Горбачі
Село виникло в середині ХIХ століття. Поблизу виявлено городище, залишки поселення та курганний могильник періоду Київської Русі. Знахідки не досліджені археологами й істориками, тому достовірних даних про той період життя наших пращурів немає.
З новітньої історії відомо, що першими поселенцями були вихідці із сусіднього великого села Кобижчі. Після реформи 1861 року вони одержали земельні наділи, на яких і побудували собі оселі. Утворилося кілька хуторів, назви яких пішли від прізвищ переселенців: Киселі, Вітри, Олешки, Шаповали.
На початку ХХ століття в їхньому розвитку важливу роль відіграв місцевий поміщик Платон Васильович Глуздовський, який мав неподалік розкішний маєток. У хуторі, який відомий зараз як друга бригада, побудував приміщення трикласної школи для селянської дітвори. Старожили розповідали, що пан надавав всіляку допомогу школі, особисто підшукував учителів. У перші роки існування школи вони надовго не затримувались: молоді вчительки виходили заміж і виїжджали до чоловіків. Платон Васильович придивлявся до учнів, щоб найбільш талановитих відправити на подальше навчання. На здібну школярку з феноменальною пам’яттю Агафію вказала пану вчителька Зінаїда Іванівна. Опікун школи приходив до її батьків з проханням, щоб вони відпустили дочку на навчання до Києва, обіцяв повернути її потім у рідну школу. На прохання пана мати Агафії відповіла, що для її дочки головними захопленнями повинні бути прядка і ткацький верстат.
У 1916 році Глуздовський запросив на посаду сільського вчителя Олександра Михайловича Соколовського. Він приїхав у село з молодою дружиною і двома маленькими дітками. Вчительська кімната в шкільному приміщенні була тісною для такої сім’ї, тож пан забезпечив родину педагога належним житлом.
Новий учитель почав свої нововведення з відмови застосовувати фізичні покарання учнів. Суворо попередив також старших учнів, щоб ті не чіпали меншеньких. Бо вони полюбляли виховувати малюків лозинами з акації, кущами й деревами якої була обсаджена школа.
Олександр Соколовський вчителював і в буремні роки революції та громадянської війни. У 1921 році родину вчителя розстріляли червоноармійці, звинувативши його у зв’язках з гайдамаками. Не пожаліли навіть безневинних діток.
Нова влада не залишила школу без учителя, але не забезпечила фінансуванням. Новій учительці довелося ходити по хатах і просити продукти для себе. Батьки учнів ділилися з нею останнім шматком хліба.
На початку 20-х років селом прокотився тиф. У родині здібної дівчини Агафії страшна хвороба забрала батька, матір і старшого брата, а меншого мобілізувала Червона Армія. Залишилася дівчина із шістьма меншенькими братами і сестрами. На їхнє щастя, сестричка Агафія мала не лише здібності до науки, а й неабияку жилку до господарювання. Велика родина, здебільшого з неповнолітніх, тримала дві корови, коня, більше десятка овець, повний двір курей і гусей. У 1927 році більшовицька влада додала працьовитим дітям вісім десятин землі. Господарство розросталося, усі в ньому працювали від рання до ночі. На шляху до подальшого збільшення достатку родини стала насильницька сталінська колективізація. Глава великого сімейства Агафія погодилася вступити в колгосп уже після того, як з їхньої багатої оселі бездарні більшовицькі прихвосні й нероби все дочиста вигребли і пригрозили виселенням. На цьому й завершилося заможне життя працьовитої родини. Це одна з конкретних сторінок історії злочинного сталінського режиму, який по-варварськи загальмував розвиток українського села з неймовірними людськими жертвами.
У 1936 році більшовики приступили до масового руйнування сільських хуторів – залишків поселень справжніх хліборобів часів Столипінської реформи. Тривало планове переселення до 1939 року. Умовно об’єднали три хутори, відстань між якими два-три кілометри, в одне село, яке назвали Горбачі – на честь першого голови сільради, загиблого від рук тих, хто не мирився із сталінським режимом. Хутори почали зселяти в одне село, але припинили це після одного трагічного випадку.
Люди неохоче залишали обжиті місця, чинили опір. Та зверху надходили суворі директиви. Тож довелося голові місцевого колгоспу Зазимку особисто займатися переселенням хуторян. Одного дня він зайшов на подвір’я селянина Івашка, який не бажав підкорятися директивам, і заявив, що сам розкидатиме солом’яний дах хати. Сказав і поліз нагору, приступив до виконання обіцяного. Господар умовляв Зазимка зупинитися, а потім у гніві рубонув його сокирою по голові. Повідомляти про скоєне вбивство Івашко сам пішов у райцентр.
Подія сколихнула всю округу, а в Горбачах припинили переселення чотирьох хуторів, назвавши їх бригадами одного колгоспу. Одержали Горбачі й неформальну назву – бригадне село. Найбільш віддалена четверта бригада-хутір Зелений – на межі із Носівським районом.
У вересні 1941 року село окупували нацисти. Вони не стали розганяти колгосп, а створили на його базі сільськогосподарську громаду №36, але у звітних документах довго ще писали і назву колишнього колгоспу імені Ворошилова. Підпорядковувалася громада Бобровицькій комендатурі і земельній управі.
Звідти надходили розпорядження, як колись із райкому партії: про терміни парування свиноматок, посіву озимих, плани посіву по культурах, вибракування на м'ясо ВРХ і свиней для потреб вояків рейху. 1 грудня 1941 року з Бобровицької комендатури надійшла вказівка про виплату на трудодень по одному кілограму зерна і стільки ж грішми. Це навіть більше, ніж у передвоєнному колгоспі. У березні 1942 року головний агроном земельної управи розпорядися продати селянам частину цукрових буряків, що залишилися з осені в кагатах. Решту – вивезли на крохмально-паточний завод і завезли на ферму. У грудні 1942 року з Носівського цукрозаводу надійшло розпорядження про дозвіл продавати людям, які були зайняті на вирощуванні буряків, цукор і мелясу за низькими цінами.
Весною 1943 року 60 городів залило водою. Згідно з поданими заявами, старостат виділив постраждалим від повені додатково по 30-70 соток землі.
Надходили з комендатури й попередження про суворе покарання за невиконання розпоряджень і доведених планів заготівлі силосу, гною і курячого помету, поставки картоплі, недотримання термінів посівів, догляду за рослинами і збирання врожаю. Організовувала окупаційна влада різноманітні семінари й курси, викликала уповноважених і спеціалістів на наради.
Нівелювалися окупаційні «пряники» кривавими розправами з мирним населенням, спаленням прилісних сіл разом з їхніми мешканцями. На долю Горбачів не випало це страхіття. А окупанти навіть у червні 1943 року, здавалося, ще й не думали залишати село. З управи надійшло розпорядження, щоб громада №36 організувала облік дикоростучих яблунь і груш та виконала заготівлю насіння з них. Нагадала управа горбачівській громаді й про те, що їй виділено двокорпусний плуг, який треб забрати в Бобровицькій МТС.
Перед самим звільненням села й району, 29 серпня 1943 року, надійшло в Горбачі розпорядження коменданта про обладнання сушарки і виготовлення шпагату для підв’язування тютюну. За 10 кілограмів шпагату давали кілограм солі. Завдяки тому, що окупанти до останнього дня підтримували порядок у сільськогосподарській громаді, дещо залишилося у селі після них.
В обласному архіві є звіт колгоспу імені Ворошилова за 1943 рік (село звільнили у вересні): зібрано 6 гектарів озимої і 42 – ярої пшениці, 100 – жита і 106 – ячменю, на двох га вирощували тютюн і на чотирьох – овочі. На 4 жовтня 1943 року в колгоспі було 37 голів молодняку великої рогатої худоби, троє свиней, дев’ять робочих волів, 76 коней і 13 вуликів з бджолами. На роботу виходили 30 чоловіків (від 16 до 60 років), 231 жінка працездатного віку. Залучалися молодші й старші.
1944 рік видався для Горбачів неврожайним: ячмінь вродив по 50 кілограмів на гектарі, гречка – по 20, картоплі накопали 220 кілограмів. Не набагато зросла урожайність і наступного року. Відповідні були й грошові надходження. Натомість 18 січня 1945 року голові колгоспу Никифору Голоті надійшло розпорядження від першого секретаря райкому партії: «В результате Вашего безответственного отношения к обязанностям по Вашему колхозу создалась задолженность по займу фронту в сумме 45000 руб. и по лотерее – 15695 руб. Немедленно ликвидировать задолженность и доложить райкому партии до 20 января 1945 года».
Протягом двох днів потрібно було зібрати в колгоспників більше шести тисяч рублів. І це тоді, коли в 1944 році колгоспники не одержали на трудодні грошового авансу. Довелось селянам віддавати останнє.
Було в 1945 році й таке розпорядження секретаря райкому від 7 травня: «Маленькі діти повинні бути доглянуті, щоб їхні батьки могли спокійно працювати». Того ж року в Горбачах та інших селах відкрили дитячі ясла, їхню роботу тричі на тиждень перевіряли медики.
Першим чужим головою колгоспу обрали Івана Андрійовича Коробця із сусідньої Осокорівки. Засідання правління він розпочинав танцями під гармошку, наради поводив швидко, взагалі не міг довго перебувати на одному місці. Він не їздив, а літав по господарству, найчастіше відвідував жіночі ланки, піднімав настрій молодицям своїми жартами.
У післявоєнні роки найдовше працював головою колгоспу в Горбачах Іван Сергійович Шубський. На зборах його представив голова Бобровицького райвиконкому Данило Никифорович Лугівський. Він вісім років відслужив у армії на Далекому Сході, три роки навчався на агрономічних курсах керівних кадрів у Чернігові, протягом трьох місяців працював агрономом у Старій Басані. У Горбачі перебрався посеред зими 1954 року. Старша дочка, проживши кілька днів у «глухому селі», заспівала батьку: «Горбачі, Горбачі стоять серед поля. Хто не був у Горбачах, той не знає горя».
Молодому голові колгоспу з перших днів довелося шукати по сусідах навіть солому для худоби. Так і до весни перебивалися на позичених кормах. Проблемою для нового голови стало і житло. Прихистити його родину погодилася лише вдова колишнього голови колгоспу Зазимка, якого вбив односелець. Її житло складалося із сіней і великої кімнати. Туди й підселився Іван Сергійович з дружиною Галиною Олександрівною, вчителькою, – дочку залишили у батьків у Бобровиці.
У ті роки існувала колгоспна демократія. Якщо колгоспники помічали якісь зловживання з боку голови правління чи когось іншого з керівного складу, то ці факти обов’язково виносилися на колгоспні збори. Про зловживання швидко довідувався і перший секретар райкому партії Чаус, який був ініціатором такого громадського контролю в колгоспах. Ще він наполягав, щоб родини голів колгоспів харчувалися не з комори і городньої бригади, а з домашніх господарств. Про цього керівника району й досі живуть легенди.
За головування Івана Шубського були споруджені з дешевих шлакоблоків корівник, телятник, свинарник, зерносклад, контора колгоспу з клубом біля неї. З’явилися в селі нові житлові приміщення, надійшли перші автомашини, а після реорганізації в 1958 році Кобижчанської МТС – і трактори та комбайни.
Голова колгоспу з Горбачів Іван Шубський брав участь у пленумах ЦК КПУ під головуванням М.С. Хрущова. Кукурудзяна реформа завдала багато шкоди, але саме за часів Хрущова значно зміцніла матеріальна база колгоспів, у їхніх касах з’явилося більше грошей. Цим скористався бухгалтер колгоспу, проти якого була порушена кримінальна справа. Навів лад у бухгалтерії новий молодий бухгалтер Борис Гора. Він запровадив свою схему грошового авансування на трудодень. На загальних зборах прозвучало багато невдоволень, але бухгалтер наполіг на своєму. У наступні роки зарплата зростала, колгосп виліз із боргової ями і взяв курс на розвиток виробництва.
Після десяти років виснажливої роботи в Горбачах Іван Сергійович звернувся до першого секретаря райкому партії Миколи Шинкаренка з проханням надати йому іншу роботу за станом здоров’я. Наполягла на цьому й дружина, вона й умовила земляка – першого секретаря. Під бурхливі невдоволення колгоспників пройшла зміна голови правління на носівчанина Олексія Савойленка – тоді Носівський район був у складі Бобровицького. Коли ж знову роз’єднували, Савойленко клопотав, щоб Горбачі відійшли до Носівського району. Селяни у Києві добилися свого і залишилися в Бобровицькому районі. На голову правління обрали молоду, енергійну жінку Ганну Сало, агронома за фахом, спортсменку, землячку. Невисока на зріст, але мала достатньо сили, щоб і чоловіків ставити на місце, коли виникала така потреба. Протягом десяти років керувала рідним колгоспом. У районі поважали її за господарську хватку, але й недолюблювали за прямоту. Довелось Ганні Михайлівні задовольнятися посадою головного агронома в господарстві Рудьківки. Потім її обрали там головою сільради. Та передчасно вона пішла з життя.
У Горбачах колгосп перейменували на «Більшовик», очолив господарство учень Ганни Михайлівни Іван Васильович Чередниченко. У селі розбудували тракторний стан, ферми, побудували житлові будинки і медпункт. Після будівництва дороги з твердим покриттям відкрили регулярне автобусне сполучення.
На хвилі чергових реорганізацій і спаду виробництва Іван Чередниченко залишив колгосп, його замінив Павло Віталійович Пустовойт, інженер за фахом. Протягом шести років він утримував господарство в належному стані, провів першу реорганізацію. Правління підготувало документацію для розпаювання землі і майна. У 1996 році Павла Віталійовича поманило більше господарство, що у Кобижчі. А в Горбачах керівником господарства обрали Миколу Миколайовича Лагіса, головного зоотехніка. За чотири роки його керівництва реорганізований колгосп повністю розвалився. Від повного краху село врятувало приватне підприємство «Агропрогрес» Івана Івановича Куровського.
Село газифікували, заасфальтували дороги, відремонтували школу і медпункт, побудували церкву.
Спочатку оновлене господарство очолювали брати дружини Івана Куровського Ольги Яківни – Іван Якович і Михайло Якович. До «Агропрогресу» приєднали колишній колгосп сусіднього села Степові Хутори Носівського району та кілька інших. Очолив велике приватне підприємство Михайло Шумейко, уродженець Горбачів. Він залишився на цій посаді і після того, як Іван Куровський продав свій «Агропрогрес» великому агрохолдингу ІМК.
