Перегляд вихідного коду сторінки Ромашка Демид Остапович

'''Ромашка Демид Остапович'''
'''отаман Республіканського повстанського війська Чернігівщини Української Народної республіки'''

Рік народження невідомий. Народився у селі Ярославка, що під Бобровицею на Чернігівщині. Загинув у грудні 1920 року від куль завербованого чекістами помічника й кума Степана Шуплика.

З архівних документів і переказів очевидців відомо, що в 1917-18 роках Демид працював писарчуком у Козелецькій повітовій міліції під керівництвом в’їдливого ненависника «націоналістів», в тому числі й Павла Тичини, – Дмитра Жереба, 1900 року народження. Ходили легенди про гостре чекістське око цього більшовицького прихвосня, але писарчук перехитрив його: набрав зброї і разом з кількома однодумцями втік до лісу. Розлючений начальник наказав своїй банді повернути «зрадників» до Козельця «живими або мертвими». І таки були впіймали отамана тоді ще невеликого загону повстанців. Відразу не розстріляли, а вирішили відправити на катері по Десні до обласних чекістів. Та не довезли: коли стемніло, Демид пірнув у воду і сховався в заростях заплави.

У 1919 році Ромашка згуртував біля себе велику повстанську армію, яка наводила жах і на білих, і на червоних вояків, починаючи від Бобровиці і Нової Басані, і аж до Броварів, Козельця й Остра. У 1920 році більшовицькі губернські газети писали, що на Басанщині не міг з’явитися жоден представник радянської влади.

Певний час штаб армії Ромашки знаходився в Щаснівці. Старожили пізніше пошепки переповідали своїм дітям, як українські вояки у вишитих сорочках і червоних шароварах організовували для селян національні гуляння, на які з’їжджалися люди з навколишніх сіл. Найбільш нужденним родинам допомагали харчами, одягом, будівельними матеріалами, кільком вдовам відбудували спалене житло. 

До народних повстанців потягнулися молоді чоловіки, але багато з них не встигли влитися в ряди Українського війська. Після нападів ромашківців на Бровари, Гоголів і Русанів у березні 1920 року Червона Армія направила на них свої регулярні частини. На залізничній станції Бобровиця висадилася Башкирська дивізія армії Будьонного і ще один полк спеціального призначення. У бою під Озерянами, в урочищах Защитне і Красовщина, повстанці вбили більшовицького командира Антона Макаренка і майже два десятки головорізів-башкирців, що поспішали окупувати Майнівку. Але сили були нерівні, і Ромашка із своїм військом відступив до Остра.

Пізніше більшовицька місцева газета «За більшовицькі колгоспи» написала про цей героїчний бій для червоноармійців. Але нічого не писали селянські газетярі на початку 20-х про звірства ромашківців проти мирного населення, і особливо євреїв. Хоча легенди про це і досі живуть. Оприлюднені й окремі свідчення євреїв, записані чекістами 20-х, про те, як з ними розправлялися ромашківці. Наскільки це правдиво – важко судити. Адже бійці повстанського війська Чернігівщини, бувало, справді не милували запроданців українського народу, в тому числі і євреїв, але цими випадками прикривали свої злодіяння кримінальні банди, які нападали передусім на багатих євреїв. До речі, в архівних справах ЧКістів-КДБістів військо Ромашки називається не кримінальною, а політичною бандою.

Таборилися повстанці і в Майнівці, проте у керуючого Костянтина Гамалея, видно, не було потреби звертатися кудись по захист від банди Ромашки – не знайдено жодного архівного документа про це. Натомість керівникові училища довелося звертатися у Козелецький повітовий ревком до випускників Майнівки 1912-го Волошина і Хляги, щоб захистили від розграбування майна сільськогосподарського училища вояками Башкирської дивізії прославленої армії Будьонного. У травні 1920 року її продзагін вигріб з комори фураж і посівний матеріал . На грані вимирання опинилися залишки головного розсадника худоби швіців. У обласному архіві зберігся лист повітового ревкому до Башкирської дивізії з гнівним осудом безчинств продзагону. 

Що Демид Ромашка був не бандитом з великої дороги, а одним з помітних організаторів визвольної боротьби після Жовтневого перевороту, свідчить і таке послання йому зі Штабу дієвої армії УНР: «Отаманові Республіканського повстанського війська Чернігівщини Української Народної Республіки панові Демидові Ромашкові. 
Вас щиро вітають і бажають Вам найбільшого успіху на тернистім шляху збудування Святої нашої неньки України повстанський отаман Київщини Богатій та Київщини й Волині отаман Юрко Волощенко, що особисто приїхали до Штабу. … і повідомляємо Вас, що українська національна справа стоїть зараз якнайкраще. Безумовно й безперечно, що не далі, як до травня місяця, кацапи-більшовики будуть вигнані геть з України, і вже останній раз. Українська влада на Україні залишиться назавсігда. … на міжнародному полі ми побідили цілком. На нас і на наш войовничий нарід із симпатіями дивиться весь світ. Про внутрішнє положення й говорити нічого. Найкращий доказ цього – це Ваші хоробрі повстання й симпатії народу до Вас і Ваші успіхи. Вам, пане Отамане, буде одне з перших місць на святій визволеній Україні. Ви заслужите щиру подяку й славу від нащадків наших. Вас не забуде історія. 

Начальник штабу й значковий отаман, ученик Ангела, що були у Вас, привезли нам усі потрібні від Вас матеріали. Ці матеріали вже отправлено старшинами для доручення до Головного Отамана батька Петлюри. Коли повернуться вони із Ставки, то ми їх пошлемо до Вас із усім тим, що передасть Вам батько Петлюра».

Закінчувалося послання до отамана Ромашки проханням Голови контррозвідки Максима Пащенка і двох осавулів надати позику в п’ятсот тисяч карбованців. Бо свої кошти вони віддали на справу й чекають нового транспорту. А перевозити гроші, мовляв, найтяжче.

Не відомо, чи надав Отаман Ромашка гроші прохачам і чи одержав послання від Петлюри. Але очевидним є інше: ні в травні 20-го, ні пізніше «кацапи-більшовики» не були вигнані геть з України. Головний же Отаман батько Петлюра втік за кордон, залишивши один на один з більшовицькими чекістами не організованих належним чином тисячі й тисячі борців за незалежну Україну.

Наодинці з полками і дивізіями регулярної Червоної Армії воював і отаман Ромашка, під началом якого було в різні часи від 400 до 2500 відважних бійців. А ще – тисячі «неактивних прихильників», як було написано у розстрільних справах одинадцяти мешканців Щаснівки, яким у 20-му пробачили «неактивну участь», а в 37-му пригадали і розстріляли. 

Демида Ромашку не змогли знищити навіть головорізи з Башкирської дивізії, тож чекісти придумали підступніший спосіб: перекупили помічника й кума отамана – Степана Шуплика. Він і застрелив двома кулями Демида Ромашку сонного у клуні села Мочалища. На упізнавання покійного возили в Козелець, про що був складений відповідний акт. Де поховали тіло легенди визвольної боротьби – невідомо.

Братовбивця потім легально став працювати на чекістів, написав і поему про «знищення свого побратима». У роки Другої світової Шуплик партизанив у лісах. У 1945 році вийшла з друку збірка його віршів «Приповідки партизана діда Степана». Але ні за життя, ні тепер запроданець не посів пам’ятного місця в українській історії. Заслужив лише ганьбу для всіх поколінь свого роду.

На превеликий жаль, і пам'ять про отамана Демида Ромашку не піднялася на той рівень, який йому пророкували побратими у листі до нього: «Ви заслужите щиру подяку й славу від нащадків наших. Вас не забуде історія».

Хоча постать Отамана Ромашки настільки загадкова і не досліджена істориками, і водночас настільки знакова в історії визвольної боротьби, що й після ста років від задокументованого дня його загибелі, найімовірніше, житимуть легенди як про героїчного отамана, так і про безсмертного народного месника. Бо на підставі певних архівних документів і усних фактів, які переказуються з покоління в покоління, існують версії, що то не тіло Демида Ромашки привозили в грудні 1920 року в Козелецький повітовий ревком на упізнання. Нібито отаман і після складання акту про його смерть був помічений у боях із червоноармійцями. Тож журналістські розслідування не завершені.

[[Категорія:Люди Р]]
[[Категорія:Історія]]
[[Категорія:Список видатних людей Бобровиччини‎]]