Марківці. Дерева у творчості Кобзаря
Марківці. Дерева у творчості Кобзаря
Дослідницька робота учнів 6 класу Марковецької загально-освітньої школи І – ІІІ ступенів: А.Давиденко, Ю.Крикун, Л.Петренко, І.Ященко
Керівник: А.І.Козачук
Увесь життєвий шлях Шевченка органічно поєднаний з Батьківщиною. Тут, на цій землі пройшло його дитинство, тут бував і жив він у 1843-1847 та 1859 рр., тут, на рідній землі, над величним Дніпром народ поховав свого Кобзаря.
І де б не бував поет – у Москві чи Петербурзі, Нижньому Новгороді чи Казахстані, – думки його завжди линули до рідного краю, до милої серцю України, до пригніченого, але нескореного народу.
Мешканці багатьох сіл та міст зберегли спогади про перебування там Шевченка, із покоління в покоління передаючи розповіді про улюбленого поета, про місця, де він перебував, про його розмови з селянами. Бережуться, як святині, книги Тараса Григоровича в кожній хаті, дерева, що пам’ятають зустрічі з великим поетом. Таких дерев по світу залиши-лося дуже мало, але вони є. Ці дерева – жива історія, жива пам'ять про великого Сина України.
Марківці
У Марківцях поет побував за одними даними двічі, а за іншими – тричі. Сюди він приїхав на запрошення господаря села – пана Катеринича. Поміщик запропонував Шевченку намалювати портрети членів родини.
У селі художник пропрацював 2-3 тижні. Познайомився з багатьма селянами, ходив з ними до великого дуба в урочищі Вересове. Існують перекази, що під тим деревом зупинялись козаки.
Біля будинку, де проживали поміщики, росла ялина. Вона й досі радує зір марківчан.
Народність літератури, літературної мови – це категорія глибокого змісту. З’ясовуючи поняття народності, потрібно зважати на те, що перші етапи формування сучасних літературних мов не були народними в своїй основі. Онароднення їх стало визначною подією. Т. Г. Шевченка влучно іменують великим Кобзарем українського народу. Не випадково він сам дав назву своїй збірці «Кобзар», що характеризує її сутність. Кобзар – це не тільки народний співець, це символ народного слова.
Відомий російський критик М. О. Добролюбов схарактеризував народність Тараса Григоровича ще 1860 року: «Він – поет цілком народний, такий, якого ми не можемо назвати у себе». «Він вийшов із народу, жив з народом і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний». «У Шевченка ми бачимо всі елементи української народної пісні».
І. Я. Франко, у своїх працях аналізуючи творчість Т.Г.Шевченка, зробив висновок: «Він – народний поет у найповнішому і найкращому розумінні свого слова». «Його поезія відзначається найвищою простотою змісту і форми, композиції і вислову, – простотою, безпосередністю і природністю, що їх надибуємо в найкращих народних піснях».
Звертаючись до символу дерева в українській народній традиції, потрібно згадати, що саме він втілює:
- дерево життя – ланка між підземним та земним світами, між земним світом та небесним;
- символ вмирання та воскресіння;
- символ роду;
- символ довголіття, сили (особливо дуб);
- персоніфікований образ людини.
Недарма відламана гілка дерева – символ відірваності від роду, батьківщини, втрата цілісності.
Зіставлення Шевченкових мовних засобів з фольклорними дає досить яскраве уявлення про їх глибокий народний характер. Коли порівняємо частоту вживання різних назв рослин, то помітимо, що оспівані ним, як і в народній поезії, відзначаються більшою активністю, ніж у звичайній мовній практиці.
Ось, наприклад, частість вживання у поезіях народнопоетичних назв рос-лин: явір – 10 разів, верба – 30 р., билина – 13 р., тополя – 32 р., лоза – 16 р., калина, калинонька – 39 р., дуб – 21 р.
Як бачимо, дуб займає третю позицію за частотою вживання цього слова.
Наприклад, тільки в одній поемі «Причинна» Шевченко згадує дуб шість разів.
Летять до дуба.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Ідуть – під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть…(«Причинна»)
То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає… («Катерина»)
І вкупочці на дубочку
Ночувати сіли…(«Великий льох»)
Поки в яру увечері
Під зеленим дубом
Не зійшлися усі троє.(«Коло гаю в чистім полі»)
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одходжають.(«Княжна») .
У своїх поезіях він використовує такі художні засоби: епітети: «дуб…кучерявий», «дуб зелененький»; порівняння «дуби …, мов дива»; «старий батько…, як дуб похилився».
Калина згадується в поезіях:
Найдеш у гаї тую калину,
То й пригорнись… («Ой люлі, люлі, моя дититно…»)
Защебече соловейко
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.(«Тополя»)
…Червоною калиною
Постав на могилі.(«Причинна»)
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину…
На калині
І соловейко задріма. («На вічну пам’ять Котляревському”)
Хто посадить на могилі
Червону калину?(«Катерина»)
Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина – дитина.
У цьому випадку народнопоетичний образ калини порівнюється з дитиною – краса рослини та врода дівчини – дитини.
Словосполучення червона калина у творах Шевченка вживається 10 раз.
Тополя:
Не тополю високую
Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає. («Не тополю високую..»)
По діброві вітер віє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
…Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока
До самої хмари…(«Тополя»)
…У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує,тополя шумить,
Тихесенько Гриця дівчина співає,-
Я не одинокий, є з ким вік дожить. («Гайдамаки»)
Як тополя, стала в полі
При битій дорозі…(«Катерина»)
Епітети: «широколистії тополі», «тонка та висока». Порівняння: «як тополя» – дівчина.
Образ тополі – це сум, втрата коханого, нещаслива доля. Недарма тополя росте «при битій дорозі», не тільки в значенні шляху, а й в значенні життя. Катерина виключена із життя свого роду, тому що порушила правила усталеної народної моралі. Тепер життя йде повз неї.
Явір, калина:
Посадили над козаком
Явір та калину,
А в головах у дівчини
Червону калину.(«Причинна»)
Використовує епітети: «червону калину», «широкії віти».
Верба:
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.(«Княжна»)
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.(«Причинна»)
…В яру криниця завалилась,
Верба усохла, похилилась,
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла.(«В казематі»)
Епітети: «верби похилі», «верби … високі». Верба – це дуже розповсюджене на Україні дерево, що часто росте біля водоймищ. У Шевченка воно також найчастіше пов’язується або з Дніпром, або з криницею. Коли замулювалося джерело, то всихала і верба. В даному уривку те, що «верба усохла» підкреслює швидкий плин часу, втрату надій.
Ясени, явори:
Посадила стара мати
Три ясени в полі.
А невістка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долині…
А дівчина заручена –
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов’яла. ( «В казематі»)
Ясени в українській пісенній творчості поєднуються із родинним деревом, ці дерева – символи синів. Саме тому їх садить мати, а вони всихають, бо діти не повертаються додому. Сестра втрачає підтримку в житті – звідси три явори, а невістка сумує за чоловіком, як тополя при дорозі. Червона калина символізує молоду, красиву дівчину, але вона помирає від суму за своїм коханим, то й «калина зов’яла». Дуб, калина, тополя і верба – символи України для Шевченка. Він не може відірвати від них погляду. Повернувшись на Вкраїну після заслання, Тарас Григорович звертає на них свою увагу в першу чергу, малює їх, де тільки бачить.
Дуби на полотнах Т.Г.Шевченка
Розмова з дубом
Пахне якимись пряними травами, грибами. Десь вдалині тріщить сорока та стукає дятел. Вітер ворушить лише верхівки дерев, і тому лист не зри-вається, а тихо, розправивши крильця, кружляє у повітрі. Сонячні промінці зайчиками стрибають по золотому листю клена та найдовше затримуються на багрянці осики. Стара верба, що росте при самій дорозі, вкрила все навколо себе ніжно – жовтими човниками. А он якийсь дивний пеньок, здається, на ньому росте ціле сімейство грибенят. Так і є.
Товстоногі опеньки вкрили півпенька, поселившись багатоповерховим містечком. Ітиму назад з лісу – заберу всіх.
У цей осінній день я прийшла, аби провідати могутній Шевченківський дуб. Мені хочеться доторкнутись до його кори, відчути під пальцями грубі візерунки деревини. Я так і роблю, а потім згрібаю рукою листя і сідаю на нього. Притуляюсь спиною і відчуваю, як сила від дерева переходить до мене. Дивлячись у небо, починаю мріяти і вести розмову з дубом.
– Хто ти? Звідки? Скільки тобі років? Розкажи.
– Свого дитинства я не пам’ятаю, але живу в урочищі Вересове з давніх-давен. Старі дуби розказували,що ми з мамрійської породи. А посадили нас ченці, бо в них тут скит був у густих лісах та болотах.
Багато бачив на своєму віку. Тут відпочивали козаки, кашу варили, коней пасли, співали своїх пісень.
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
А як люди ховались в землянках біля мого коріння, я вітами закривав, листям устилав, щоб вороги не помітили, не знайшли. Осколки дзвеніли, розлітались в усі боки, мені теж дісталось. Зараз болять старі рани, ниють восени, от і журюсь собі стиха. Радості в житті теж було чимало: весна прийде, соловейко заспіває, гніздо зів’є; сорока новини пострекоче; вітер прожебонить. Сиділи в моїй тіні люди, говорили, відпочивали. Одного разу був і великий поет Тарас Шевченко.
– Це було 1846 року. Малював він на запрошення пана Катеринича портрети членів його родини. Зробив вісім портретів, а сюди відпочивати приходив.
– Ні, не відпочивати, а спокійно поговорити з селянами. Макар Сліпенко з парубками привели Шевченка, щоб він намалював і мене, та не судилось. Розмова була цікавішою. Згадували козаччину, сумували. Тарас Григорович казав, що він теж козацького роду, про це йому це розповідав дідусь. Хлопці жалілись на пана, жорстокий був дуже. Бив кріпаків, усіляко утискав, хоч називав себе лібералом. Пісень козацьких співали. У Шевченка голос приємний, красивий, хоч і не дуже сильний, але душевний, недарма його Кобзарем назвали. Пісень знав безліч. Та кращі від пісень його вірші, от і читав він селянам, а ті слухали, бо в душу вони відразу западали.
– Ти не один пам’ятаєш про Поета. Росте біля школи ялина, у Седневі – липа, а у далекому Казахстані – верба. Хочеш розкажу тобі про них?
Дуб, погоджуючись, хитнув гілками, а вітер дихнув і затих, бо теж захотів послухати.
– У 1850 році по дорозі на заслання Тарас Григорович підібрав тільки зламану вербову гілку. Привіз її з собою в Новопетровську фортецю. На городі посадив і почав поливати, доглядати. Незабаром з’явились пагінці. Йшли роки. Гілка перетворилась на пишну вербу. Під її вітами Тарас Григорович відпочивав, ліпив із глини фігурки казахських хлопчиків, бо малювати, як і писати, заборонялось. За переказами, під цією ж вербою 21 червня 1857 року він дізнався про закінчення заслання.
Добре пам’ятає Кобзаря і велетенська липа. Коли поет гостював у братів Лизогубів у Седневі, то часто засиджувався під цим чудовим деревом. Саме під ним він написав поему «Відьма».
– Хотілося б поговорити з ними, бо є про що. Не знаю, чи донесе вітер привіт у Седнів, у далекий Казахстан, а до ялини з рідних Марківців доносить, бо та часто передає вітання.
– Вона така ж красуня – зелена, могутня. Тепер під нею відпочивають школярі, слухають її історії.
Раптом мені на коліна упав великий коричневий жолудь. Я підняла його і поклала на долоню. Він був теплим, блискучим, аж сяючим – це був подарунок за розмову. Вітер знову пробіг гіллям, шелеснув, а мені здалося, що то дуб шепнув:
– Йди вже, бо я хочу все обдумати і пригадати. Приходь знову навесні, а то вже мені спати пора – зима незабаром.
