Піски

Матеріал з Енциклопедія Бобровиччини
Версія від 16:03, 5 серпня 2021, створена Dmisap (обговорення | внесок) (Створена сторінка: Піски Село засноване в період визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Збере...)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Піски

Село засноване в період визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Збереглися історичні назви місцевості: Боднівка (від прізвища селянина – Бодня) і Гора. Також назви кутків:Вовча нора, Волошинівка, Ворочок, Гирявенки, Миненки, Рябківка. Згідно з «Генеральним слідством про маєтності Переяславського полку» 1731 р., село Піски (25 дворів) разом з містечком Басанню було вільним і ніколи не було в підданстві. З розвитком товарно-грошових відносин дрібні господарства козаків занепадали, їхнє майно й землю скуповували місцеві багатії. За генеральним переписом 1767 року, в селі були вже підсусідки, які не мали своїх наділів, а генеральний бунчужний Я.Тарновський володів 100 десятинами землі, мав сотню голів великої рогатої худоби і винокурню.

До 1782 року село було у складі Київського намісництва, потім – за новим адміністративно-територіальним поділом – належало до Чернігівського намісництва. З 1796 року – в складі Новобасанської волості, Козелецького повіту, Малоросійської губернії, з 1802 року – Чернігівської. Тоді в селі було 49 дворів, з них 39 належали державним селянам, решта – козакам. У 1851 році проживало 425 ревізьких душ державних селян, на одну душу припадало 2-3 десятини землі. Крім державних поборів, вони відбували підводну, шляхову, постійну та інші повинності. Другу значну категорію населення становили козаки – 116 осіб чоловічої статі. За майновим станом більшість з них наближалася до державних селян. Поміщицьких селян було 20 душ. Кріпаки відробляли панщину, працювали і на винокурні. Після скасування в 1861 році кріпосного права 530 ревізьких душ одержали в середньому по 2,2 десятини землі. За наділи в полі селяни платили викупи, що для багатьох були непосильними. Вони залазили в кабалу до поміщиків і заможних селян. Брали позику в селянському банку, але не всі змогли її повернути. На початку двадцятого століття багато сімей поїхали шукати кращої долі в губернії Сибіру. Під час революції 1905-1907 років селяни повстали проти місцевого поміщика Раковича, але його економію врятували війська. Поштовхом у розвитку сільської економіки зробила Столипінська реформа, розвиток якої гальмували революційно налаштовані провокаційні агітатори, підбурювали селян, щоб не переселялися на хутори, трималися общин. Хоч саме на хуторах набуло найкращого розвитку сільське виробництво. У 1897 році відкрито земську початкову школу, яка працювала здебільшого взимку, коли закінчувалися основні сільськогосподарські роботи. Працювала в початковій школі С.М. Морачевська – одна з ентузіастів народної освіти в Україні. Своїми змістовними уроками, задушевними бесідами вона розвивала в дітей любов до книги, рідного краю, виховувала в них перші паростки критичного мислення. Високо оцінив науку першої вчительки поет-академік Павло Тичина, уродженець Пісок. Про повалення самодержавця селяни дізналися через кілька днів. Вони виходили на мітинги й сходки, сподіваючись одержати землю. Але ні Тимчасовий уряд, ні рідна Центральна рада нічого не зробили задля цього. Тож з надією на краще життя зустріли звістку про більшовицький переворот, названий Жовтневою соціалістичною революцією. Привезли в село це повідомлення учасники Першої світової війни Ф.І. Євенко (делегат другого Всеросійського з’їзду рад) і К.І. Левченко, учасник революційних подій у Харкові Г.Т. Філон. Вони ж закликали селян боротися за землю, саботувати розпорядження повітового комісара Центральної ради. І їм це вдавалося, оскільки люди натерпілися від влади самодержавця і буржуазних «тимчасовщиків», які не змогли розібратися між собою, хто з них головний отаман. Злякався революційних подій та втік у грудні 1917 року за кордон поміщик Ракович, хоч він серед місцевих селян не вважався «бездушним експлуататором», допомагав їм розвивати свої невеликі господарства. 18 січня 1918 року пісківці зібралися на мітинг, де було проголошено радянську владу й створено ревком на чолі з Гнатом Філоном. Ця подія лягла в основу вірша Павла Тичини «На майдані». Одначе для селян і після Лютневої та Жовтневої революцій найважливішою проблемою залишалася земельна. Задумана Скоропадським земельна реформа терпіла крах. Селяни не хотіли визнавати право приватної власності поміщиків, а ті не хотіли поліпшувати тяжке соціальне становище селян. Обидві сторони дотримувалися силового вирішення проблем земельної реформи. У Пісках сільський земельний комітет на чолі з головою Г. Філоном категорично відмовився підкорятися постанові влади П. Скоропадського з вимогою саморозпуститися. Більшість селян трималася сторони земельного комітету. Водночас у Щаснівській і Новобасанській волостях запрацювала повітова земельна комісія, яка збирала інформацію про розібране і розподілене майно з маєтків Раковича. Після перших гетьманських грамот, у яких йшлося про недоторканість власності поміщиків, у маєтки Раковища повернувся управитель А. Вирубов. Він і допоміг повітовій комісії швидко скласти список вивезеного з маєтків майна. З Козелецького повіту надійшли грізні розпорядження про повернення поміщику вкраденого майна, інвентарю, худоби, зерна, землі. За непокору – штрафи, в разі спротиву селян – застосування зброї. Управитель помістя А. Вирубов постійно гасав з охороною по селах і вимагав від колишніх комітетчиків, щоб вони, головні призвідці руйнування, домагалися від селян повернення в помістя натурою розібраного або компенсації грішми. Одного разу він викликав до себе для пояснення голову Пісківського земкому Гната Філона. Той прийшов у кабінет до управителя, але замість пояснень вихопив з кишень два нагани і тяжко поранив Вирубова. На допомогу повітовій гетьманській владі для відновлення права приватної власності поміщика прибув загін гетьманської варти і німецький військовий підрозділ. З ними з’явився в маєтку Дідовому син поміщика Раковича Андрій. Та тривога в Пісках не вщухала. У школі під арештом знаходилися сільські ватажки Г. Філон і К. Левченко. Першому, Гнату, гетьманський суд виніс смертельний вирок. Приречений на страту тоді мав ще право на останню сповідь. Місцевого священика в селі не було, тож викликали з Нової Басані отця Матвія Полонського. Той наполіг, що сповідь буде виконувати без сторонніх, судді вимушені були погодитись. Священик при сповіді шепнув Гнату, що вікно в кімнаті широке. Вже коли арештант був у шкільному саду, отець Матвій підняв тривогу, і не він винен, що вікно було відчинене. Втікач пробіг з кілометр і заховався у сараї однієї оселі на краю села, але те помітив господар і здав земляка карателям. Голову комзему катували, потім розстріляли. Другого в’язня, К. Левченка, повезли на суд до Козельця, по дорозі він вибрав момент, зіскочив з воза і зник у верболозах. Згодом Кузьма Левченко став бійцем селянського партизанського загону, потім – полку Червоного козацтва. Повернувся додому після закінчення громадянської війни з орденом Червоного прапора на грудях. Одружився на місцевій дівчині, молоде подружжя стало господарювати на своїй землі, що дісталася від батька і більшовицької влади, звели нову хату, обзавелися дітками. Односельці обрали Кузьму в сільську раду, працював секретарем сільради. Та наступила головна руйнація українського села – насильна колективізація. Не оминула вона й орденоносця, палкого бійця за радянську владу Кузьму Івановича Левченка. Взимку 1931 року він поповнив ряди українських каторжників, загинув на будові Біломорсько-Балтійського каналу. Так трагічно закінчилося життя ще одного члена Пісківського більшовицького земельного комітету. Про політичну ситуацію тих років у Пісках й практично всіх інших селах написав Павло Тичина: Я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породіль. А братні зуби? Дружній зиск? Гнучка політика, як віск. Коли б були це генерали, ми б знали, що робить. А в тім то річ, що це кати однокласовії... У радянській літературі цих рядків не знайдете. Також розповідей про те, як місцеві колективізатори, не задумуючись над тим, що вони діють, виконували будь-які директиви партії. У незалежній Україні замість науково-політичного аналізу подій 20-30-х років для уроку історії використовують трагедію насильницької колективізації як громовідвід для реальних винних у руйнації сіл незалежної доби. Уродженець Пісок, кандидат медичних наук й дослідник історії рідного краю Іван Сидоренко так написав: «Зараз багато говорять про те, що село занепадає, гине, вимирає, наводиться сумна демографічна статистика. Це так і не так. Бо те, що відбувається тепер з нашим українським селом, є наслідком багатолітніх, багатовекторно-направлених рухів, негативних впливів на село взагалі, на сільську громаду зокрема, започаткованих у 20-30 роки ХХ ст., тобто у часи колективізації та довершення у подальших десятиліттях колгоспної системи». Дивно, чому дослідник не звинуватив у руйнації українських сіл ще й кріпосну систему з поміщиками? Сучасні дослідники чомусь не беруться копирсатися в злочинах місцевих «катів однокласових». Може, й тому, щоб не вийти на предків, і на самих себе – злочинних реформаторів колективного господарювання, яке результативно працює в демократичних країнах світу. За радянських часів більшість колгоспів була малоефективною, але до обсягів виробництва, до соціального захисту селян 70-80-х років не «дотягли» в незалежній Україні, досі розвалюють у селах те, що побудовано в післявоєнний період. Бо настільки по-варварськи реформували колгоспне село, й далі реформують. А винних у цьому патріотичні дослідники шукають в історії початку колективізації. Видно, є кого захищати історичним громовідводом. Ще одне історичне «відкриття» Івана Сидоренка з Пісок має двоякий характер. Він дуже хвалебно пише про земляка, «добру і щиру людину» Петра Йосиповича Заворицького, відомого в Бобровиці багаторічного керівника районної споживчої кооперації. Виявляється, той був винятком не лише серед організаторів радянської дефіцитної торгівельної системи, а й ледь не святим уповноваженим Державної безпеки СРСР Новобасанського району (40-50 ті роки). Дослідник розповів лише про одну справу, якою займався Петро Заворицький: стосовно сина власника помістя Раковичів у Дідовому і Новій Басані – Андрія Раковича, запідозреного у зв’язках з фашистською розвідкою; нібито, він приїздив у 1943 році в наші краї. Які інші справи розслідував уповноважений держбезпеки, наш земляк Заворицький, – Іван Дмитрович не пише, але засуджує саму систему. В 1972 році Інститут історії Академії наук УРСР видав 26-томник «Історія міст і сіл Української РСР», один з них – про Чернігівську область, окрема стаття приурочена Піскам. В ній протилежна оцінка колгоспній системі, від тієї, яку дав Іван Сидоренко у… 2010 році. Наведу уривки з радянської історії: «В січні 1931 року організовано перший колгосп «Краще життя», в 1934 році на трудодень колгоспникам дали 2 кг зерна, а також овочі, картоплю, сіно. В 1935 році засновано другу артіль «Комунар». Протягом 1936-41 років збудовано 4 свинарники, 3 корівники, 6 конюшень. На полях працювали 4-5 тракторів Новобасанської МРС. У 1932 році відкрили медичний пункт, у 1936 р. – дитячі ясла. Початкову школу реорганізували в семирічну, де навчалися 560 учнів, працювало 25 учителів. В 1938 р. завершили будівництво клубу на 200 місць. За три дні до нового 1943 року фашистські окупанти спалили село і стратили 861 жителя. На фронтах захищали Батьківщину майже півтисячі пісківців, смертю хоробрих загинуло 234 воїни. Після звільнення від окупантів село являло собою суцільне згарище, не залишилося ні худоби, ні сільгоспінвентарю, 65 відсотків довоєнних мешканців загинуло, збитки обраховувалися мільйонами карбованців». Наслідки страшніші, ніж від справді злочинної суцільної колективізації і голодомору 30-х років. В 1944 році виросла центральна вулиця, відкрито школу, бібліотеку, відновив роботу медпункт. На 1950 рік Піски зовсім оновилися. 1 вересня 1951 року справила новосілля Пісківська середня школа. За післявоєнні роки зведено 325 будинків, у 1967 році майже 100 сімей заселилися в нове житло. З 1968 року для доярок встановлено п’ятиденний робочий тиждень. В 1966 році збудований пологовий будинок, новий дитячий садок і ясла. В січні 1967 року урочисто відкрили новий будинок культури, споруджений колгоспом. У ті роки у кандидата медичних наук, кардіолога Четвертого головного управління Міністерства охорони здоров’я України (обслуговувало партійну й радянську еліту), викладача Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця чи то рука не піднімалася, чи й духу не вистачало написати публічно про негативний вплив на занепад українського села колгоспної системи. Бо очевидним є те, що не стільки та, віджила система, як дебільні реформи на зорі незалежності завдали нищівного удару по українських селах, де повсюдно продовжують закривати школи й дошкільні заклади, медичні й культурні установи, невпинно вимирає населення. У 1971 році в Пісках проживало 1562 людини, у 2006 – 712, в 2017 – залишилось пів тисячі незалежних українців. Село ще тримається, бо тут працює аграрне, соціально відповідальне виробництво ТОВ «Земля і воля». Для порівняння демографія в межах області: в 1971 році на Чернігівщині проживало 1 мільйон 547 тисяч людей, з них 553 тисячі міського і 994 тисячі сільського населення. Зараз – всього населення в області менше, ніж 40 років тому було сільського. У найгіршій в Україні демографії Чернігівщини винна передусім колективізація початку 30-х? Такий діагноз суспільним хворобам поставив кандидат медичних наук, чим захистив від звинувачень тих реформаторів, які на початку 90-х затіяли винищення «зайвих» українських хліборобських сіл.