніхто не зустрічав. А коли надвечір з’явився у батьківській хаті – радості не було меж. Вже наступного дня Володимира Кохана чекала нелегка служба у Національній гвардії, воїни якої одні з перших у Збройних Силах присягнули на вірність українському народові. <br />
<br />
На життєвому шляху Володимира Григоровича зустрічалося багато неординарних особистостей. Першим серед них він назвав генерал-полковника Миколу Литвина. З ним він служив у Національній гвардії і Внутрішніх військах. А коли Микола Михайлович очолив прикордонне відомство, то відразу запросив його до Державної прикордонної служби України.<br />
<br />
Генерал Кохан з глибокою шаною до підлеглих розповідав про здобутки у службі, згуртування колективу відповідальних, ініціативних, непідкупних і самовідданих людей для виконання поставлених завдань щодо охорони вітчизняного кордону. Навів і такий приклад.<br />
<br />
У Ягодині затримали найбільшу до того часу партію контрабандного срібла. Злитками дорогоцінного металу був просто-таки нашпигований легковий автомобіль «Хонда», яким виїжджав з України громадянин Литви. Срібло він заховав під сидіння авто та під панеллю приладів, сподіваючись, що конструктивні порожнини на кордоні не обстежуватимуть. Однак коли автомобіль прибув для огляду у пункт пропуску «Ягодин-авто», старший зміни прикордонних нарядів прийняв рішення провести поглиблений огляд. Результат виявився приголомшливим – 92 кілограми срібла. У той же день прикордонники пункту «Рава-Руська» вилучили цілий комплект наркотиків, а службовий пес виявив у автобусі Луганськ-Волгоград бойову гранату РГД-5. <br />
<br />
Ось такі вони – непомітні будні українського кордону, на пульсі якого постійно, вдень і вночі, тримав руку наш земляк генерал Кохан. А ще він пишався тим, що особисто створив психологічну службу, доклав чимало зусиль, аби покращити підбір і підготовку офіцерських кадрів. <br />
<br />
Генерал Володимир Кохан у своїй діяльності приділяв неабияку увагу військово-патріотичному вихованню солдат, роботі з ветеранами прикордонних військ, бо завжди пам’ятав, що він – син фронтовика, а його мати Лідія Сергіївна пережила блокаду Ленінграда.<br />
<br />
Подружжя Коханів виростило синів-соколів Андрія і Дмитра, на очах яких відбулося становлення батька як знаного громадського діяча, одного з реформаторів прикордонної служби. Андрій першим вдягнув форму офіцера.<br />
<br />
На превеликий жаль, генерал Володимир Григорович Кохан, начальник управління виховної роботи департаменту по роботі з особовим складом Держприкордонної служби України, надто рано пішов з життя – на 58-му році, 18 листопада 2012 року. Почесній справі захисту Вітчизні він присвятив 34 роки свого життя, нагороджений двома українськими державними орденами і сорока відомчими нагородами.<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди К]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%BE%D1%85%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=424Кохан Володимир Григорович2021-08-27T17:05:34Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Кохан Володимир Григорович з Бобровиці " metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини" metadescription="генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
== '''Психолог на кордоні Кохан Володимир Григорович''' ==<br />
<br />
<br />
[[Файл:Кохан_Володимир_Григорович.jpg|міні|alt=Кохан Володимир Григорович з Бобровиці|Кохан Володимир Григорович]]<br />
<br />
=== ДОВІДКА ===<br />
'''''Володимир Григорович Кохан – генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук.'''''<br />
<br />
'''''Народився 7 жовтня 1955 року у Бобровиці в родині вчителів. Батько Григорій Семенович – фронтовик, воював у штурмовій авіації, закінчив війну в Кенігсберзі. Потім навчався у Ніжинському педагогічному інституті, там познайомився з майбутньою дружиною Лідією Сергіївною. Обоє працювали на педагогічній ниві в Бобровицькому районі, Григорій Семенович тривалий час був директором Бобровицької школи № 2, очолював районний відділ освіти.'''''<br />
<br />
'''''Про військовий шлях Володимира Григоровича не густо публікацій у ЗМІ, оскільки про себе «він говорити не любить» – написав у своєму нарисі про генерал-майора, начальника виховної роботи Державної прикордонної служби України Володимира Кохана полковник у відставці, Почесний прикордонник України Петро Медвідь у 2010 році. Ця публікація й ляже в основу розповіді про генерала-прикордонника з Бобровиці.'''''<br />
<br />
Рід Володимира Григоровича – козацький. Кохани завжди вміли добре працювати і все робити з великою любов’ю. А ще уміли боронити від ворога рідну землю.<br />
Коли Володимир у 1979 році закінчив радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту, йому, одному з кращих випускників, запропонували служити в ракетних військах стратегічного призначення. А міжнародна ситуація у світі на той час була напруженою. Радянський Союз посилено нарощував військовий потенціал. Особлива відповідальність під час загострення «холодної війни» покладалася на ракетні війська стратегічного призначення. <br />
<br />
Лейтенант Кохан починав свою службу старшим оператором наземних ракет, відповідав за стиковку головних частин перед стартом. Коли через деякий час командування частини помітило у молодого офіцера бажання і здібності працювати з людьми, його призначили секретарем комітету комсомолу ракетного полку. Ось тут і виявився коханівський талант вчителя, вихований батьками на принципах добра і справедливості. А ще він приваблював усіх тим, що жодною роботою не нехтував, дружбою не легковажив, сумління не розпорошував. Перш за все цінував порядність і відданість військовому обов’язку. Тож через півроку його призначили заступником командира підрозділу по політчастині. Потім вчився у московській академії, яку закінчив із золотою медаллю. Під час відомих серпневих подій 1991 року він очолював політичну частину окремої ракетної дивізії за Уралом. <br />
<br />
Звістку про набуття незалежності Україною підполковник Кохан зустрів як велике свято. Зразу ж подав рапорт про переведення на службу до Збройних Сил України. Його переконували залишитися у Росії, обіцяли високі генеральські посади, але Володимир Григорович наполіг на своєму. Після довгих митарств навесні 1992 року він з радістю ступив на рідну землю. У Борисполі його ніхто не зустрічав. А коли надвечір з’явився у батьківській хаті – радості не було меж. Вже наступного дня Володимира Кохана чекала нелегка служба у Національній гвардії, воїни якої одні з перших у Збройних Силах присягнули на вірність українському народові. <br />
<br />
На життєвому шляху Володимира Григоровича зустрічалося багато неординарних особистостей. Першим серед них він назвав генерал-полковника Миколу Литвина. З ним він служив у Національній гвардії і Внутрішніх військах. А коли Микола Михайлович очолив прикордонне відомство, то відразу запросив його до Державної прикордонної служби України.<br />
<br />
Генерал Кохан з глибокою шаною до підлеглих розповідав про здобутки у службі, згуртування колективу відповідальних, ініціативних, непідкупних і самовідданих людей для виконання поставлених завдань щодо охорони вітчизняного кордону. Навів і такий приклад.<br />
<br />
У Ягодині затримали найбільшу до того часу партію контрабандного срібла. Злитками дорогоцінного металу був просто-таки нашпигований легковий автомобіль «Хонда», яким виїжджав з України громадянин Литви. Срібло він заховав під сидіння авто та під панеллю приладів, сподіваючись, що конструктивні порожнини на кордоні не обстежуватимуть. Однак коли автомобіль прибув для огляду у пункт пропуску «Ягодин-авто», старший зміни прикордонних нарядів прийняв рішення провести поглиблений огляд. Результат виявився приголомшливим – 92 кілограми срібла. У той же день прикордонники пункту «Рава-Руська» вилучили цілий комплект наркотиків, а службовий пес виявив у автобусі Луганськ-Волгоград бойову гранату РГД-5. <br />
<br />
Ось такі вони – непомітні будні українського кордону, на пульсі якого постійно, вдень і вночі, тримав руку наш земляк генерал Кохан. А ще він пишався тим, що особисто створив психологічну службу, доклав чимало зусиль, аби покращити підбір і підготовку офіцерських кадрів. <br />
<br />
Генерал Володимир Кохан у своїй діяльності приділяв неабияку увагу військово-патріотичному вихованню солдат, роботі з ветеранами прикордонних військ, бо завжди пам’ятав, що він – син фронтовика, а його мати Лідія Сергіївна пережила блокаду Ленінграда.<br />
<br />
Подружжя Коханів виростило синів-соколів Андрія і Дмитра, на очах яких відбулося становлення батька як знаного громадського діяча, одного з реформаторів прикордонної служби. Андрій першим вдягнув форму офіцера.<br />
<br />
На превеликий жаль, генерал Володимир Григорович Кохан, начальник управління виховної роботи департаменту по роботі з особовим складом Держприкордонної служби України, надто рано пішов з життя – на 58-му році, 18 листопада 2012 року. Почесній справі захисту Вітчизні він присвятив 34 роки свого життя, нагороджений двома українськими державними орденами і сорока відомчими нагородами.<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди К]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%BE%D1%85%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=423Кохан Володимир Григорович2021-08-27T17:04:27Z<p>Dmisap: Створена сторінка: <seo title="Кохан Володимир Григорович з Бобровиці " metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобров...</p>
<hr />
<div><seo title="Кохан Володимир Григорович з Бобровиці " metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини" metadescription="генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
'''== Психолог на кордоні Кохан Володимир Григорович =='''<br />
<br />
<br />
[[Файл:Кохан_Володимир_Григорович.jpg|міні|alt=Кохан Володимир Григорович з Бобровиці|Кохан Володимир Григорович]]<br />
<br />
=== ДОВІДКА ===<br />
'''''Володимир Григорович Кохан – генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук.<br />
Народився 7 жовтня 1955 року у Бобровиці в родині вчителів. Батько Григорій Семенович – фронтовик, воював у штурмовій авіації, закінчив війну в Кенігсберзі. Потім навчався у Ніжинському педагогічному інституті, там познайомився з майбутньою дружиною Лідією Сергіївною. Обоє працювали на педагогічній ниві в Бобровицькому районі, Григорій Семенович тривалий час був директором Бобровицької школи № 2, очолював районний відділ освіти.'''''<br />
<br />
'''''Про військовий шлях Володимира Григоровича не густо публікацій у ЗМІ, оскільки про себе «він говорити не любить» – написав у своєму нарисі про генерал-майора, начальника виховної роботи Державної прикордонної служби України Володимира Кохана полковник у відставці, Почесний прикордонник України Петро Медвідь у 2010 році. Ця публікація й ляже в основу розповіді про генерала-прикордонника з Бобровиці.'''''<br />
<br />
Рід Володимира Григоровича – козацький. Кохани завжди вміли добре працювати і все робити з великою любов’ю. А ще уміли боронити від ворога рідну землю.<br />
Коли Володимир у 1979 році закінчив радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту, йому, одному з кращих випускників, запропонували служити в ракетних військах стратегічного призначення. А міжнародна ситуація у світі на той час була напруженою. Радянський Союз посилено нарощував військовий потенціал. Особлива відповідальність під час загострення «холодної війни» покладалася на ракетні війська стратегічного призначення. <br />
<br />
Лейтенант Кохан починав свою службу старшим оператором наземних ракет, відповідав за стиковку головних частин перед стартом. Коли через деякий час командування частини помітило у молодого офіцера бажання і здібності працювати з людьми, його призначили секретарем комітету комсомолу ракетного полку. Ось тут і виявився коханівський талант вчителя, вихований батьками на принципах добра і справедливості. А ще він приваблював усіх тим, що жодною роботою не нехтував, дружбою не легковажив, сумління не розпорошував. Перш за все цінував порядність і відданість військовому обов’язку. Тож через півроку його призначили заступником командира підрозділу по політчастині. Потім вчився у московській академії, яку закінчив із золотою медаллю. Під час відомих серпневих подій 1991 року він очолював політичну частину окремої ракетної дивізії за Уралом. <br />
<br />
Звістку про набуття незалежності Україною підполковник Кохан зустрів як велике свято. Зразу ж подав рапорт про переведення на службу до Збройних Сил України. Його переконували залишитися у Росії, обіцяли високі генеральські посади, але Володимир Григорович наполіг на своєму. Після довгих митарств навесні 1992 року він з радістю ступив на рідну землю. У Борисполі його ніхто не зустрічав. А коли надвечір з’явився у батьківській хаті – радості не було меж. Вже наступного дня Володимира Кохана чекала нелегка служба у Національній гвардії, воїни якої одні з перших у Збройних Силах присягнули на вірність українському народові. <br />
<br />
На життєвому шляху Володимира Григоровича зустрічалося багато неординарних особистостей. Першим серед них він назвав генерал-полковника Миколу Литвина. З ним він служив у Національній гвардії і Внутрішніх військах. А коли Микола Михайлович очолив прикордонне відомство, то відразу запросив його до Державної прикордонної служби України.<br />
<br />
Генерал Кохан з глибокою шаною до підлеглих розповідав про здобутки у службі, згуртування колективу відповідальних, ініціативних, непідкупних і самовідданих людей для виконання поставлених завдань щодо охорони вітчизняного кордону. Навів і такий приклад.<br />
<br />
У Ягодині затримали найбільшу до того часу партію контрабандного срібла. Злитками дорогоцінного металу був просто-таки нашпигований легковий автомобіль «Хонда», яким виїжджав з України громадянин Литви. Срібло він заховав під сидіння авто та під панеллю приладів, сподіваючись, що конструктивні порожнини на кордоні не обстежуватимуть. Однак коли автомобіль прибув для огляду у пункт пропуску «Ягодин-авто», старший зміни прикордонних нарядів прийняв рішення провести поглиблений огляд. Результат виявився приголомшливим – 92 кілограми срібла. У той же день прикордонники пункту «Рава-Руська» вилучили цілий комплект наркотиків, а службовий пес виявив у автобусі Луганськ-Волгоград бойову гранату РГД-5. <br />
<br />
Ось такі вони – непомітні будні українського кордону, на пульсі якого постійно, вдень і вночі, тримав руку наш земляк генерал Кохан. А ще він пишався тим, що особисто створив психологічну службу, доклав чимало зусиль, аби покращити підбір і підготовку офіцерських кадрів. <br />
<br />
Генерал Володимир Кохан у своїй діяльності приділяв неабияку увагу військово-патріотичному вихованню солдат, роботі з ветеранами прикордонних військ, бо завжди пам’ятав, що він – син фронтовика, а його мати Лідія Сергіївна пережила блокаду Ленінграда.<br />
<br />
Подружжя Коханів виростило синів-соколів Андрія і Дмитра, на очах яких відбулося становлення батька як знаного громадського діяча, одного з реформаторів прикордонної служби. Андрій першим вдягнув форму офіцера.<br />
<br />
На превеликий жаль, генерал Володимир Григорович Кохан, начальник управління виховної роботи департаменту по роботі з особовим складом Держприкордонної служби України, надто рано пішов з життя – на 58-му році, 18 листопада 2012 року. Почесній справі захисту Вітчизні він присвятив 34 роки свого життя, нагороджений двома українськими державними орденами і сорока відомчими нагородами.<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди К]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9A%D0%BE%D1%85%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.jpg&diff=422Файл:Кохан Володимир Григорович.jpg2021-08-27T17:03:28Z<p>Dmisap: Володимир Григорович Кохан – генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук.</p>
<hr />
<div>== Опис файлу ==<br />
Володимир Григорович Кохан – генерал-майор, член колегії Державної прикордонної служби України, заслужений працівник культури України, кандидат психологічних наук.</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%8F%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%9E%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0&diff=421Чернякова Валентина Онисимівна2021-08-27T17:01:58Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><br />
== Валентина Онисимівна Чернякова виконавчий директор ТОВ «Земля і воля» ==<br />
<br />
<br />
Народилася 4 січня 1939 року в м. Донецьк, в родині робітників.<br />
Першу зарплату одержала в бібліотеці, де працювала після закінчення школи майже рік перед вступом в 1957 році на навчання в Уманський сільськогосподарський інститут. З дипломом вченого агронома в 1962 році одержала направлення на роботу в найбільший радгосп рідної Донеччини «Шахтар». Головний агроном успішного господарства Василь Чередніченко сказав тоді молодій колезі: «Якщо не відчуваєш в серці любові до землі і щирої поваги до людей, які на ній працюють, тоді міняй професію або влаштуйся на роботу подалі від землі».<br />
<br />
[[Файл:Чернякова.jpg|міні|Валентина Чернякова]]<br />
Професію не поміняла, й повагу до хліборобів бережно несе в своєму серці, йдучи плідним трудовим шляхом. Після року роботи агрономом їй запропонували посаду економіста в радгоспі «Мирний» – в інституті цю дисципліну вивчила на «відмінно». В 1966 році продовжила навчання на педагогічному факультеті Української сільськогосподарської академії. <br />
<br />
Після його закінчення столичне профільне управління рекомендувало перспективного фахівця Валентину Чернякову на посаду заступника директора з виробництва у Майнівський радгосп-технікум. По приїзді на місце призначення виявилося, що ця посада зайнята іншим працівником. Претендентка не стала наполягати на своєму, а погодилася на роботу викладача економіки. Викладачем суспільних предметів працював і чоловік Євген Іванович. Молоде подружжя відразу ж взялося за оформлення предметних кабінетів, що для Майнівки було новинкою. Невдовзі їхній досвід стали запозичувати інші технікуми. <br />
<br />
Викладацьку майстерність Валентини Онисимівни, яка заодно очолила й комісію економічних дисциплін, так оцінила випускниця технікуму Катерина Голота: «Ас-викладач влюбляла майбутніх агрономів і зоотехніків у цю «суху» науку, розкривала нам очі на економіку й організацію виробництва». <br />
<br />
У 1970 році Майнівський радгосп-технікум очолив 31-річний Леонід Яковишин. Наукове виробництво було не на висоті: урожайність зернових – 12 центнерів, окремі поля засівали без оранки, у тваринництві багато проблем. Про занедбану організацію виробництва відомо було у столичному управлінні, занепокоїло те й нового директора. Тож він, не гаючи часу, виконав рекомендацію з Києва трирічної давності про заміну заступника директора з виробництва.<br />
<br />
На новій посаді молодій мамі довелося забути про нормований робочий день. Директор сам розробив технологічну карту вирощування культур та запровадження нових прогресивних технологій. Особисто контролював виконання поставлених завдань і вимог, тож заступнику з виробництва Валентині Черняковій часто замало було мати лише одну голову, двоє очей і два вуха. Оскільки, складалося враження, що і в директора всіх тих важливих органів для людини було більше, ніж природою й батьками дано.<br />
<br />
Від такої організації й виробництво оживало на очах, урожайність потроїлась, на фермі племінна робота відновилася. І куратор виробництва Валентина Чернякова швидко піднялася на вищий щабель – директор призначив її своїм першим заступником з широкими правами та обов’язками. Сам же з головою поринув у будівництво нової навчальної бази на околиці Бобровиці. <br />
У 70-ті роки минулого століття у колгоспах і радгоспах на керівних посадах працювало багато практиків, без фахової освіти. А в господарства стала надходити у великій кількості нова техніка, нові види мінеральних добрив, зарубіжні засоби захисту рослин, зявилися новітні технології в рослинництві і селекції в тваринництві. Тоді й постало питання про фахове навчання керівників-практиків саме на базі радгоспу-технікуму. Куратором першої групи студентів-організаторів була заступник директора з навчальної роботи Валентина Чернякова. Багато її випускників очолили господарства, працювали на відповідальних посадах у районних та обласних установах, пішли в науку. <br />
<br />
Один обласний високий чиновник зробив Валентині Онисимівні комплімент: «У Вас стільки почуття відповідальності, що могли б поділитися з багатьма іншими керівниками, й без ніякої шкоди для свого господарства».<br />
На нову базу в Бобровицю Майнівський радгосп-технікум перебрався в 1978 році, згодом перейменований на Бобровицький. Викладачі й учні потрапили ніби в іншу державу: сучасні аудиторії й кабінети, квартири з побутовими зручностями для всіх викладачів, такі ж гуртожитки для учнів, не територія, а дендропарк… <br />
<br />
Перший заступник директора Валентина Чернякова безпосередньо організовувала навчальний процес у технікумі. Відразу визначила для себе три головні пріоритети: підбір викладачів спеціальних дисциплін, оформлення предметних кабінетів технічними і наочними засобами, організація і контроль за проходження студентами виробничої, виробничо-технологічної і переддипломної практик. Сама їздила в Київ на Виставку досягнень народного господарства і викладачів до цього спонукала, щоб саме там запозичували матеріали і наочність для оформлення предметних кабінетів.<br />
<br />
Запровадила керівник учбового колективу для викладачів орггодину, на якій детально аналізували успіхи, промахи й упущення, ставили конкретні завдання, визначалися, якому викладачу необхідна допомога і яка. У колективі дивувалися: коли Валентина Онисимівна встигала дізнаватись до дрібниць про все, що відбулося за день у технікумі, адже вона часто відлучалася на виробництво?<br />
На високий рівень підняли самопідготовку учнів з обов’язковими консультаціями викладачів. <br />
<br />
Відповідно й на успішності це позначилося. Бобровицький радгосп-технікум став базою для проведення різноманітних обласних та республіканських семінарів, приїздили повчитися делегації з інших республік і навіть зарубіжжя.<br />
<br />
У 1990 році колектив викладачів та працівників успішно провів виборчу кампанію у Козелецькому та на половині території Бобровицького районів, в результаті якої директор Леонід Яковишин був обраний народним депутатом першого скликання Українського парламенту. Очолювала виборчий штаб Валентина Чернякова. Потім впродовж чотирьох років виконувала обов’язки директора. Почесним директором залишався Леонід Григорович.<br />
<br />
В ході реорганізації 1997 року Бобровицький радгосп-технікум ліквідували, на його базі створили державний технікум і сільськогосподарське підприємство, згодом назване ТОВ «Земля і воля» з ініціативи директора Леоніда Яковишина. Роботу на виробництві вибрала й Валентина Чернякова, хоча мала всі шанси очолити технікум.<br />
<br />
Перед директором, його правою рукою та фахівцями постало питання: як виживати в нових умовах економічного й політичного хаосу. По відповідь на це запитання Леонід Григорович поїхав до провідного фахівця фірми «Піонер» (США) Мілютина Недільковича. З його рекомендаціями ТОВ «Земля і воля» стало партнером американських фірм і взяло курс на зернову кукурудзу. Починали з 70 гектарів, і поступово дійшли до 33 тисяч гектарів, з валовим збором зерна до чотирьохсот тисяч тонн з найнижчою в Україні собівартістю – 74 долари за тонну.<br />
Банк землі господарство розширило за рахунок земель 13 розвалених колгоспів – тоді ніхто не брав у обробіток їхні забур’янені поля.<br />
<br />
Окультурили, дали людям роботу, допомогли газифікувати села, дороги відремонтували, дитячі садочки допомогли повідкривати, над школами взяли шефство. ТОВ «Земля і воля» – взірець на Чернігівщині в питаннях соціальної відповідальності перед громадами, де орендують землю, і перед усім Бобровицьким районом. За три останні роки потроїли відрахування до бюджету, в 2017 році підняли оплату за земельні паї до 18 відсотків від оціночної вартості паю. Відповідно збільшили й дохідну частину районного бюджету.<br />
<br />
Валентина Чернякова очолює бюджетну комісію Бобровицької районної ради, й не на папері, а дієво здійснює з депутатами контроль за витрачанням бюджетних коштів. До речі, більше 70 відсотків дохідної частини формує колектив ТОВ «Земля і воля», хоча землі орендує лише третину від наявної в районі. <br />
<br />
Ще за радянських часів Валентину Онисимівну неодноразово намагалися заманити на посаду районного й навіть обласного рівнів. Але вона погоджувалася лише на громадську роботу: протягом дев’яти скликань була членом виконкому районної ради, з 1975-го по 1990-й, і з 2006-го по 2020-го років – депутат Бобровицької районної ради. Протягом десяти років очолювала районну жіночу раду. Та головним своїм досягненням вважає безпосередню участь у створенні найефективнішого в Чернігівській області сільськогосподарського підприємства з гідною оплатою праці для майже півторатисячного колективу. <br />
<br />
Ознайомившись з господарством «Земля і воля», Посол Держави Ізраїль Еліав Бєлоцерковські сказав: «Модель вашого господарства з такими вражаючими фінансовими показниками – це майбутнє України».<br />
Валентина Онисимівна Чернякова – одна з успішних будівничих того майбуття. А ще вона прекрасна мама для давно дорослої дочки, добра й ласкава бабуся для двох, теж уже дорослих, онуків, дослужилася й до найпочеснішого родинного титулу – прабабусі. І все ж одного бракує в житті справді успішної жінки – вільного часу для внуків і правнуків, бо й досі в напруженій роботі.<br />
Вона не обвішана ні радянськими, ні «незалежними» орденами, має лише велику колекцію Почесних грамот. Найвищою ж своєю нагородою вважає послану їй Господом у вигляді засвоєння нею вчення Піфагора: «Уранці, коли пробуджуєшся, спитай себе: «Що я маю зробити?» Увечері, перш ніж заснути: «Що я зробила?» І так – впродовж майже… 60 років!!!<br />
<br />
У 2018 році розповідь про Валентину Чернякову опубліковано у восьмому випуску унікального українського проекту «Успішна жінка».<br />
<br />
<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
<br />
<br />
<br />
<br />
<br />
<br />
[[Категорія:Люди Ч]]<br />
[[Категорія:Школи і училища]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F:%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B8_%D0%9A&diff=420Категорія:Люди К2021-08-27T16:55:41Z<p>Dmisap: Створена сторінка: К</p>
<hr />
<div>[[Категорія:Люди |К]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%90%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BA_%D1%96%D0%B7_%D0%92%D0%B5%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0_%D0%A8%D0%B8%D0%B4%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9_%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=419Академік із Веприка Шидловський Анатолій Корнійович2021-08-21T11:01:22Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Шидловський Анатолій Корнійович- академік із Веприка" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини" metadescription="видатний енергетик України, академік НАН України" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
[[Файл:Шидловський_Анатолій.jpg|міні|alt=Шидловський Анатолій Корнійович - академік із Веприка|Анатолій Корнійович Шидловський ]]<br />
<br />
'''Анатолій Корнійович Шидловський''' – видатний енергетик України, академік НАН України, доктор технічних наук із спеціальності енергетичне машинобудування, заслужений діяч науки і техніки, почесний енергетик, лауреат Державної премії.<br />
<br />
Народився 10 жовтня 1933 р. у с. Веприк Бобровицького району. У 1959 році закінчив Київський політехнічний інститут, подальша доля дипломованого фізика-енергетика тісно пов’язана з Інститутом електродинаміки НАН України. Почав працювати там на посаді інженера, потім пройшов шлях старшого наукового співробітника, керівника відділу, заступника директора Інституту з наукової роботи. В 1963 році захистив кандидатську дисертацію, в 1971-му – докторську. З 1973-го по 2007-й роки очолював Інститут електродинаміки НАН України. У 2007 році після звільнення з державної посади директора був обраний почесним директором рідного Інституту.<br />
<br />
Виконував відповідальні обов’язки в Національній Академії Наук України: 1988-98 рр. – академік-секретар відділення фізико-технічних проблем енергетики НАНУ, з грудня 1998-го по квітень 2004-го – віце-президент НАН України, затим – радник Президента Національної Академії Наук України, наукова спільнота називала Анатолія Корнійовича правою рукою Патона.<br />
<br />
Академік Нью-йоркської академії наук, почесний професор ряду вітчизняних та зарубіжних університетів. Головний редактор журналу «Технічна електродинаміка», член ради директорів Всесвітньої асоціації з електроефективності. Нагороджений орденами «За заслуги» III ступеня, Князя Ярослава Мудрого V ступеня, «Знак пошани», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР та іншими відзнаками. <br />
<br />
Автор (співавтор) понад 450 наукових праць, понад 170 винаходів і патентів, двох відкриттів. Голова спеціалізованих рад із захисту докторських дисертацій. Серед учнів Анатолія Шидловського – понад 20 докторів і 45 кандидатів наук.<br />
<br />
Докладніше про видатного вченого-земляка Анатолія Шидловського – з нарису Валентина Авдієнка та інших джерел.<br />
<br />
… І Анатолій Корнійович згадав, що в рідному Веприку його батька, Корнія Гордійовича, називали не інакше як «мудрий». Батько все умів. З будь-якою роботою справлявся, міг і мудру пораду дати. Хоч освіта – всього чотири класи. Якось у сусідньому селі крутили кіно. Раптом зіпсувався движок. І хто тільки не пробував його «оживити» – марно. Тоді послали по батька. Він приїхав, щось там покрутив, і за кілька хвилин кіно продовжувалося. Глядачі аплодували батькові. Від батькової слави і йому перепало. У селі Анатолія стали називати «мудрим», або «Корнієм».<br />
Коли почалася війна, батькові доручили відігнати табун колгоспної худоби на Схід подалі від фронту, який наближався до села. Але німці його випередили. Тоді він відібрав менш знесилених тварин, повернув назад у село і роздав корів односельцям. Завдяки цьому люди й вижили. А батько пішов воювати, дійшов до Берліна й назад повернувся: контужений, зате живий. Подивився на понищене рідне село, сказав дружині: «Якщо хочеш врятувати дітей, їдьмо в Київ. Дітям потрібно вчитися». <br />
Анатолій Корнійович пригадує, як важко було йому в київській школі. Хоч та школа на Куренівці й була українською, але на перервах учні спілкувалися між собою російською мовою, а в нього не виходило. Хлопці почали обзивати його селюком. Аж поки вчителька не зібрала клас та не пояснила: «Селюк – то ім’я горде, бо на мужиках вся країна тримається. Вони її годують». Перестали сміятися. А коли почали вивчати фізику, математику і до нього потяглася черга списувачів, стосунки різко змінилися.<br />
Математичні здібності – то від батька. Любив він знаходити рішення найскладніших задачок. Бувало, зайдуть до Анатолія однокласники, потім вже й студенти, а батько їм одразу по задачі дає. Далеко не кожен студент міг розв’язати їх, а батько наче горішки розколює…<br />
Втім, Анатолія мало цікавило наукове середовище. Студентом вчився без трійок лише тому, що інакше стипендії не платили. Хоча й була ота стипендія – лише сама назва. Доводилося підробляти – на товарній станції. Найкраще було розвантажувати кавуни або щось їстівне, а найгірше – вапно. Навіть від вугілля можна відмитися, а вапно так в’їдалося в тіло, що потім кілька тижнів чухаєшся, мов від корости. <br />
<br />
А вченим бути не хотів. Навіть коли професор Мілях запросив до себе в Інститут електротехніки, то довго вагався. Батько напоумив. Він тоді в лікарні лежав, і звідти на його вагання відповів коротенькою запискою: «Толю, діло не дурне. Давай ризикуй». За кілька днів батько помер. Син настільки боявся покинути батька, що не міг піти з цвинтаря і три ночі ночував біля батькової могили. <br />
Мама у нього теж феноменальною особистістю була. Всього тиждень ходила до церковноприходської школи, а коли він закінчив інститут, то вона навчилася читати. Перегляне купу газет, які передплачував син, і йому підказує: «Толя, тобі треба прочитати оцю статтю. І ось це тобі буде цікаво знати, і з цим познайомся». Була у нього наче референт. Мамі він говорив «ви», а батькові «ти», батько сам так хотів. <br />
У одруженого Анатолія Корнійовича надійний тил – дружина Тамара Василівна, друга людина після батька, якій він зобов’язаний усім, що встиг зробити. Скільки років доводилося їй наступати на горло власній пісні, відкладати незроблене своє, аби забезпечити передусім належні умови для праці-науки йому. Хоч при одруженні виставила єдину вимогу до нього – щоб і їй не заважав займатися наукою. Він тоді дисертацію закінчував, а невдовзі обоє захистили кандидатські. Коли сів за докторську, вона сказала: «Відставати від тебе не збираюсь!»<br />
<br />
Потім у їхній невеликій, але дружній сім’ї з п’яти душ чотири доктори наук. Вони зі старшою донькою Наталкою – технічних, а молодша Тетянка, як і мама, – медичних. Донечка Тетянка, мабуть, наймолодшим доктором наук в медицині стала на території колишнього Союзу, в царині отоларингології.<br />
Про онука й тезку, ще коли він був студентом будівельного вишу, дід Анатолій сказав, що толк із хлопця буде. І хоч він згодом охолов до зодчества, але розбудив тяжіння до медицини – мабуть, бабусині гени взяли верх.<br />
<br />
Тамара – його перше і вічне кохання. Взагалі у житті так багато всього першого, що пов’язане з нею. Перше побачення, перший поцілунок, перша справжня любов, навіть придбання першого пристойного костюма – ініціатива дружини. Вона – це єдине, за що він боровся, чого прагнув понад усе, з чим би не розлучався повік. Посади, звання, нагороди – все це якось само по собі йшло до нього.<br />
<br />
А тут одразу кинувся у бій. Бо знав – красиву слід або вкрасти, або відбити. Він закінчив інститут, дівчини не було: то часу бракувало, то вдягнути нічого. А тут приятель вихваляється: листується з прекрасною дівчиною. Він адресу поцупив, і почалося кохання в номінації «епістолярії». <br />
<br />
Якось Тамара (вже була отоларингологом району) приїхала в Київ домовлятися про вступ в ординатуру і книжки в медичну бібліотеку здати. Вони зустрілися біля кінотеатру, туди ж прийшов і її шанувальник ще з студентських років. Тамара поспішала і в бібліотеку, і на автобус до мами в село Демидів, що під Києвом, й Анатолій запропонував другу: «Ти в бібліотеку – я з нею на автобус». <br />
<br />
… То була перша ніч, коли він ночував не вдома. Тамара, хоч і була спершу незадоволена його вторгненням у рідне село, але як людина найгуманнішої професії змушена була змінити гнів на милість і влаштувати його на ніч у своєї бабусі. На ранок були напівофіційні оглядини. Начеб ненароком зібралися родичі, найближчі сусіди. Вердикт був одностайним: «Гарний хлопець. Такому можна довірити нашу Тамару!»<br />
<br />
Анатолію Корнійовичу чітко пригадуються перші роки їхнього подружнього життя. Тамара вступила в ординатуру в Києві екстерном, а це означало – без зарплати, він отримував аж 88 карбованців. З ними жила і мама зі своєю колгоспною пенсією – 12 крб і 40 коп. А тут ще й Наталочка знайшлася. Матеріальна скрута була такою, що одного разу він у вічі сказав коханій дружині: «Пробач, але я не можу забезпечити тебе бодай необхіднішим з того, на що ти заслуговуєш. Тому кидай мене. Ти достойна кращого».<br />
<br />
Тоді Тамара пригорнулася до нього, обійняла і прошепотіла: «Дорогенький мій, я тебе ніколи не залишу, а ти не звертай уваги ні на що, роби свою науку. Якось викрутимося». І вони викрутилися. Жаль, мама вже до цього не дожила. Правда, коли захищав докторську, то щоб десь дістати грошей на традиційне «обмивання» вченого ступеня, поїхав у Тюмень на заробітки. <br />
<br />
На директора інституту його рекомендував його старший товариш, вчитель і на той час чинний директор Олександр Миколайович Мілах, який категорично сказав: «На цій посаді бачу тільки тебе. А ти що, хочеш, щоб мене звідси винесли вперед ногами? Колектив стає стабільним і працює чітко і надійно за умови, що влада не міняється, а лише відбувається зміна караулу. Наука – дама примхлива і революцій не любить». <br />
<br />
І все ж, аби він погодився прийняти інститут, довелося втрутитися ЦК, на той час єдиної партії. А там діяли за армійським принципом: «Не хочеш – змусимо, не вмієш – навчимо!» Змусили, а вчити не довелось – був підготовлений до цієї відповідальної посади. Були, щоправда, і заздрісники, й «доброхоти», які бажали і самому інституту, і його молодому директорові швидше «прогоріти», знайшлися подібні «доброзичливці» й в інституті. Довелося ставити питання руба: вони чи він? І він переміг, більше того, відкрив новий напрям зі створення обладнання, що підвищує якість електричної енергії. На той час це було настільки гострою всесоюзною проблемою, що інститут став провідним у галузі електротехніки і електроенергетики, чимало аспірантів захистилися достроково. Півтора десятка вчених і розробників інституту одержали Державну премію. Інститут, наче та матір-героїня, породив ще п’ять інститутів. І насамперед домігся того, аби при інституті працювала вчена рада, в якій можна було б захищати докторські й кандидатські дисертації, не їздити для цього в Москву.<br />
<br />
У похилому віці академіку хотілося б уже й відпочити від науки, від роботи, засідань, поїздок, зустрічей, переговорів, ювілеїв. Часом уявляв себе з рубанком у руках, стругати якусь соснову дошку, насолоджуватись духмяними пахощами пралісу і живиці. Майструвати з тих дощок стільчики і дарувати їх друзям – стільчик від академіка Шидловського. Багато довелося б робити стільчиків, аби обдарувати ними усіх друзів, родичів, колег. Може, по одному стільчику дісталося б рідному Веприку і Бобровицькому музею, щоб цей експонат нагадував землякам про знаменитого на увесь світ академіка Анатолія Шидловського, вихідця із «селюків».<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Ш]]<br />
[[Категорія:Видатні люди Бобровиччини]]</div>Dmisaphttps://wiki.bobrovytsya.info/index.php?title=%D0%90%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BA_%D1%96%D0%B7_%D0%92%D0%B5%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0_%D0%A8%D0%B8%D0%B4%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9_%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&diff=418Академік із Веприка Шидловський Анатолій Корнійович2021-08-21T11:00:30Z<p>Dmisap: </p>
<hr />
<div><seo title="Шидловський Анатолій Корнійович- академік із Веприка" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини" metadescription="видатний енергетик України, академік НАН України" google-site-verification="123456789-abfd123456" /><br />
<br />
[[Файл:Шидловський_Анатолій.jpg|міні|alt=Шидловський Анатолій Корнійович - академік із Веприка|Анатолій Корнійович Шидловський ]]<br />
<br />
'''Анатолій Корнійович Шидловський''' – видатний енергетик України, академік НАН України, доктор технічних наук із спеціальності енергетичне машинобудування, заслужений діяч науки і техніки, почесний енергетик, лауреат Державної премії.<br />
<br />
Народився 10 жовтня 1933 р. у с. Веприк Бобровицького району. У 1959 році закінчив Київський політехнічний інститут, подальша доля дипломованого фізика-енергетика тісно пов’язана з Інститутом електродинаміки НАН України. Почав працювати там на посаді інженера, потім пройшов шлях старшого наукового співробітника, керівника відділу, заступника директора Інституту з наукової роботи. В 1963 році захистив кандидатську дисертацію, в 1971-му – докторську. З 1973-го по 2007-й роки очолював Інститут електродинаміки НАН України. У 2007 році після звільнення з державної посади директора був обраний почесним директором рідного Інституту.<br />
<br />
Виконував відповідальні обов’язки в Національній Академії Наук України: 1988-98 рр. – академік-секретар відділення фізико-технічних проблем енергетики НАНУ, з грудня 1998-го по квітень 2004-го – віце-президент НАН України, затим – радник Президента Національної Академії Наук України, наукова спільнота називала Анатолія Корнійовича правою рукою Патона.<br />
<br />
Академік Нью-йоркської академії наук, почесний професор ряду вітчизняних та зарубіжних університетів. Головний редактор журналу «Технічна електродинаміка», член ради директорів Всесвітньої асоціації з електроефективності. Нагороджений орденами «За заслуги» III ступеня, Князя Ярослава Мудрого V ступеня, «Знак пошани», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР та іншими відзнаками. <br />
<br />
Автор (співавтор) понад 450 наукових праць, понад 170 винаходів і патентів, двох відкриттів. Голова спеціалізованих рад із захисту докторських дисертацій. Серед учнів Анатолія Шидловського – понад 20 докторів і 45 кандидатів наук.<br />
<br />
Докладніше про видатного вченого-земляка Анатолія Шидловського – з нарису Валентина Авдієнка та інших джерел.<br />
<br />
… І Анатолій Корнійович згадав, що в рідному Веприку його батька, Корнія Гордійовича, називали не інакше як «мудрий». Батько все умів. З будь-якою роботою справлявся, міг і мудру пораду дати. Хоч освіта – всього чотири класи. Якось у сусідньому селі крутили кіно. Раптом зіпсувався движок. І хто тільки не пробував його «оживити» – марно. Тоді послали по батька. Він приїхав, щось там покрутив, і за кілька хвилин кіно продовжувалося. Глядачі аплодували батькові. Від батькової слави і йому перепало. У селі Анатолія стали називати «мудрим», або «Корнієм».<br />
Коли почалася війна, батькові доручили відігнати табун колгоспної худоби на Схід подалі від фронту, який наближався до села. Але німці його випередили. Тоді він відібрав менш знесилених тварин, повернув назад у село і роздав корів односельцям. Завдяки цьому люди й вижили. А батько пішов воювати, дійшов до Берліна й назад повернувся: контужений, зате живий. Подивився на понищене рідне село, сказав дружині: «Якщо хочеш врятувати дітей, їдьмо в Київ. Дітям потрібно вчитися». <br />
Анатолій Корнійович пригадує, як важко було йому в київській школі. Хоч та школа на Куренівці й була українською, але на перервах учні спілкувалися між собою російською мовою, а в нього не виходило. Хлопці почали обзивати його селюком. Аж поки вчителька не зібрала клас та не пояснила: «Селюк – то ім’я горде, бо на мужиках вся країна тримається. Вони її годують». Перестали сміятися. А коли почали вивчати фізику, математику і до нього потяглася черга списувачів, стосунки різко змінилися.<br />
Математичні здібності – то від батька. Любив він знаходити рішення найскладніших задачок. Бувало, зайдуть до Анатолія однокласники, потім вже й студенти, а батько їм одразу по задачі дає. Далеко не кожен студент міг розв’язати їх, а батько наче горішки розколює…<br />
Втім, Анатолія мало цікавило наукове середовище. Студентом вчився без трійок лише тому, що інакше стипендії не платили. Хоча й була ота стипендія – лише сама назва. Доводилося підробляти – на товарній станції. Найкраще було розвантажувати кавуни або щось їстівне, а найгірше – вапно. Навіть від вугілля можна відмитися, а вапно так в’їдалося в тіло, що потім кілька тижнів чухаєшся, мов від корости. <br />
<br />
А вченим бути не хотів. Навіть коли професор Мілях запросив до себе в Інститут електротехніки, то довго вагався. Батько напоумив. Він тоді в лікарні лежав, і звідти на його вагання відповів коротенькою запискою: «Толю, діло не дурне. Давай ризикуй». За кілька днів батько помер. Син настільки боявся покинути батька, що не міг піти з цвинтаря і три ночі ночував біля батькової могили. <br />
Мама у нього теж феноменальною особистістю була. Всього тиждень ходила до церковноприходської школи, а коли він закінчив інститут, то вона навчилася читати. Перегляне купу газет, які передплачував син, і йому підказує: «Толя, тобі треба прочитати оцю статтю. І ось це тобі буде цікаво знати, і з цим познайомся». Була у нього наче референт. Мамі він говорив «ви», а батькові «ти», батько сам так хотів. <br />
У одруженого Анатолія Корнійовича надійний тил – дружина Тамара Василівна, друга людина після батька, якій він зобов’язаний усім, що встиг зробити. Скільки років доводилося їй наступати на горло власній пісні, відкладати незроблене своє, аби забезпечити передусім належні умови для праці-науки йому. Хоч при одруженні виставила єдину вимогу до нього – щоб і їй не заважав займатися наукою. Він тоді дисертацію закінчував, а невдовзі обоє захистили кандидатські. Коли сів за докторську, вона сказала: «Відставати від тебе не збираюсь!»<br />
<br />
Потім у їхній невеликій, але дружній сім’ї з п’яти душ чотири доктори наук. Вони зі старшою донькою Наталкою – технічних, а молодша Тетянка, як і мама, – медичних. Донечка Тетянка, мабуть, наймолодшим доктором наук в медицині стала на території колишнього Союзу, в царині отоларингології.<br />
Про онука й тезку, ще коли він був студентом будівельного вишу, дід Анатолій сказав, що толк із хлопця буде. І хоч він згодом охолов до зодчества, але розбудив тяжіння до медицини – мабуть, бабусині гени взяли верх.<br />
<br />
Тамара – його перше і вічне кохання. Взагалі у житті так багато всього першого, що пов’язане з нею. Перше побачення, перший поцілунок, перша справжня любов, навіть придбання першого пристойного костюма – ініціатива дружини. Вона – це єдине, за що він боровся, чого прагнув понад усе, з чим би не розлучався повік. Посади, звання, нагороди – все це якось само по собі йшло до нього.<br />
<br />
А тут одразу кинувся у бій. Бо знав – красиву слід або вкрасти, або відбити. Він закінчив інститут, дівчини не було: то часу бракувало, то вдягнути нічого. А тут приятель вихваляється: листується з прекрасною дівчиною. Він адресу поцупив, і почалося кохання в номінації «епістолярії». <br />
<br />
Якось Тамара (вже була отоларингологом району) приїхала в Київ домовлятися про вступ в ординатуру і книжки в медичну бібліотеку здати. Вони зустрілися біля кінотеатру, туди ж прийшов і її шанувальник ще з студентських років. Тамара поспішала і в бібліотеку, і на автобус до мами в село Демидів, що під Києвом, й Анатолій запропонував другу: «Ти в бібліотеку – я з нею на автобус». <br />
<br />
… То була перша ніч, коли він ночував не вдома. Тамара, хоч і була спершу незадоволена його вторгненням у рідне село, але як людина найгуманнішої професії змушена була змінити гнів на милість і влаштувати його на ніч у своєї бабусі. На ранок були напівофіційні оглядини. Начеб ненароком зібралися родичі, найближчі сусіди. Вердикт був одностайним: «Гарний хлопець. Такому можна довірити нашу Тамару!»<br />
<br />
Анатолію Корнійовичу чітко пригадуються перші роки їхнього подружнього життя. Тамара вступила в ординатуру в Києві екстерном, а це означало – без зарплати, він отримував аж 88 карбованців. З ними жила і мама зі своєю колгоспною пенсією – 12 крб і 40 коп. А тут ще й Наталочка знайшлася. Матеріальна скрута була такою, що одного разу він у вічі сказав коханій дружині: «Пробач, але я не можу забезпечити тебе бодай необхіднішим з того, на що ти заслуговуєш. Тому кидай мене. Ти достойна кращого».<br />
<br />
Тоді Тамара пригорнулася до нього, обійняла і прошепотіла: «Дорогенький мій, я тебе ніколи не залишу, а ти не звертай уваги ні на що, роби свою науку. Якось викрутимося». І вони викрутилися. Жаль, мама вже до цього не дожила. Правда, коли захищав докторську, то щоб десь дістати грошей на традиційне «обмивання» вченого ступеня, поїхав у Тюмень на заробітки. <br />
<br />
На директора інституту його рекомендував його старший товариш, вчитель і на той час чинний директор Олександр Миколайович Мілах, який категорично сказав: «На цій посаді бачу тільки тебе. А ти що, хочеш, щоб мене звідси винесли вперед ногами? Колектив стає стабільним і працює чітко і надійно за умови, що влада не міняється, а лише відбувається зміна караулу. Наука – дама примхлива і революцій не любить». <br />
<br />
І все ж, аби він погодився прийняти інститут, довелося втрутитися ЦК, на той час єдиної партії. А там діяли за армійським принципом: «Не хочеш – змусимо, не вмієш – навчимо!» Змусили, а вчити не довелось – був підготовлений до цієї відповідальної посади. Були, щоправда, і заздрісники, й «доброхоти», які бажали і самому інституту, і його молодому директорові швидше «прогоріти», знайшлися подібні «доброзичливці» й в інституті. Довелося ставити питання руба: вони чи він? І він переміг, більше того, відкрив новий напрям зі створення обладнання, що підвищує якість електричної енергії. На той час це було настільки гострою всесоюзною проблемою, що інститут став провідним у галузі електротехніки і електроенергетики, чимало аспірантів захистилися достроково. Півтора десятка вчених і розробників інституту одержали Державну премію. Інститут, наче та матір-героїня, породив ще п’ять інститутів. І насамперед домігся того, аби при інституті працювала вчена рада, в якій можна було б захищати докторські й кандидатські дисертації, не їздити для цього в Москву.<br />
<br />
У похилому віці академіку хотілося б уже й відпочити від науки, від роботи, засідань, поїздок, зустрічей, переговорів, ювілеїв. Часом уявляв себе з рубанком у руках, стругати якусь соснову дошку, насолоджуватись духмяними пахощами пралісу і живиці. Майструвати з тих дощок стільчики і дарувати їх друзям – стільчик від академіка Шидловського. Багато довелося б робити стільчиків, аби обдарувати ними усіх друзів, родичів, колег. Може, по одному стільчику дісталося б рідному Веприку і Бобровицькому музею, щоб цей експонат нагадував землякам про знаменитого на увесь світ академіка Анатолія Шидловського, вихідця із «селюків».<br />
<br />
''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''<br />
<br />
[[Категорія:Люди Ш]]</div>Dmisap