Вороньки і декабристи Волконські
Вороньки і декабристи Волконські
Згідно з літописними джерелами ХIII ст., назва села походить від притоки річки Супій – Ворониці. Притока давно висохла, але долина, де вона протікала, досі називається Вороницею.
Після спустошення в 1482 році місцевості кримськими татарами там залишилися лише окремі хутори, землю яких ніхто не хотів брати. У 1503 році князь Олександр Ягеллончик пожалував північну половину Переяславського повіту дворянину Дашку Івановичу, син якого Остап Дашкович (Черкаський і Канівський староста) провів колонізацію власних переяславських вислуг і заснував там два містечка і кілька сіл, в тому числі відродив Вороньки. У замітках про Чернігівську губернію архієпископ Філарет згадує, що в 1627 році в с. Вороньки було 6191 десятин землі.
Із переказів відомо, що через Вороньки колись проходив чумацький шлях. Недалеко від річки Супій чумаки зупинялися на відпочинок біля криниці. Збереглися деякі залишки і ознаки цієї древньої криниці.
У 1782 році село отримав у володіння герой війни з Наполеоном, Чернігівський губернатор, генерал-ад’ютант Михайло Милорадович.
У 1858 році Вороньки купив князь, учасник повстання декабристів Сергій Волконський, і подарував дочці Олені, яка вдруге вийшла заміж за поміщика Миколу Аркадійовича Кочубея. Володіння цього землевласника простягалися на чотири сусідні губернії, зокрема в Чернігівській мав більше п’яти тисяч десятин землі.
Перший шлюб Олени Сергіївни з Д. В. Молчановим був невдалим, але вона пізнала щастя з другим чоловіком – людиною порядною, високих душевних якостей.
Повернувшись із Сибірського заслання в 1859 році, Сергій Григорович і Марія Миколаївна Волконські оселилися в подарованому дочці Олені селі Вороньки. У 1862-му до них приїхав їхній товариш Олександр Поджіо. Згодом він написав у листі до Е.І. Якушкіна про нового зятя Волконських: «З якою справедливістю і намаганням діє Микола Аркадійович Кочубей, зводячи протилежні сторони до можливої згоди при опорі як панів, так і селян, як багато значущим був на днях його поступок при двох інших попередниках, що у нього в економії не було жодного побою і ні разу не була вживана військова команда. Потрібно було замітити, що у нього першого були заворушення, і він зумів це припинити, не вживаючи ніяких насиль, не дивлячись на їхні виходки, він же подарував селянам по півдесятини землі і визнав викуп по державній ціні».
Княгиня Марія Миколаївна створила аматорський театр для народу. Та вона недовго жила в селі – 10 серпня 1863 року пішла з життя. Тіло її забальзамували і поклали в окрему олов’яну труну, а потім у дерев’яну домовину-саркофаг. Поховали княгиню біля паперті Покровської козачої церкви. На могилі встановили дубовий хрест.
Через два роки помер і її чоловік, декабрист Сергій Григорович Волконський. Поховали його біля дружини, перед цим теж забальзамували тіло і поклали в саркофаг.
Після смерті Марії Миколаївни турботи про театр взяла на себе дочка Олена Сергіївна. Залучила до аматорського закладу культури для народу й сина Михайла, а потім і дочку Ліду. Та невдовзі її щасливий шлюб з Миколою Кочубеєм спіткало непоправне горе – чоловік помер від сухот, лікуючись в Італії. Тіло небіжчика теж забальзамували і в цинковій домовині привезли у Вороньки, де й поховали на сімейному цвинтарі.
Коли діти виросли до повноліття, Олена Сергіївна втретє вийшла заміж за поміщика Олександра Рахманова і виїхала з Вороньків. Садибу і театр залишила на сина Михайла Миколайовича Кочубея, який і сам брав участь у виставах із сестрою Лідою. Здебільшого ж аматорські ролі грали дворові селяни. У репертуарі театру була українська літературна класика: «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Безталанна», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Челядник», «Назар Стодоля», «Доки сонце зійде – роса очі виїсть», «Шельменко-денщик» та інші.
Заради розширення репертуару молодий поміщик Михайло Кочубей із «Сорочинського ярмарку» Миколи Гоголя написав сценарій для п’єси «Халепа», а з «Ночі перед Різдвом» – п’єсу на три дії «Оксана». Самодіяльний драматург і режисер народного театру Михайло Кочубей цілеспрямовано поповнював український репертуар творами Гоголя, оскільки вважав, що в них жив український характер, бо й сам автор (Гоголь-Яновський) – виходець з українського дворянства, але з числа тих, хто на Лівобережній Україні швидко «обрусів». Втім, твори Гоголя хоч і російською мовою написані, але мали українську душу.
Аматорський театр Кочубеїв набув популярності на велику округу. А його сцена стала своєрідним трампліном у професійне мистецтво для П.П. Половця, Н.М. Шутої, М.В. Діаковського. Зокрема, Діаковський згодом заснував аматорський театр у рідному сусідньому селі Веприк. Там почули його унікальний голос гості з Києва й рекомендували співака-аматора до трупи Ю.Завадського. Після Жовтневого перевороту в 1920-30-х роках М. Діаковський працював директором Одеського оперного театру.
У 1876 році до Михайла Кочубея у Вороньки приїхав видатний архітектор, художник і майстер художньої кераміки Олександр (Едуард) Юлійович Ягн, з яким поміщик познайомився у Москві. Батьки архітектора, лікарі, жили в Пензі, але син не пішов їхнім шляхом, а закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури. Поглиблював освіту в Римській Академії. У Вороньках погодився заснувати художньо-виробничі майстерні, в яких близько трьохсот учнів із сільської молоді навчалися на майстрів: малярів, слюсарів, позолотників, черепичної та кахельної справи.
Ягн відновив виробництво давньоруської полив’яної кахлі, секрет виготовлення якої був утрачений у ХIV столітті. У 1896 році вироби Вороньківської художньо-виробничої майстерні були відзначені великою золотою медаллю Всеросійської промислової виставки у Нижньому Новгороді. Під керівництвом О. Ягна споруджені Білорічицький архітектурний ансамбль (Прилуцький район), церква-усипальниця декабристів у с. Великий Обухів (Полтавська обл.), каплиця-усипальниця Кочубеїв (Сумська обл.), торгові ряди Московського ЦУ, дах Санкт-Петербурзького торгового двору, усипальниця у с. Шипка (Болгарія).
До 1903 року у Вороньках працювала двокласна церковно-парафіяльна школа, через п’ять років на кошти Михайла Кочубея відкрили чотирикласну земську школу для 80 учнів.
Тоді ж Олена Сергіївна і її син Михайло взялися за давню мрію: спорудження родинного склепу. Архітектор Олександр Ягн порадив побудувати і храм-усипальницю. Розмальовував церкву відомий на ті часи художник Соколов. Вона стала окрасою не тільки села, а і всього повіту. До її склепу перепоховали всіх покійників із сімейного цвинтаря.
На освячення в 1905 році храму-усипальниці з’їхалися тисячі людей, з Чернігова прибув хор місцевої єпархії під керівництвом М.І. Подвойського. Серед хористів був і майбутній поет Павло Тичина.
Після Жовтневого перевороту в 1918 році на дверях храму-усипальниці і склепу місцеві більшовики повісили амбарні замки. На початку 30-х унікальну споруду храму сільська влада віддала місцевому колгоспу для комори. Антихристи розграбували церкву. На щастя, серед жителів села знайшлися люди, які врятували двері іконостасу, частину церковного майна й ікони.
Згодом керівники Новобасанського району, до якого належали Вороньки, вирішили розібрати церкву-усипальницю, і з її будівельного матеріалу звести школу в Новій Басані. З цим не погодилися вороньківці і прийняли своє рішення: церкву розібрати для спорудження школи у Вороньках. Знайшовся лише один сміливець – дідусь Олександр Сокира, який написав листа аж у Москву, попросив зупинити свавілля. Викликали дідуся в столицю, десь аж через півроку повернувся звідти бідолаха не сповна розуму.
А односельці вже приступили всім селом до руйнування церкви, але розбирали її довго: на віки її споруджували майстри з місцевого матеріалу. Але й руйнівники цеглина за цеглиною до склепу добралися. Винесли першу домовину, швидко розтрощили дерев’яну труну, довше возилися з олив’яною. Коли ж розбили – побачили тіло, як живе, С. Д. Молчанова – сина Олени Сергіївни від першого шлюбу, онука декабристів Волконських. Озвірілі антихристи зняли з покійника мундир і чоботи, залишили у спідньому, й під регіт дикої зграї засунули у мертві вуста цигарку. Потім з ще більшим завзяттям кинулися добиратися до інших домовин. Але їх так і не знайшли: хтось вночі витягнув і невідомо де перепоховав, а місце у склепі засипав землею й цегляними рештками. Одна з версій: майстер на всі руки, совісний чоловік Олександр Бурлака організував односельців для таємного перепоховання декабристів з ріднею десь серед густих заростей обмілілої річки Супій. Було кілька спроб відшукати олив’яні труни, але безрезультатно.
Село ж Вороньки за радянської влади жило своїм життям під зорею побудови комунізму. У 1926 році в колишньому маєтку пана Кочубея організували товариство спільного обробітку землі, через рік на його базі заснували артіль «Праця», в 1930 – ще дві артілі: «Червона зірка» і «Гудок». Через три місяці «Гудок» перейменували на «5 за 4» – зобов’язувалися п’ятирічний план виконати за чотири роки. У 1932 році три артілі об’єднали в одну – «Червоні Вороньки». І вона так господарювала, так виконувала п’ятирічку, що в «червоному селі» померло від голоду більше двох сотень людей, що вдесятеро більше, ніж, наприклад, у райцентрівському селі Нова Басань. Більше, ніж у Вороньках, вимерло тільки в Козацькому. А в сусідніх Щаснівці з Осовцем і Гартом – 11 померлих зафіксовано у «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років». Втім, з невідомих джерел слідопити з Вороньківської школи в 2005 році записали в історію села аж 450 померлих від голоду в 1932-33 роках. Це щоб відрапортувати, що і у Вороньках, як і в Козацькому, так само віддано більшовицькій владі виконували цинічні плани хлібозаготівлі, залишаючи своїх односельців на голодну смерть? Чи то просто включилися у соціалістичне змагання – хто більше жертв голодомору намалює?
Через рік вимерлу від голоду об’єднану артіль у Вороньках розділили знову на три: «Праця», «Червона зірка» і «5 за 4».
Колгоспи під такими назвами відроджувалися й після війни. І аж у 1962 році колгосп «5 за 4» приєднали до «Червоної зірки», а в 1971 році до цього об’єднаного колгоспу приєднали і «Працю». Головою єдиного в селі колгоспу обрали О.П. Леонтовича.
У 1992 році, коли «Червона зірка» вийшла з моди, колгосп назвали «Пам’яті декабристів». Хоча ще в 1967 році в селі відкрився краєзнавчий музей, ініціатор якого, місцевий учитель математики Микола Юхимович Шутий організував збір матеріалів про С. Г. Волконського, його дружину М. М. Волконську та їхнього товариша О. В. Поджіо. А в 1975 році на місці зруйнованого руками селян храму-усипальниці, за проектом архітектора О. К. Стукалова споруджено меморіальний комплекс із символічними могилами з гранітними надгробками та барельєфними портретами С. М. Волконського, М. М. Волконської й О. В. Поджіо.
З тих пір у селі стали традиційними тижні пам’яті декабристів, які щорічно проводилися в грудні. Шкільний музей далі поповнювався новими експонатами, директором його на громадських засадах став учитель Микола Шутий. Не відмовився від цієї громадської посади й тоді, коли його призначили директором Вороньківської школи. У 2000 році шкільному музею присвоєне почесне звання «зразковий».
На жаль, із зміною пріоритетів у селі і віком організатора заснування музею хранитель історії села втрачає свою цінність і виховну роль.
Незавидна доля й безліч разів реформованого місцевого колгоспу. Останній його голова Микола Матвєєв (обраний у 1987 році) завершив своє керування продажем прав оренди пайових земель колгоспників багатому чужому покупцю. За це селяни з вилами в руках вигнали його із села. Потім і новий орендар продав своє право оренди ще багатшому хазяїну великого агрохолдингу. Власники ж земельних паїв у обох випадках залишилися при своїх інтересах, на їхній землі добряче підзаробили спритні продавці прав оренди. А селяни? Чи випадково їм випала доля маятись на своїй землі?
