Змачинський Станіслав Людвігович
(02.01. 1887р. – 15.09. 1992р.)
Народився у Слуцькому повіті Мінської губернії четвертим сином у селянській родині. Батьки з малих років учили дітей працелюбству, людяності, доброти, вмінню розраховувати на власні сили.
Найменший, Станіслав, ріс хворобливим. Тринадцятирічному підлітку земський лікар поставив суворий діагноз: сухоти (туберкульоз). Щоб не бути тягарем для бідної родини, він поклав у торбу хлібину й пару цибулин, і понуро побрів у ліс помирати. Зупинився у хвойному бору, де облаштував нічліг на колючих вітках, вдень бродив по лісу, харчувався його дарами, шукав лікарські рослини, на яких зналася мати й ходила їх збирати з найменшим сином. Упивався повітрям, настояним на цілющій хвої. Відчув голод, але водночас і приплив сили, думки про смерть десь поділися, тож вирішив повернутися додому. У батьків не було меж радості, бо старші сини розбрелися по заробітках, і тринадцятирічний не сказав, куди помандрував.
Секретами одужання Станіслав поділився з мамою, вона й допомогла йому остаточно позбутися сухот лікуванням цілющими травами. А от себе не змогла врятувати від передчасної смерті. Найменший син не зміг закінчити навчання в гімназії, треба було допомагати в господарстві одинокому батьку. Проте не забував і про ще дитячу мрію – вивчитися на лікаря. У 1912 році, коли вже виповнилося 25 років від народження, вступив на навчання до Київської фельдшерської школи. Батько, Людвіг Вікентійович, за накопичені роками гроші купив сину гарні чоботи. Та недовго син радів обновці – чоботи вкрали. Гірко заплакав уже дорослий молодий чоловік. Про нову покупку й думати не смів, грошей не вистачало на проживання.
Бідно вдягнутому студенту неохоче давали роботу київські домогосподарки. На допомогу «селюку» прийшов студент фельдшерської школи з Києва на прізвище Осовський. Він теж з бідної родини, але краще орієнтувався в місті з пошуком роботи. Одного разу взагалі обрадував нового товариша: знайшов для них постійну роботу – статистами на театральній сцені.
Лячно було Станіславу, бо жодного разу не був у театрі, а тепер треба виконувати там якусь роботу. Але ж за участь у виставі обіцяли платити цілого рубля. Як тут не погодитись? Тож вдень – на заняття, а увечері – в театр. На репетиціях швидко навчився ходити по сцені, сміятися і плакати, коли вимагалося. Невдовзі вмілому статисту доручили епізодичну роль, за майстерне виконання якої дали аж 50 рублів премії. Грошей вистачило на придбання першого в житті костюма і капелюха, а головне – на чоботи.
Робота у Меренговському театрі (після революції – театр української драми імені Івана Франка) допомогла Станіславу закінчити навчання у фельдшерській школі. На роботу повернувся в рідний Слуцьк, і відразу на відповідальну посаду повітового фельдшера, в обов’язки якого входило забезпечення сіл повіту фаховими медичними працівниками. Потім він не лише контролював їхню роботу, а разом з ними вчився, поглиблював знання і вміння працювати в складних умовах становлення народної медицини.
Та чим далі йшов час, тим знаний в окрузі фельдшер все більше відчував потребу в ґрунтовному поглибленні знань з медицини, яка не стоїть на місці. Але Станіславу Людвіговичу було вже за сорок, він одружений, має свій будинок, постійну роботу. Навчання ж на заочному відділенні медичного інституту не передбачено. Довелося в зрілому віці зриватися з обжитого місця і знову братися за щоденну науку у Харківському медичному інституті.
Диплом лікаря одержав разом з направленням на роботу в Чернігівську область – на посаду головного лікаря в Яблунівку Прилуцького району. Там і війна його застала. У Яблунівському госпіталі Змачинський врятував життя 78-ми пораненим червоноармійцям, яких доліковував і на початку окупації під виглядом місцевих жителів, що потрапили під бомбардування та обстріли гармат. У створенні цієї легенди допомогли місцеві родини. Після війни лікаря нагородили медаллю.
У 1946 році дочка Станіслава Людвіговича Лариса вирішила піти шляхом батька – вступила на навчання в Київський медичний інститут. Друга дочка Вікторія вибрала теж столичний вуз, але сільськогосподарський. Щоб бути ближче до студенток, батько звернувся в обласний відділ охорони здоров’я, щоб перевели на роботу ближче до Києва. Прохання задовольнили – направили в Бобровицю на посаду головного лікаря, якому наближалося 60 років. Крім відновлення роботи нових відділень лікарні, не полишаючи і власної лікарської практики, довелося мобілізовувати колектив на відбудову додаткового приміщення, де обладнали сучасну на той час операційну, навіть стіни кахельною плиткою облицювали, яка тоді вважалася великим дефіцитом – головний лікар десь дістав.
У 1957 році 70-річний головний лікар передав свою посаду молодому випускнику медінституту Павлу Петровичу Фаренюку, залишивши за собою посаду завідувача пологового будинку. Пам’ятним став для Станіслава Змачинського 1962 рік: 75-рчний ювілей з дня народження і 50-річчя трудової діяльності. У Бобровиці відбулися урочисті збори з нагоди вшанування ювіляра – найстарішого медика району.
Після цього ще протягом 11 років працював акушером-гінекологом, терапевтом, невропатологом. Залишив роботу в райлікарні в 1973 році у 86-річному віці. І це після того, як ще в 1960 році колеги-лікарі виявили в Станіслава Людвіговича рак гайморової пазухи. І він вдруге, як ото в 13-річному віці подолав сухоти, справився й з цим смертельним діагнозом. Знову пригодилася мамина наука зцілюватися лікарськими травами та іншими методами народної медицини. Краплі Змачинського для лікування гаймориту використовуються донині.
До 100-річного віку Станіслав Змачинський допомагав численним пацієнтам знаннями і досвідом народної та фахової медицини. Помер лікар від Бога 15 вересня 1992 року, у 105 років від роду. З дружиною Марією Іванівною він прожив у щасливому шлюбі 55 років, але вона раніше за чоловіка пішла з життя. Довелося старожилу оплакувати й дочку Ларису, здібного педіатра, завідувачки дитячої лікарні. Рід же Змачинського продовжують його внуки, правнуки і праправнуки. Залишив Станіслав Людвігович Змачинський, уродженець Білорусі, й невмирущий трудовий слід в Україні, зокрема й на Бобровиччині: високофаховою медичною практикою відмінника охорони здоров’я і благодійника, нагородженого почесною медаллю Фонду миру. На його кошти споруджене приміщення Бобровицького історичного музею, урочисте відкриття якого відбулося в 1986 році.
