Перегляд вихідного коду сторінки Історія села Кобижча

<seo title="Кобижча, Історія села" metakeywords="Електронна Енциклопедія Бобровиччини" metadescription="Історія села Кобижча. Бобровиччина" google-site-verification="123456789-abfd123456" />

== [https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D0%B6%D1%87%D0%B0 Кобижча] ==

[[Файл:Coat_of_arms_of_Kobyzhcha.png|міні|alt=Герб села Кобижча|Герб села Кобижча]]


Засноване село в ХIII ст., назва пов’язана з чаклунством перших поселенців: кобник – чаклун, кобижче – сильне чаклунство і житло чаклунів. Основне ж заняття населення з давніх-давен – землеробство. Жили в селі й ткачі, мукомели, ковалі, шкіряники та інші ремісники. У 1239 році поселення зруйнували татаро-монголи. Невелика кількість населення, що врятувалася від кочівників, розселилася вздовж берегів річки Кобижчі в урочищі Савинці, де вціліла одна церква.

Пізніше відбудували центр села, навколо нього й розширялося поселення. В ХVII ст.. тут спорудив великий маєток і поселився в ньому каштелян (друга особа після воєводи) Київський Адам Кисіль. «В городе своєм Кобищи он подписывал официальные документы» – з Чернігівського облархіву. За сприяння каштеляна відбудували й церкву. У 1654 році воно згадується в історичних документах як «місто Кобижча». 

На цей час припадає навала війська польських магнатів, вони захоплювали кращі землі, закріпачували селян, позбавивши їх прав козаків. На боротьбу проти поневолення об’єдналися загони Остряниці. Шляхтич Потоцький вихвалявся, що вішає козаків по дорозі від Остра до Ніжина. Насправді ж Остряниця встиг вивести з собою до десяти тисяч козаків на російські землі. Чимало їх втекли туди і поодинці та невеликими групами. Стурбований феодал Адам Кисіль в 1646 році плакався у Москві, що від нього, Вишневецького і Потоцького перебігло в царську Росію тисяч п'ятнадцять людей, і вимагав повернути їх. Бояри з докором відповіли, мовляв, не християнська справа повертати людей на муки папісту і лютеранину. В ході дальших заворушень в 1663 році зруйновано й спустошено замок Киселя і Покровський храм. 

У ХVIII ст. посилилася влада поміщиків і духовенства. Землі зосереджуються в руках панів Глуздовського, Носенка, Неверовського та ін. Вони залучали своїх кріпаків до спорудження маєтків і церков. Проте в селі переважали козаки, і в 1687 році Кобижча стала сотенним містечком Київського полку. У 1797 році тут проживало 2807 козаків і 775 кріпосних селян. 

У 1801 році побудували третю церкву. У 1850 році в Кобижчі проживав 11431 прихожанин, через десять років їх поменшало до восьми тисяч. У чотирьох приходських школах, які проводили навчання під наглядом Палати державного майна, навчалося 189 учнів. 
	
Після реформи 1861 року пожвавилися торгівля, будівництво, великі зміни відбулися у землекористуванні. У 1866 році в містечку налічувалося 1478 дворів, в яких проживало 7826 людей, служба правилася в чотирьох церквах і одній каплиці. Працювали три винокурні. Селяни з житнього борошна виготовляли солод, і здавали його на винокурню пана Неверовського, яка стояла біля річки на виході з села у лісі. На самій річці – водяний млин. Неподалік, на пагорбі, спорудили приміщення лікарні.
	
Тричі на рік проводили дводенні і триденні ярмарки: 23 квітня – Григорівський, 20 липня – Іллінський, 8 листопада – Михайлівський. На них тільки худоби продавали на майже дві тисячі рублів – на той час величезна сума.
	
У 1895 році побудували Савинську трирічну земську школу, яка раніше містилася у церковному приміщенні. Завідував школою учитель прогресивних поглядів Іван Васильович Круглевський, який працював на цій посаді до 1928 року. У 1896 році лікарня справила новосілля у типовому приміщенні на 15 ліжок. Працювали там лікар, фельдшер і санітарка. З 1870-го і по 1920-й роки очолював лікарню Іван Іванович Зеленін. У 1901 році побудували Успенську церкву.
	
На 1903 рік у волосному містечку Кобижча проживало понад 16 тисяч людей, працювало більше десяти торгових лавок, кілька підприємств і ремісничих точок. Революційні події 1905-1907 років не зачепили село, хоча заїжджі революціонери вели відповідну роботу серед селян, розповідали, що в інших селах уже приступили до захоплення і розділення поміщицьких земель. Натомість у Кобижчі проживали передплатники чорносотенної газети «Двуглавый орел» збіднілий дворянин Григорій Барановський, торгаш Дмитро Потоцький і куркуль Лука Ярмоленко, які активно вели пропаганду проти євреїв, і організовували пограбування їхніх торгових лавок, що й відволікало селян від інших революційних дій, навіть від земельних.
	
У 1908 році було створено кредитне товариство, яке за невисокі відсотки надавало селянам позику. Село займало три тисячі десятин землі, поділено на 127 вулиць, загальна протяжність яких сягала майже ста верст. Проживало майже 14 тисяч населення у 3170 оселях, з них у 3050-ти приміщення покриті соломою. У 1909 році в селі запрацював телеграф. Розвивалося кустарне виробництво: 45 вітряних млинів, більше десяти олійниць, крупорушки, шкіряники, чинбарні та ін. Крім хлібних зернових культур, селяни вирощували коноплі і льон для рослинних жирів і для виготовлення полотна, яке самі ткали на верстатах. 
	
З 1911 року масовим став вихід із села: багаті йшли на степи, а бідніші – в лісову місцевість, де й дітям була робота, випасали худобу. Причиною переселення було й те, що з 18 тисяч десятин землі 20% належало козакам і вільним селянам, але ці землі знаходилися за 15 верст від дому. Тож там групами і поодинці поселялися до 150 дворів. Хутори виникли і в степах. 
	
Царський уряд у 1911-12 роках викупив частину землі в поміщиків і продавав її селянам у кредит на 50 років через поземний банк. Це відбувалося в рамках Столипінської реформи. Селяни купували від п’яти до двадцяти десятин землі і створювали там хутори, зокрема на колишніх землях поміщиків Кочубея і Барановського. Пани продавали землю і ліси й без участі поземного банку. Скажімо, лавочник Олександр Шпиг купив 60 десятин землі, а власник чинбарні Данило Труш – 30 десятин лісу.
	
Після зречення царем престолу в селі відбулася демонстрація за участю з півтисячі чоловік. З корогвами і пробитим портретом царя натовп пройшов центром села. Сільська влада теж вимушена була долучитися до мітингу. Згодом відбулися вибори, організовані лікарем Зеленіним. Замість волосного правління громада обрала волосну земську управу в складі голови і одинадцяти старост. Земська управа скасувала волосний суд і створила мировий суд на чолі з поміщиком С.Є.Неверовським. Затвердили посаду пристава і увели нову – урядника. 
	
Після Жовтневого перевороту 1917 року покинули свої маєтки поміщики Носенко і Жила, їхню землю забрали селяни. До кінця року повернулися революційно налаштовані фронтовики Гордій Мусійович Шпиг, Михайло Савич Київський і Олексій Григорович Глушко, матроси Роман Оврамович Гурин, Андрій Іванович Шмаль, Тимофій Пантелійович Ярмоленко, Василь Самойлович Малько, Антон Тарасович Макаренко. Вони проводили агітацію за радянську владу.
	
15 квітня 1918 року село зайняли німці і гетьманці. Вони ліквідували земську управу і відновили волость. Гетьманці мали свою політичну організацію «Хлібороби», яка орієнтувалася на заможних селян, і створила самооборону військового типу під назвою «Гайдамаки». На їх підтримку Олексій Григорович Шпиг з братом Андрієм організував гайдамацький загін з тридцяти вояк. Вони перебували у розпорядженні поміщика Неверовського, в його маєтку неподалік центру села. Гетьманці наклали на селян контрибуцію, що призвело до швидкого розорення селянських господарств. Від рук гетьманців загинули матрос Антон Макаренко і його брат Григорій.
	
У червні 1918 року організувався партизанський загін під керівництвом Г.М. Шпига. Партизани розгромили варту і канцелярію пристава. На початку серпня відбулася нарада партизан. Відомі її учасники: Г.М.Шпиг, А.І.Шмаль, Ф.Ф.Циба, Н.С.Київський, Р.О.Гурин. Прийняли рішення про захват влади і створили повстанський комітет, головою обрали Андрія Івановича Шмаля, а секретарем – Наума Савича Київського. Схвалення плану захвату влади в селі одержали від командувача народно-повстанської армії на Чернігівщині М.Г.Кропив’янського. Бойову операцію провели 15 грудня 1918 року без жодних втрат. Тоді ж створили революційний комітет, який перебрав на себе всі повноваження влади, оскільки повітове містечко Козелець перебувало ще під гетьманцями. Кобижчанський ревком керував самообороною села, націоналізував будинки поміщиків Носенка, Глуздовського та інших, проводив боротьбу з бандитизмом, організовував доставку продовольства для потреб Червоної армії. На початку 1919 року волосний ревком замінили виборним волосним комітетом.
	
30 березня 1919 року створили перший партійний осередок на чолі з Іваном Павловичем Мартиненком, у квітні він збільшився до десяти партійців і одного «співчуваючого». Члени партосередку були направлені на воєнні курси та курси агітаторів. 14 травня 1919 року половину партосередку призвали в армію на боротьбу з денікінцями. На початку серпня значна частина більшовицького активу покинула село, а 14 серпня в Кобижчу зайшли денікінці. Вони кинулися повертати колишнім власникам землю, забезпечувати свою армію продовольством і фуражем, поповнювати ряди призовниками. Затіяли розправу з тим активом, що не втік із села, і євреями, спалили синагогу, закатували аптекаря Белінського за зв'язок з партизанами. На кожен двір наклали контрибуцію близько 50 рублів, додатково збирав данину кінний загін. 
	
Денікінці своїми діями викликали зневагу і ненависть в народу. Саме тоді, мабуть, і з’явилася народна поговірка: червоні грабували, білі прийшли – теж грабують, куди ж подітися бідному селянинові? І він більше повірив більшовикам, які не повертали землі поміщикам, а обіцяли її селянам, і справді радували наділами. Чим все це потім обернулося - інша історія. 
	
Козелецький повстанський комітет направив у Кобижчу Івана Дмитровича Лашнюкова і Павла Миколайовича Нещерета для організації партизанської боротьби проти денікінців. З ними прибули й колишні партизани, які покинули село перед наступом денікінців. Більше ста повстанців зосередились у маєтку поміщиці Главинської на Савенцях. Третього листопада група з восьми партизан на чолі з Г.М.Шпигом вступила в бій з денікінцями, загинув О.Г.Глушко. Відновився бій у центрі села 5 листопада уже більшими силами. На допомогу денікінцям прибув бронепоїзд і артилерія. Центр села кілька разів переходив з рук в руки, палали хати, 14 листопада 1919 року загинув командир партизанів Гордій Мусійович Шпиг. Партизани відійшли до Козар і Носівки, звідки вже йшли війська Червоної армії. Денікінці відступили на Бобровицю. 1 грудня 1919 року в Кобижчі остаточно встановилася кривава радянська влада. 
	
Селяни відчули це за тиждень після вигнання денікінців. У селі створили загальносільський та територіальні комнезами по куренях. Вони відбирали в селян «лишки» хліба, допомагали владі збирати продрозверстку. 15 грудня 1919 року ревком сформував штат міліції. На початку січня 1920 року ревком розпорядився провести сход села, на якому обрали 25 депутатів у сільську раду – одного від 100 душ населення. В архівних документах збереглися прізвища окремих депутатів: Ничипір Ромашко, Федір Бандик, Андрій Шмаль, Яків Тишко. 
	
Сільська рада створила п’ять сільських президіумів. Одне з головних питань першого засідання сільради було про розширення штату міліції, більше десяти інших питань стосувалися життя громади: про роботу млинів і крупорушок, доставку худоби для армії, допомогу родинам червоноармійців, боротьбу з самогоноварінням, роботу кустарів, паливо для шкіл та лікарні тощо. До складу волосного виконкому входили курінні сільські ради в складі трьох чоловік від кожного: Кашталянівського, Ярішківського, Сотенного, Заміського, Савинського та хуторів Шаповалівка і Степанівка. У 1920 році у волості проживало 15156 людей, з наявних 13890 десятин землі озимі посіяли на 4762 десятинах. Кобижча мала також у користуванні 4873 десятин лісу і 1108 сіножаті в лісових дачах. 
	
15 листопада 1921 року волвиконком наново розподілив виконавчі обов’язки: М.С.Київського обрали головою волвиконкому, А.І.Шмаля – секретарем, С.Є.Басанька – завідувачем відділу освіти, Ф.Ф.Цибу – завідувачем воєнного відділу. Відновили роботу контори бурякосіяння, яка обслуговувала Носівську і Бобровицьку цукроварні. Контрактувала буряки і здавала їх на переробку, селян забезпечувала насінням і цукром за вирощені буряки. 
	
У листопаді 1921 році заснували центральне культосвітнє товариство ім. Т.Шевченка, до якого увійшли 43 чоловіки і 21 жінка. Вони читали селянам лекції, ставили спектаклі за творами українських класиків. Ще раніше заявило про себе в Кобижчі й товариство «Просвіта», з яким боровся ще царський режим. Ліквідували ж прогресивних просвітян більшовики, назвавши організацію куркульсько-націоналістичною. Зокрема в Кобижчі в кінці 1921 року громадську роботу «Просвіти» припинили політінспектор Козелецького повітового відділу народної освіти і представник місцевої влади Федір Глушко. 
	
У 1920 році відбулася реорганізація церковно-приходських і земських шкіл у єдину трудову школу, поступово розширювався набір учнів. У 1923 році у чотирьох школах нового зразка навчалося 823 дітей.
	
На той час в селі активно працював комсомольський осередок з сорока комсомольців. Ініціаторами його створення були колишні гімназисти Федір Глушко, Іван Товстенко і Григорій Литвин. Майже всі комсомольці входили у ЧОП – частина особливого призначення. Вони вивчали військову справу, організовували виступи кваліфікованих лекторів за працями Володимира Леніна і Карла Маркса. Після смерті Леніна комсомольський осередок села збільшився на сотню «штиків». 
	
З початку 1923-го по жовтень 1930-го років Кобижча була районним центром Ніжинського округу. Головою райвиконкому був Трохим Петрович Кебкало, секретарем райкому партії – Микола Олександрович Гламазда. До складу району входили села Свидовець (з хутором Буглаки), Вороньки, Веприк, Степові Хутори (в майбутньому Горбачі і Степанівка), Катеринівка, Пустотін, Лідіно. Територія займала 35 кв. км, на ній проживало 32 тисячі 215 людей. За сприяння акціонерного товариства Носівський цукрозавод надходили сільськогосподарські машини кредитному товариству, створеному в 1923 році (голова Федір Якович Цирень), для продажу сільгоспвиробникам цукрових буряків. З січня 1926 року селяни могли брати сільгоспмашини для тимчасового використання у прокатному пункті бурякового товариства, яке очолював Євген Панасович Миць. 
	
У 1923 році побудували клуб, з 1926 року почали демонструвати там кінофільми, наступного року біля клубу встановили гучномовець і посадили парк. Відкрилася бібліотека з 1200-ма книгами для дорослих і стома – для дітей. Постійними читачами стали 7 чоловіків і 21 жінка. За два наступні роки фонд книг у бібліотеці подвоївся, а постійних читачів стало 250. 

У 1925 році пройшло землевпорядкування, в результаті якого утворилося нове поселення – Наумівка. На кінець 1926 року райком партії налічував 15 членів партії і 28 кандидатів у члени партії, в тому числі чотири жінки. Перед ними громадськість ставила конкретні питання: «Навіщо цукроварам земля?», «Чому буряки дешеві, а цукор дорогий?», «Чому мало кредитів?», «Чому крім плати за навчання дітей, треба везти й дрова для опалення школи?», «Чому не ремонтуються шляхи?» та інші. Партосередки вимушені були їх розглядати – тоді ще існували певні паростки партійної і громадської демократії. В ході «класової боротьби» загинули заступник голови комнезаму Григорій Смоловик (1925 р.) і голова райвиконкому Григорій Кіндратенко (1928 р.).

У 1928 році ліси перейшли в розпорядження держави, а понад 150 хуторів з лісу переміщені в села за 1930-1940 роки. Організували першу комуну «Ленінська», керували якою член партії, голова сільради Ілля Циба і вчитель Яків Герман. Через два роки комуна розпалася.
 
У 1929 році почалась суцільна колективізація. Перший колгосп організували на Кашталянівці. Бідняки Данило Горбенко, Дмитро Домарадський (учасник партизанського руху) і Пантелій Андрусь об’єднали 17 селянських господарств, на зборах прийняли статут і постанову про усуспільнення землі, тягла і реманенту, головою обрали Д.С.Домарацького. Колгосп назвали «Перемога». В листопаді 1929 року колгосп одержав 134 гектари землі. Щочетверга колгоспники сім’ями збиралися на збори, радилися, що сіяти, обліковували інвентар і обмінювалися думками, чи варто вести підсобні господарства. На підняття зябу вивели восьмеро коней. Весною 1930 року райземвідділ надав допомогу посівним зерном, з Малої Носівки дали на один день 12 пар волів і дві пари коней з їздовими. Головою правління збільшеного господарства колгоспники обрали чужого, з робітників – Петра Григоровича Федорова. Наступного року колгосп об’єднував 60 колишніх одноосібників. Придбали молотарку, косарку, три трактори. Першим сів за кермо трактора член більшовицької партії Яків Михайлович Білодід. За продане молоко придбали дві автомашини. В 1932 році до першого колгоспу приєдналася артіль «Вільний шлях». Головою укрупненого колгоспу «Перемога» обрали Кузьму Бабича. За його правління колективне господарство найбільше прийняло нових селянських родин – до 520. У 1938 році колгосп мав 320 робочих коней і 120 волів, в 1939 році одержано найбільший у районі прибуток – 870 тис.крб. На трудодень колгоспникам видавали три кілограми зерна. 

У 30-ті роки в селі утворилися колгоспи «Більшовик», ім. Шевченка, «Червона хвиля», «Боротьба», «Нове життя», «Червоний кобижчанець» – всього 16. Згодом вони об’єднувалися, роз’єднувалися. У них поширювався стахановський рух, інші форми соціалістичного змагання. Більше десяти років славилася в селі і районі ланка Ірини Іванівни Лахно з колгоспу «Більшовик». Першими сіли на трактори дівчата Оксана Даниленко і Євдокія Буглак.

В кінці лютого 1934 року в селі створено машино-тракторну станцію на чолі з директором Федором Лузанівським. Вона мала 26 тракторів і 12 комбайнів з необхідним інвентарем для обслуговування колгоспів у селах Кобижча, Браниця, Горбачі, Степанівка, Свидовець. Щороку при МТС проходили курси трактористів для 20-25 колгоспників. У 1935 році в урочищі Курятник відкрили лісопильний цех.

У 1934 році Кобижчанська сільрада розділилася на Кобижчанську, Червонопартизанську, Шевченківську та Ворошилівську. 
З 1936-го по 1937-й роки в селі припинили Божу службу всі церкви і каплиці, розпочалося гоніння на священників і прихожан. Взялися за меліорацію заболочених земель.
Мирну працю перервала війна: 8 вересня 1941 року в село зайшли відступаючі частини Червоної Армії. Перед селянами біля клубу виступив командир і повідомив, що через кілька днів в село зайдуть німці: «Не бійтеся передових частин, вони не тонуть, але ховайте продукти, нічого не давайте німцям. Ворог довго не буде. Хліб сійте, щоб на наступний рік був посівматеріал. Ми обов’язково повернемося».

Через три дні в школу №2, що біля лісу, зайшли троє червоноармійців і сказали вчителям, щоб відпустили дітей додому, бо неподалік помічена німецька розвідка. 12 вересня 1941 року в 15-00 передові німецькі загони зайшли в Савинці, частина їх направилась до Свидовця. Наступного дня окупанти скликали перші збори цієї громади, потім провели такі збори по всіх колгоспах, встановлюючи свою владу. Виробничі структури не міняли, змінили лише назви. Частина активу села подалась у партизани, інша – перейшла на нелегальне становище. Більшість жителів пішла на реєстрацію до окупаційної влади. 7 травня 1942 року загарбники вчинили розправу над головами колгоспів Микитою Пустовитом, Григорієм Ченчиком, Григорієм Кальченком, Іллею Дерев’янком (с. Стара Басань), бригадиром Євменом Довгалем, директором школи Пилипом Салом, суддею з Бобровиці Дмитром Гусаком, комсомольцями Катериною Божок, Поліною Осадчою, Григорієм Мальцем.

На початку 1942 року в навколишніх лісах почало діяти партизанське з’єднання «За Родіну», в якому воювали більше сотні кобижчанців. Понад 2500 жителів села воювали на фронтах. 17 вересня 1943 року Кобижчу звільнили частини Червоної армії. Окупанти спалили приміщення семирічної школи №3, церкву, лісопильний цех, залізничну станцію і полустанок, більше трьохсот дворищ, зруйнували сім колгоспів, МТС, кустпром, різнопром, школу №2. Загинуло внаслідок звірства агресора та бомбардувань півтори тисячі чоловік, відправлено на каторгу до Німеччини 167 молодих людей. Завдано селу матеріальних збитків на суму 20208024 крб.

Весною 1944 року успішно проведена посівна компанія, найкраще – в колгоспі «Більшовик», за що колектив нагородили районними відзнаками. Колгоспники здавали гроші на виготовлення мінометів «Катюша». У 1950 році були освоєні всі посівні площі, повністю відродили бурякосіяння. Того ж року відбулося об’єднання колгоспів, яких назвали ім. Шевченка і «Комунар», самостійно працював «Переможець». Роз’єднані в 1934 році сільські ради у 1954-му знову з’єдналися в одну – Кобижчанську. Колгоспи села у 1955 році зібрали майже 7 тисяч тонн зернових, 531 тонну кукурудзи і 3191 тонну картоплі. 

У 1965 році середня врожайність зернових по трьох колгоспах становила до 18 центнерів, а в колгоспі «Комунар» зібрали в середньому по 26,8 центнера пшениці з гектара. Ланка Антона Постоли з колгоспу «Переможець» без затрат ручної праці на 140 гектарах виростила і зібрала 120 центнерів картоплі з гектара. Рекордним надоєм молока тоді вважався 2136 кілограмів на корову – стільки тоді одержала доярка Ганна Розколій з цього колгоспу. Історія села пам’ятає й інших колгоспних ударників тих років.

У селі працювала лікарня, в штаті якої були четверо лікарів і двадцять медиків середнього персоналу. Вони обслуговували села Кобижча, Осокорівка і Горбачі. 
У двох середніх школах в 60-х роках навчалося понад півтори тисячі учнів, працювала й заочна школа до 70 учнів. Їх навчали 90 педагогів, серед яких заслужені вчителі і орденоносці. У 1965-66 навчальному році школи випустили 23 медалісти.

Уродженці села Микола Олешко тривалий час очолював місцевий колгосп, Дмитро Труш – головував у сільській раді, Іван Кава і Геннадій Труш – директори школи. З директора школи пішли на посаду завідувача районним відділом освіти Андрій Шелест та Іван Ульянич, а Олександр Рудько дослужився до заступника завідувача обласного відділу освіти. 

На 1 січня 1967 року в селі було 2157 колгоспних дворів і 1010 дворів робітників і службовців. З 10620 жителів 2563 – працювали в Києві й Ніжині.
 
(Про новішу історію села – буде в іншій статті)

''<small>{{REVISIONDAY2}} {{REVISIONMONTH}} {{REVISIONYEAR}}</small>''

[[Категорія:Кобижча]]