Майнівка

Майнівка

Поміщиці Олександрі Олександрівні Майновій після смерті чоловіка, полковника царської армії, дісталися у спадок підмосковний маєток з 118-ма десятинами землі і маєток та 492 десятини землі у селі Щаснівка Козелецького повіту Чернігівської губернії.

За життя чоловіка поміщиця більше часу проводила у розкішних підмосковних апартаментах, але основним джерелом поміщицьких статків була земля віддаленого від столиці помістя, що дісталося покійному чоловіку від батька, прославленого офіцера у війні з Наполеоном. Довелося й вдові перебиратися на постійне проживання в «глуху» провінцію, що виявилася не такою вже й глухою.

Від її маєтку - рукою подати до маєтків великих землевласників Кочубеїв, Раковичів, Красовських, декабристи Волконські після відбування каторги оселилися неподалік у дочки, і до Києва - сотня верст.

За рік перед смертю Олександра Олександрівна у великій таємниці від нових друзів написала духовний заповіт, згідно з яким 610 десятин землі і два маєтки заповіла на будівництво й відкриття сільськогосподарського і ремісничого училища. Але при складанні заповіту поміщиця не зазначила конкретного спадкоємця, тож після її смерті в 1876 році про права на спадщину заявили земство і казна. Чернігівський окружний суд право на спадщину визнав за казною – більш надійним спадкоємцем.

Вийшло все навпаки: тільки через шість років після смерті Майнової відбулася передача майна і землі уповноваженому від казни раднику Михайловському з Санкт-Петербургу. За цей час від спадщини залишилися земля і обідрані два маєтки. З роками й про місце поховання заповідачки забулося.

У 1886 році залишив службу в маєтку радник Михайловський, не виконавши жодного розпорядження Міністерства державного майна. Згодом керуючий Майнівським училищем (1894-1922 рр) Костянтин Гамалей написав (рукопис зберігся): «На фермах від пожежі гинули будівлі, розкрадався інвентар і урожай, і все це не тривожило опікуна. Були намагання збирати борги і викупи, намічалися шляхи підвищення ефективності від оренди землі, але все проводилося повільно і невміло. Всі зловживання опікуна залишилися безкарними. Порівняно нормально вирішено лише одне питання – стягнення викупних платежів із селян».

Після Михайловського керуючим призначили Івана Барановича, випускника Уманського землеробного училища, який мав досвід роботи в маєтках. Департамент землеробства поставив перед ним завдання: одержувати прибутки від господарювання і спрямовувати їх на будівництво школи. Але господарство було доведено до такого стану, що кошти потрібні були для його розвитку.

Коштів не було, зате прислали випускника рільничої і лісної академії Івана Каширського. Він повинен був організувати вирощування американських сортів тютюну і заодно опікуватися будівництвом школи. Всю ж фінансову справу і загальне керівництво спорудженням школи взяло на себе Київське управління державного майна. За будівництвом наглядав і опікун-поміщик Кочубей.

У майбутньої школи з’явилося «сім няньок» після того, як 12 травня 1887 року сам імператор видав наказ про відкриття Майнівської школи (так її назвав) і розпорядився фінансувати з казни 3000 рублів щорічно. Але загострився конфлікт між Барановичем і Каширським. Департамент їх розвів, водночас прислав у Майнівку недолугого інженера Маршева, під керівництвом якого так був споруджений фундамент під навчальний корпус, що потім впродовж 20 років виправляли той брак. Сам же інженер не завершив будівництво і повернувся в Петербург, де згодом потрапив у психіатричну лікарню, а потім і наклав на себе руки.

Довів будівництво школи до завершення і навів певний лад в господарстві керуючий Андрій Безсалов. Зумів він нарешті обґрунтувати кошторис маєтку із землею, добився фінансування розвитку господарства, а не обдирання, як було раніше. Важче було з організацією роботи школи, оскільки молодий керуючий не мав педагогічної освіти і досвіду, постійно звертався за допомогою до Департаменту землеробства, але й там не було відповідних програм. Тож працював навпомацки, поки не з’їздив за досвідом у Мар’їно-Горську і Воздвиженську школи.

30 листопада 1891 року, через 15 років після смерті Олександри Майнової, у селі Щаснівка Козелецького повіту відкрили сільськогосподарську і ремісничу школу I розряду.

Основна мета школи: поширювати в народних масах, переважно практичних занять, основні знання з питань сільського господарства взагалі і зокрема з тютюнарства і бджільництва, а також столярної і ковальської справи, з умінням виготовляти нові і ремонтувати старі сільськогосподарські машини та знаряддя.

Починалася школа двома класами – підготовчого (12 учнів) і першого спеціального (8 учнів). Приймалися діти віком 13-14 років. Від вступників у підготовчий клас вимагалися знання загальноосвітніх предметів в обсязі курсу початкових народних училищ, а до першого класу – знання таких же предметів в обсязі курсу двокласних міністерських училищ.

За навчання основного комплекту з 20 учнів платила державна казна. Школа забезпечувала їх житлом, харчуванням, взуттям, одягом і навчальними посібниками. Понад цей комплект приймалися учні на платне навчання – 50 рублів на рік. Платили батьки, але найчастіше – повітове земство або меценати. Ці учні перебували в школі на такому ж забезпеченні, як і казенні. За розпорядженням керуючого учнів часто відривали від занять для виконання робіт у господарстві.

17 листопада 1894 року керуючим Майнівської школи призначено Костянтина Олександровича Гамалея, випускника Петровської рільничої і лісної академії з досвідом роботи в маєтках і сільськогосподарській школі. Найперше – він добився кращого державного фінансування і на високий рівень поставив організацію праці в господарстві. В 1899 році Гамалей провів серйозну реорганізацію школи і господарства, створив перший племінний розсадник. Втім, проблема дефіциту коштів на навчання існувала до 1911 року – до чергової реорганізації, після якої Майнівська школа стала типовим сільськогосподарським училищем.

Постало питання будівництва додаткового навчального корпусу, житлових будинків для викладачів і гуртожитку для учнів, кількість яких збільшилася до 60. До Жовтневого перевороту ці проблеми не вирішилися, вдалося дещо зробити за кошти свого господарства, яке стабільно розвивалося.

В училищі вивчали такі предмети: закон Божий, російська мова, фізика, хімія, зоологія, ботаніка, вітчизнознавство, історія Росії, географія, рахівництво, креслення, землеміряння, землеробство, луківництво, тваринництво, заняття ремеслами. У майстернях окрім учнів навчалися й практиканти з числа сільських дітей – стипендіатів Козелецького земства.

До Жовтневого перевороту в Майнівці не було жодного більшовика, але сформувалася невелика організація співчуваючих. Агітацію проводили здебільшого в навколишніх селах. Нагрянули ж на училище революційно налаштовані селяни з Щаснівки і Озерян: кинулися забирати племінну худобу. Керуючий Гамалей домігся захисту від випускників 1912 року Павла Волошина і Михайла Хляги – голови Козелецького повіту і завідувача повітовим земельним відділом. За розпорядженням голови ревкому Волошина більшість забраної племінної худоби була повернута. А від навали продзагону Башкирської бригади армії Будьонного рятував Майнівку отаман Українського війська Демид Ромашка, уродженець Ярославки.

У 1918 році училище реорганізували У Майнівський сільськогосподарський технікум імені Тімірязєва. Керуючим залишився Костянтин Гамалей. В 1919 році він відрядив велику групу випускників і викладачів на екскурсію до Носівської дослідної станції, де вони зустрілися з професором С.Кульжицьким, відомим їм за підручниками.

У грудні 1920 року в Майнівці святкували день заснування навчального закладу. Приїхали представники губернії і повіту, зійшлися селяни навколишніх сіл. Тоді ж Майнівський технікум реорганізували у технікум-вуз. До викладацької роботи залучали доцентів і професорів з Києва. Студенти з Майнівки проходили практику в Політехнічному інституті і університеті імені Тараса Шевченка. Але такий статус проіснував недовго.

Після вбивства керуючого Костянтина Гамалея, настав дворічний період занепаду технікуму, при якому існувало ще й профтехучилище. Не виправив становища і новий молодий директор. З тодішньої столиці України Харкова надійшло розпорядження про призначення іншого директора.

У 1923 році вперше за 32 роки існування навчального закладу не було випускників. На 1 січня 1924 року тут навчалося 41 юнак і дві дівчини. Навчалися вони українською і російською мовами.

На 1 грудня 1925 року навчалося 42 студенти першого курсу, 23 – другого і 36 – третього.

У 1930 році відбулася чергова реорганізація. Вона співпала з адмінреформою, в ході якої був створений Бобровицький район, під адміністративне управління якого потрапила й Майнівка.

В роки голодовки директор технікуму Радецький організовував підгодовування студентів, передусім сиріт: відривав від раціону тварин овес та інший фураж.

На кінець 30-х років життя в технікумі нормалізувалася. Студенти одержували стипендії, діяла каса взаємодопомоги. На дослідних ділянках започаткували селекційну роботу. В 1940-му одержали п’ять кілограмів нового сорту твердої пшениці з високим вмістом клейковини, що підтвердила лабораторія Одеського селекційно-генетичного інституту.

Канонада війни докотилася до Майнівки 25 червня, коли фашистські літаки бомбили в Бобровиці нафтобазу і склади матеріального забезпечення – дуже засекречені об’єкти.

Набору студентів восени 1941 року не було, але вже наступного року в окупованій фашистами Майнівці запрацювала сільськогосподарська школа, яка вчила за скороченою програмою фахівців для окупаційних артілей.

Звільнили Майнівку у вересні 1943 року і відразу ж там розмістили госпіталь. За рік його існування багато поранених померло, їх поховали на місцевому кладовищі. Доля тих поховань – ганебна.

Відновили навчання в зоотехнікумі в жовтні 1944-го. Взимку навчальний корпус і гуртожиток не опалювалися. У господарстві було 17 корів і биків, 2 свиноматки, 52 голови птиці, 21 кролиця і 19 коней.

В 1947 році викладач зоотехнії Дмитро Хайнацький організував студентів на облаштування спортивного майданчика, а в наступні роки – на закладання скверу і озеленення всієї території навчального закладу. Саджанці носили з Красовщини за кілька кілометрів. На восьми гектарах посадили сад.

З 1944 по 1948 роки змінилося п’ять директорів: Толмачов, Нелін, Генель, Бенза, Дмуховський. Найбільш пам’ятний слід залишив після себе фронтовий офіцер Дмитро Дмуховський – надто скромний і людяний керівник. Спогади про нього передаються з покоління в покоління.

Незважаючи на таку чехарду з директорами, у післявоєнні роки сформувався високо фаховий колектив викладачів: Іван Миколайович Тюткало, Єфросинія Юхимівна і Дмитро Давидович Хайнацькі, Уляна Костянтинівна Синівська, Євген Костянтинович Криницький, Парасковія Миколаївна Пушкіна та інші.

У 1946 році, невідомо з чиєї подачі, технікуму нав’язали святкування 50-річчя, хоча насправді – 55-річчя. Відзначали з розмахом, з нагородами й подарунками, встановили у клубі навіть стаціонарну звукову кіноустановку. Вітальна телеграма надійшла від самого Сталіна. Одержали й 20 тисяч карбованців на святкування. Душу вкладав у святкові заходи директор С.Генель, але після святкування його звільнили з посади.

У голодні післявоєнні роки в технікумі працювали дитячі ясла, були й цілодобові групи, в які привозили діток навіть з Бобровиці. Працювала студентська їдальня з однією кухаркою, всі допоміжні роботи виконували чергові студенти. Вони й контролювали закладення продуктів у котли й каструлі. Додатково студенти одержували щоденно по півбуханки хліба, грудочку вершкового масла, інші продукти з господарства технікуму.

Період стабільності в керівництві Майнівкою настав у 1951 році, коли директорм призначили Іллю Кіндратовича Макарця, до цього - відповідального працівника Міністерства радгоспів. За його керівництва ожило господарство, у технікумі з'явилися житлові й господарські новобудови, з’явився навіть свій іподром з регулярними показовими кінними перегонами – вся округа збиралася подивитися.

Через три роки Іллю Кіндратовича призначили головою Бобровицького райвиконкому. У технікумі його замінив Артем Федорович Патлай, теж добрий господар, чуйний чоловік.

Весною 1957 року директором зоотехнікуму призначили фронтовика Григорія Юхимовича Ретту. На його долю припала чергова корінна реорганізація: в 1964 році навчальний заклад об’єднали з племрадгоспом «Дружба», перейменувавши на Майнівський радгосп–технікум. Очолив нове об’єднання директор радгоспу Георгій Пилипович Ладигін, а Григорій Ретта став його заступником з навчальної роботи.

Постало питання будівництво нової бази технікуму. Протягом двох років проводили пошукові дослідження ділянок для будівництва. Чиновник з Києва запропонував споруджувати нову базу в Мирному. Останню ж крапку у виборі місця будівництва поставив новий начальник главку з Києва Ф.О.Пархоменко – на околиці Бобровиці. Він же запропонував і поетапне фінансування поетапного будівництва, оскільки повного кошторису з великою сумою не затвердив ЦК КПУ.

Будівництво оголосили в 1969 році ударною комсомольською будовою, але будівельні роботи так і не стали ударними. У господарстві радгоспу-технікуму значно погіршилися виробничі показники, може, й через часті хвороби директора. Урожайність зернових скотилася до 16 центнерів. Загальмувався розвиток тваринництва. Спорудження нової бази опинилося на межі «заморозки».

Врятував ситуацію новопризначений у червні 1970 року 31-річний директор Леонід Григорович Яковишин. Про нього і перейменований радгосп–технікум на Бобровицький.

14 04 2021