Сидоренко Іван Дмитрович

Матеріал з Енциклопедія Бобровиччини
Версія від 22:32, 30 липня 2020, створена Dmisap (обговорення | внесок) (Створена сторінка: <seo title="Сидоренко Іван Дмитрович" metakeywords="Електронна Енциклопедія Історія Бобровиччини...)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Кандидат медичних наук, кардіолог, викладач, краєзнавець

Іван Дмитрович Сидоренко народився 5 лютого 1931 року в с. Піски Бобровицького району. Навчався у Пісківській та Новобасанській школах. Закінчив лікувальний факультет Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця. Перше місце роботи – завідувач сільської дільничної лікарні у Козелецькому районі. Навчався в клінічній ординатурі і аспірантурі. У кандидатській дисертації розробив тему складних випадків діагностики та лікування гострого інфаркту міокарда. Працював у системі Четвертого головного управління МОЗ України. Багато років викладав клінічні дисципліни в рідному інституті (тепер – національний університет). У науковому доробку – більше ста праць з актуальних проблем медицини, переважно кардіології. Учасник багатьох міжнародних, загальнодержавних, регіональних наукових конгресів, симпозіумів, конференцій та з’їздів.

У вільний від фахової роботи час займається дослідженням історії рідного краю, літературознавством. Публікує свої публіцистично-літературні розробки в газетах, журналах, альманахах, колективних збірниках.

Учасник установчо-організаційних зборів земляків – вихідців з Чернігівської області, на яких було створено Чернігівське земляцтво у м. Києві (березень 1996 року), член Бобровицького осередку земляків у м. Києві. Нагороджений державними нагородами і почесними відзнаками. Одне історичне дослідження назвав «Мандрівка у середньовіччі».

Історичному тлу України останніх сторіч середньовіч була властива заміна на її землях одних чужинців іншими. Після Кревської угоди (1358 р.) і, особливо, Люблінської унії (1569 р.) між Литовським князівством і Польщею над Україною неподільно владарювала польська держава – Річ Посполита. Козацько-селянська війна, яка розпочалася в 1648 р., визволила Україну від польсько-литовської залежності і призвела до утворення української Козацько-Гетьманської держави. Та не змогла Україна в тих складних історичних буревіях утримати свою державну незалежність і опинилася в складі Російської імперії.

Те, що діялося тоді в Україні, було притаманним і бобровицьким теренам. З середини ХIV ст. бобровицькі землі у складі Переяславсько-Лубенського староства входили у Велике князівство Литовське. Пізніше північна частина сучасного Бобровицького району відійшла до Остерського, а південна – до Переяславського староства тієї ж державної приналежності. У цих адміністративних межах бобровицькі землі після об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського ввійшли до Речі Посполитої.

Першими документально підтвердженими власниками колишніх бобровицьких земель, були князі Половці Сквир-Рожиновські. За родинною легендою, їхній рід бере початок від половецького Тугор-хана. З донькою останнього одружився Великий Київський князь Святополк II Ізяславович, князювання якого припадає на 1093-1113 роки. Невдовзі після одруження Святополка на землі Київського князівства переселився брат його дружини Карамін. Останній прийняв хрещення, отримав ім’я Левка й титул князя Половця, а також великі земельні наділи на півдні Київського і півночі Переяславського князівств.

Але це були роки, коли все частіше на українських землях, досягаючи Київщини, Переяславщини й Чернігівщини, з’являлися кримські татари. І якщо раніше вони обмежувалися викупами, то з часом ці напади ставали все жорстокішими, більш руйнівними. Жахливий напад зробив на українські землі у 1482 році союзник московського князя, кримський хан Менглі Гірей. Його орда з’явилася під Києвом 1 вересня (за н. ст. 14) на день Симеона Стовпника і матері його Марфи (з цього дня в Україні тоді розпочинався відлік нового року – день Церковного новоліття). Місто через раптовий напад не було достатньо підготовлене до оборони. Тож ворог, як свідчить літопис, «… град зажже и погореша люди вси и казни. И мало тех., кои из града вибегоша … пожгоша и ближние села». Разом з містом татари сплюндрували й велику православну святиню українського народу, його святе серце – храм Святої Софії, а його дороге начиння хан Менглі Гірей подарував Московському князю Івану III.

Князі Половці Сквир-Рожиновські боронили тоді від татар свої землі й маєтності, але сили були не рівні. Нападники пограбували їхні замки, понищили містечка Басань, Биків, попалили навколишні села, багато вбили людей, інших забрали в неволю. Кругом залишилася одна пустеля.

У вогні кривавого нападу на містечко Басань загинуло й те, що вибудував зачинатель його Яків Зубець. За твердженням архієпископа Філарета (Гумілевського), історика Чернігівської єпархії, на місці сучасної Нової Басані у давнину був багатовіковий могутній ліс. Посередині цього лісу знаходилася безлісна ділянка землі, дещо підвищена відносно довколишньої території. На ній Яків Зубець разом з товаришами заклав у першій половині ХV ст. земляне укріплення. Навколо нього звели на правічних високих могилах кілька сторожових веж. Кріпость обкопали глибокою канавою і насипали захисний земляний вал. Це укріплення отримало назву «Городок Зубцівський». Згодом навколо городка з’явилися нові поселенці Грузько, Леско, Зеленуха. Вони й дали поштовх до розвитку хуторів, які й тепер мають їхні імена.

Згодом городок і хутори об’єдналися в одне поселення, яке й стало називатися містечком Басань. У центрі Зубцівського городка була тоді й заснована церква в ім’я Різдва Богородиці.

Вважають, що засновники Нової Басані були вихідцями із Старої Басані. Стосовно ж слова «басань», то в ньому відлунює давньоруське (давньоукраїнське) слово «опасань», «опасання». Річ у тім, що поселення, яке пізніше отримає назву Стара Басань, не було стихійним самозаселенням, а задумане Ярославом (ймовірно, Чернігівським) як передгруддя на невеликій відстані від князівського нападу (тепер це у межах сучасного села Ярославка), збудованого ним для обслуговування князя і його челяді під час полювання. Одночасно із зведенням мисливського палацу та допоміжних господарських будівель (тепер це урочище Княжодвір’я) поселив людей, обов’язком яких було захищати князя під час полювання та княжий двір від нападників. Згодом навколо цього «передгруддя» виникло село Стара Басань. Вважається, що села Ярославка і Стара Басань виникли у один і той же рік – 1196-й.

Згодом неподалік старої «опасані» виникла нова: на перетині сухопутного шляху з Києва на схід та водного (річка Недра впадає в Трубіж, а той – у Дніпро) – з півдня на північ. Подорожні змушені були тут зупинятися для перевантаження поклажі з водного транспорту на сухопутний і навпаки. Тоді й зазнавали вони нападів розбійників, які переховувалися у дрімучих лісах. Від князя литовського, а пізніше й короля польського надходили грізні накази до Переяславського і Остерського старост із вимогою захистити подорожуючих від нападів і розбою на цьому перетині шляхів. Цей обов’язок покладався на Нову Басань.

У 1503 році Великий князь Литовський Олександр (1492-1506 рр., він же пізніше буде одночасно й королем польським) подарував північну частину Переяславщини по річках Трубіж, Недра, Супій з «басанським урочищем», як вислугу, канівському старості Онуфрію Дашковичу у вічну власність.

Отримавши спустошені татарами землі, діяльний староста заходився їх заселяти й забудовувати. Невдовзі відбудували містечка Басань і Биків та дев’ять сіл. З них Стара Басань, Марківці, Бригинці – на території нині Бобровицького району, решта – Київської області.

Після смерті Остафія Дашковича (1538 р.) його просторі маєтності з центральним містечком Басань перейшли у власність його старшої племінниці по сестрі Духни. Вона разом з чоловіком Стефаном Дублянським володіли цими землями до 1578 року. Тоді ж їхній син Григорій, неспроможний сплатити великі борги, продав їх багатому київському міщанину, охрещеному татарину, Андрію Кошколдовичу. Та невдовзі між ним і його тестем, який сприяв зятю в придбанні басанських маєтностей, виникла затята суперечка, яка потім перекинулася й на інших власників басанських земель, що швидко набували в ціні, і багато хто хотів би володіти ними.

З 1569 року в Литві і Україні впродовж кількох років був жахливий голод, зумовлений неврожаєм. Добрі надії на хліб подавали посіви 1571 року. Та несподіваний триденний мороз у час цвітіння хліба, який охопив усю Україну, полишив всяку надію хоч на якийсь врожай – восени хліба зовсім не було. А на додачу до цього лиха ще й трапилася в 1572 році морова пошесть (чума), яка не оминула Київ й навколишні поселення.

У ці страшні роки в історію басанських володінь «вписався» Василь Кобизевич-Ходик, радник магістрату, з родини литовських переселенців, який свого часу продав скромну спадщину і приїхав у Київ шукати щастя. Він був людиною великої енергії, запопадливості, яка не вибирала засобів для досягнення своєї мети і користувалася кожною нагодою, аби тільки збагатитися. Служив у багатих господарів, займався торгівлею, віддавав під відсотки невеликі суми зароблених грошей. «Щаслива» нагода для великого збагачення трапилася в роки голодомору й мору людей від чуми. Потім скористався становищем молодої дівчини Фросі, багаті батьки якої померли від чуми, а вона залишилася з неповнолітнім братом. Спочатку Василь запропонував їй допомогу по управлінню маєтністю, а потім і одружився з нею. Прибрав до рук і басанські володіння. З’ясувавши, що в них клином входять землі Остерського староства, організував збройний напад (такі наїзди тоді були звичайними) на містечко Дівицю, відлупцював, пограбував службовців староства і заволодів землею. Відбивався і від претендентів на басанські земельні простори, допоки не отримав «право» на всю Басань.

Останні роки Василь Ходика-Криницький прожив відносно спокійно. Видав заміж своїх дочок, подбав про пристойний для них посяг. Помер у 1616 році. Всю свою поземну власність заповів єдиному синові Федору. Спадкоємець, ймовірно, своїм характером був дуже подібним до свого батька. Про це свідчать судові справи, в яких йдеться про його конфлікти з власниками-феодалами за ті чи інші села, земельні угіддя, а найбільше він дбав за поселення на своїх вільних землях селян-втікачів, щоб потім працювали на нього і платили данину. Потреба в людських ресурсах була велика. Найщедрішим джерелом, звіди прибували селяни-переселенці, були північно-західні лісисті краї України і південні терени сучасної Білорусі.

Найбільш працьовиті родини Федір Криницький поселяв на нових місцях. Одну з яких, Павла Олешка, відправив на піщаний пагорб над Шолощиною, тоді повноводним озером, де й виникло село Піски. Назву озера успадкувало урочище, де тепер вода з’являється лише після сніжних зим. А в 1618 році, коли тут оселилася Олешки, внизу пагорба розливалася велика водойма з безліччю дикої птиці, риби й всього того, чим багата вода.

Та чи Олешки були першими поселенцями на теперішній пісківській землі? У Галицько-Волинському літописі є згадка про якийсь городок Пісочний. Після взяття татаро-монголами Переяслава і Чернігова (1239 р.), онук Чінгісхана хан Менгу був посланий на чолі 10-тисячної армії оглянути з лівого берега Дніпра Київ, певно, щоб оцінити можливості його взяття. Менгу «став табором на Трубежі біля городка Песочного» і милувався звідти красою Києва. Як відомо, село Піски не знаходиться на березі річки Трубіж, та й з його місцевості не розгледиш Києва навіть у сучасний бінокль – далеко і немає прямого огляду. Та і якихось переконливих свідчень перебування тут татаро-монгольської орди не збереглося. У межах села Піски було дивне земляне утворення, так звана Фендикова гора. Старожили села єдині в думці, що вона не є природною, а утворена людьми. Можливо, ця гора є залишком оборонних споруд, так званих Змієвих валів, які будувалися від II ст. до н. е. до VII ст. н. е. Вони добре збереглися й на Київщині та Потрубіжжі. За кілометр на північ від села розташоване урочище Могилки, яке з більшою вірогідністю може бути пов’язане з перебуванням тут татаро-монгольської орди. З покоління в покоління передається легенда: тут колись відбулася страшна кривава січа. З обох боків полягло багато воїнів. На місці битви вони й були поховані. Коли землю обробляли ще ралом та плугом, селяни знаходили залишки цих поховань. Могили являли собою ланцюг могилоподібних округлих утворень, спрямованих зі сходу на захід, і розташованих на горі.

Отже, можна зробити висновок, що пісківська земля при глибокому її вивченні не виглядає ніким не зайнятою аж до 1618 року, коли тут оселилися Олешки. Можливо, і згадана гора, й урочище Могилки та інші знахідки не є випадковими, а свідчать про те, що колись тут були поселення, тут жили й господарювали люди, але на певному витку історії людства перервався його розвій на десятки століть.

А про те, що засновниками Пісок були вихідці з білорусько-польської сторони, зайвий раз нагадувала й пісківська вимова окремих слів. За часів ще селянських відходів, повелося, якщо не сподобався втікачам той власник, який їм пообіцяв золоті гори, а потім не виконав свою обіцянку, то вони йому говорили: «Ми єсче люди вольниє, где хочем пуйдемо, якщо нам кривда буде». Оце пуйдемо було присутнє у мові пісківчан поряд з такими словами, як нуж – ніж, вул – віл, кунь – кінь, вужки – віжки і т. п. Подібна говірка, як повідомляє в своїй публікації краєзнавець О. Товкач, була властива жителям с. Перемога Баришівського району Київської області. Раніше це село мало назву Ядловка й розташоване неподалік Пісок. Певно, особливість мови і в цьому селі мала ту ж первопричину, що і в Пісках.

У 1618 році було укладено перемир’я між Польщею і Московським царством, після якого Москва відмовилася на користь Польщі від Смоленської і Чернігово-Сіверської земель. Очевидно, сподіваючись на тривалий мир і спокій на східних кордонах Речі Посполитої, польська шляхта кинулася з проханням до короля наділити ділянками землі на приєднаних до Польщі територіях, а також на ще не привласнених до цього часу просторах Лівобережної України. Тоді й з’явилися на сучасній південній Чернігівщині (теперішні землі Бобровицького, Носівського, Ніжинського, Прилуцького, Варвинського районів) польські магнати Потоцькі, Пясочинські, Осолінські, Паци, Киселі та ін. Отримавши наділи землі, вони заходилися їх заселяти та обживати.

Але котилися по Україні одне за одним селянські повстання проти польської шляхти під керівництвом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін. Ці повстання охоплювали переважно Правобережну Україну, то повстання, яке очолили Павло Павлюк, Яків Острянин і Дмитро Гуня (1637-38 рр.) перекинулися й на Лівобережну Україну. До нього приєдналися й селяни з недавно заселених і колонізованих земель, у тому числі й селяни Бобровиччини. Учасники повстання були піддані терору й репресіям. Та надходив час великого повстання під проводом Богдана Хмельницького. Цей здвиг народу начисто змів з земель по басейнах річок Трубіж, Недра, Супій, Удай у весняно-осінні місяці 1648 року великих і малих польських землевласників разом з цивільною і військовою королівською адміністрацією. І немає відомостей, щоб польська шляхта коли-небудь після цього знову сюди поверталася.

30 07 2020