Відмінності між версіями «Погрібний Анатолій Григорович»

Матеріал з Енциклопедія Бобровиччини
Рядок 1: Рядок 1:
 
<seo title="Погрібний Анатолій Григорович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини Видатні люди Боборовиччини" metadescription="Заслужений працівник вищої школи, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2003 р.). Визнаний «Людиною світу» за 1998-1999 роки (Кембридж, Великобританія). Погрібний Анатолій Григорович" cation="123456789-abfd123456" />
 
<seo title="Погрібний Анатолій Григорович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини Видатні люди Боборовиччини" metadescription="Заслужений працівник вищої школи, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2003 р.). Визнаний «Людиною світу» за 1998-1999 роки (Кембридж, Великобританія). Погрібний Анатолій Григорович" cation="123456789-abfd123456" />
  
== Академік, доктор філологічних наук, професор, заслужений працівник вищої школи України - Погрібний Анатолій Григорович (1942-2007) ==
+
== Академік, доктор філологічних наук, професор, заслужений працівник вищої школи України - '''Погрібний Анатолій Григорович''' (1942-2007) ==
  
[[Файл:Погрібний_Анатолій.jpg |міні|left|alt=Погрібний Анатолій Григорович|Заслужений працівник вищої школи, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2003 р.). Визнаний «Людиною світу» за 1998-1999 роки (Кембридж, Великобританія). Погрібний Анатолій Григорович]]
+
[[Файл:Погрібний_Анатолій.jpg |міні|left|alt=Погрібний Анатолій Григорович|'''Погрібний Анатолій Григорович.''' Заслужений працівник вищої школи, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2003 р.). Визнаний «Людиною світу» за 1998-1999 роки (Кембридж, Великобританія)]]
 
'''[https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B3%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 Анатолій Григорович  Погрібний]''' народився 3 січня 1942 року в с. Мочалище (Новобасанського) Бобровицького району Чернігівської області. Батько Григорій Федорович (1914-1941) завідував сільським клубом, грав фактично на всіх музичних інструментах. Сам зробив дві кобзи, одну з яких київські бандуристи виторгували в обмін на професійну бандуру. Вони виступали в Чернігові, де проходив огляд художньої самодіяльності, і були зачаровані звучанням саморобної кобзи. Сільський завклубом переміг на обласному конкурсі самодіяльних артистів і мав їхати на конкурс до Києва. Але почалася війна, і 27-річний Григорій Федорович серед перших пішов на фронт, де невдовзі загинув, так і не побачивши новонародженого сина Григорія, третьої дитини в його родині. Мати, Софія Петрівна Зимбалевська (1914-2002), працювала вчителькою початкової школи. У грудні 1942 року вона з дітками і сестрою чоловіка Палажкою три тижні переховувалася в лісі від фашистських карателів і поліцаїв, які спалили Піски, Мочалище, Рокитне, а їхніх жителів розстрілювали і живцем спалювали. У лісі, біля вогнища, й Новий 1943-й рік зустріли. Потім їх прихистила родина Скрипців із села Стара Басань. На згарище в Мочалище повернулися після звільнення села від окупантів. Поки будували нову хатину, ночували в землянці. Перші чотири роки в початковій школі вчила мати. «Дуже вимогливо вчила, – написав пізніше у автобіографії Анатолій Григорович. – Заробити у неї п’ятірку було важко». Відмінником став у п’ятому класі, в іншій школі: мати завезла найменшого сина у село Сокиринці Срібнянського району до своїх батьків. Після семирічки вступив на навчання до Київського хіміко-механічного технікуму. Провчився там три роки, а закінчувати навчання довелося в Харківському технікумі, бо Київський ліквідували. Вчився на відмінно, тож одержав пропозицію від держкомісії стати студентом хімічного факультету Харківського університету без вступних іспитів.  
 
'''[https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B3%D1%80%D1%96%D0%B1%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 Анатолій Григорович  Погрібний]''' народився 3 січня 1942 року в с. Мочалище (Новобасанського) Бобровицького району Чернігівської області. Батько Григорій Федорович (1914-1941) завідував сільським клубом, грав фактично на всіх музичних інструментах. Сам зробив дві кобзи, одну з яких київські бандуристи виторгували в обмін на професійну бандуру. Вони виступали в Чернігові, де проходив огляд художньої самодіяльності, і були зачаровані звучанням саморобної кобзи. Сільський завклубом переміг на обласному конкурсі самодіяльних артистів і мав їхати на конкурс до Києва. Але почалася війна, і 27-річний Григорій Федорович серед перших пішов на фронт, де невдовзі загинув, так і не побачивши новонародженого сина Григорія, третьої дитини в його родині. Мати, Софія Петрівна Зимбалевська (1914-2002), працювала вчителькою початкової школи. У грудні 1942 року вона з дітками і сестрою чоловіка Палажкою три тижні переховувалася в лісі від фашистських карателів і поліцаїв, які спалили Піски, Мочалище, Рокитне, а їхніх жителів розстрілювали і живцем спалювали. У лісі, біля вогнища, й Новий 1943-й рік зустріли. Потім їх прихистила родина Скрипців із села Стара Басань. На згарище в Мочалище повернулися після звільнення села від окупантів. Поки будували нову хатину, ночували в землянці. Перші чотири роки в початковій школі вчила мати. «Дуже вимогливо вчила, – написав пізніше у автобіографії Анатолій Григорович. – Заробити у неї п’ятірку було важко». Відмінником став у п’ятому класі, в іншій школі: мати завезла найменшого сина у село Сокиринці Срібнянського району до своїх батьків. Після семирічки вступив на навчання до Київського хіміко-механічного технікуму. Провчився там три роки, а закінчувати навчання довелося в Харківському технікумі, бо Київський ліквідували. Вчився на відмінно, тож одержав пропозицію від держкомісії стати студентом хімічного факультету Харківського університету без вступних іспитів.  
  

Версія за 22:19, 22 жовтня 2020

Академік, доктор філологічних наук, професор, заслужений працівник вищої школи України - Погрібний Анатолій Григорович (1942-2007)

Погрібний Анатолій Григорович
Погрібний Анатолій Григорович. Заслужений працівник вищої школи, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2003 р.). Визнаний «Людиною світу» за 1998-1999 роки (Кембридж, Великобританія)

Анатолій Григорович Погрібний народився 3 січня 1942 року в с. Мочалище (Новобасанського) Бобровицького району Чернігівської області. Батько Григорій Федорович (1914-1941) завідував сільським клубом, грав фактично на всіх музичних інструментах. Сам зробив дві кобзи, одну з яких київські бандуристи виторгували в обмін на професійну бандуру. Вони виступали в Чернігові, де проходив огляд художньої самодіяльності, і були зачаровані звучанням саморобної кобзи. Сільський завклубом переміг на обласному конкурсі самодіяльних артистів і мав їхати на конкурс до Києва. Але почалася війна, і 27-річний Григорій Федорович серед перших пішов на фронт, де невдовзі загинув, так і не побачивши новонародженого сина Григорія, третьої дитини в його родині. Мати, Софія Петрівна Зимбалевська (1914-2002), працювала вчителькою початкової школи. У грудні 1942 року вона з дітками і сестрою чоловіка Палажкою три тижні переховувалася в лісі від фашистських карателів і поліцаїв, які спалили Піски, Мочалище, Рокитне, а їхніх жителів розстрілювали і живцем спалювали. У лісі, біля вогнища, й Новий 1943-й рік зустріли. Потім їх прихистила родина Скрипців із села Стара Басань. На згарище в Мочалище повернулися після звільнення села від окупантів. Поки будували нову хатину, ночували в землянці. Перші чотири роки в початковій школі вчила мати. «Дуже вимогливо вчила, – написав пізніше у автобіографії Анатолій Григорович. – Заробити у неї п’ятірку було важко». Відмінником став у п’ятому класі, в іншій школі: мати завезла найменшого сина у село Сокиринці Срібнянського району до своїх батьків. Після семирічки вступив на навчання до Київського хіміко-механічного технікуму. Провчився там три роки, а закінчувати навчання довелося в Харківському технікумі, бо Київський ліквідували. Вчився на відмінно, тож одержав пропозицію від держкомісії стати студентом хімічного факультету Харківського університету без вступних іспитів.

Відмовився, бо вже в душі з хімією попрощався. Відробляти диплом поїхав у Шостку Сумської області на відомий завод хімічних реактивів. Працював апаратником, старшим апаратником 5-го розряду, заступав начальника зміни. Випускав стінгазету. У 1961 році організував загальнозаводський ювілейний вечір пам’яті Тараса Шевченка з піснями на слова великого поета і виставою за поемою «Наймичка», у якій організатор свята Анатолій Погрібний читав текст від автора.

У 1960 році вступив на навчання до Київського університету на філологічний факультет. Обрав заочну форму навчання, бо на стаціонарі в Київській сільськогосподарській академії вже вчилися сестра Раїса і брат Григорій. Тож класти на материні плечі турботи про ще одного студента не став: поєднував навчання з роботою хіміка. У жовтні 1962 року розрахувався на заводі і приїхав у Мочалище до матері. Невдовзі знайшлася для студента-заочника й улюблена робота – вчителя історії та суспільствознавства у школі сусіднього села Піски. Та дуже хотілося повчитися в університеті й на стаціонарі. Мрія збулася після четвертого курсу заочного навчання. На практиці в Історичному архіві Києва зацікавився творчістю Бориса Грінченка. Написав курсову про нього, потім – дипломну. Але згодом через ці наукові дослідження директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка Микола Шамота відмовив Анатолію Григоровичу у працевлаштуванні, хоча він там проходив переддипломну практику і вакансія для нього була. Після університету знайшов роботу в газеті «Друг читача», вів художню літературу. Навчався заочно в аспірантурі, а останній рік закінчив стаціонарно, написавши дисертацію про літературно-суспільні та естетичні позиції Бориса Грінченка. Працювати пішов у письменницьку газету «Літературна Україна» заввідділом критики. Але ненадовго там затримався: з 1970 року – старший викладач, доцент, професор Київського університету, перейменованого на Національний університет імені Т. Г. Шевченка, але з перервами. Перша датована 1972-73-м роками – читав курс української культури в Загребському університеті у Хорватії. Із закордонного відрядження повернувся в університет, але не на філологічний фальцет, а на факультет журналістики, про який мовилося, що він покликаний готувати кадри «бійців партії». До того ж, після відсторонення від управління Україною П. Шелеста почалося наведення «ідеологічного порядку». Зокрема й наукові теми, з якими Анатолій Погрібний пов’язував своє майбутнє, офіційно були засуджені. У 1973 році видавництво Київського університету повернуло йому рукопис книги про Б.Грінченка, зробленої на основі дисертації. Видавці писали, що не мають змоги видати, а коли ця змога з’явиться, вони про те повідомлять. Та змога з’явилася аж у 1990 році. Втім, докторську дисертацію захистив успішно в 1981 році на суперечливу тему «Проблема художнього конфлікту в теорії і практиці сучасної прози». Якийсь час вважався наймолодшим з-поміж докторів-філологів в Україні – виповнилося сорок років. У 1984 році вступив до Спілки письменників України, з 1994 р. – заступник голови Національної спілки письменників України, очолював Київську міську організацію Національної спілки письменників України.

1990-1995 рр. – депутат Київської міської ради народних депутатів. З травня 1992-го по липень 1994-го працював першим заступником міністра освіти. Причетним до цього призначення був Олесь Гончар: «Ідіть – я прошу вас, Христом Богом прошу – ідіть, може, щось зробите». З 1989 – член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка. З 1995 – голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка. Президент Міжнародної педагогічної фундації ім. Г. Ващенка. Академік Академії наук Вищої школи України та Вільної Української Академії наук (Нью-Йорк), Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, професор Українського Вільного Університету (Мюнхен) та Міжнародного інституту лінгвістики і права. Володів англійською, сербською і хорватською мовами.

Заслужений працівник вищої школи, нагороджений орденом «За заслуги» III ст. (1998 р.), державний службовець I рангу (з 1994 р.), лауреат низки літературних премій. Удостоєний Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2003 р.). Визнаний «Людиною світу» за 1998-1999 роки (Кембридж, Великобританія). Це визнання одержав і в США. Автор понад 1000 статей та близько 30 монографій.

Дружина Ганна Григорівна – викладач української мови та літератури Київського національного університету ім. Т. Шевченка; дочка Богдана (1970 р.), сини: Віталій (1977 р.) – дипломат, і Валентин (1980 р.) – юрист, дипломат. Помер 10 жовтня 2007 року. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

22 10 2020