Найстрашнішу війну виграли жінки, і Перемога має жіноче обличчя

Заспів до святої правди

Війни здавна затівали чоловіки, самі ж у них і вбивали один одного, а після боїв відігравалися на жінках. Найкривавішу війну розв’язали теж чоловіки, перетворивши її на небувалу людську м’ясорубку, а коли дійшли до Перемоги, то почали так себе хвалити, що й досі не перестають. Європизовані ж «патріотичні повії» виставили Перемогу, устелену десятками мільйонів вбитих співвітчизників, на політичну панель, продаючи її європейцям і американцям. Відповідно й груди свої широкі увінчали квіткою борделів. А найбільш «хоробрі» нардепи й патріотичні активісти гордовито заявили з дорогих кабінетів перед телекамерами: «Коли буде знищений останній російський окупант, тоді ми відзначимо День Перемоги. А до того – ніякого Дев’ятого Травня». Не кажуть тільки, скільки чекати їхньої перемоги над «російськими окупантами», і чому вони воюють з ними не на фронті, а в теплих кабінетах? Прем’єр Шмигаль теж заявив, що день завершення війни над німецькими окупантами для нього – не свято.

Святу правду про війну і Перемогу сказав перед воєнними стендами у Чернігівському історичному музеї бойовий фронтовик, орденоносець Герард Кузнєцов: «А війну-то виграли наші жінки!». Історія не знає такої масової участі жінок у війні, як було в 1941-45 роках на території СРСР.

Чоловіки полюбляють зверхньо «козиряти», мовляв, війна – не жіноча справа. І справді: жінка дає життя, а на війні вона повинна нести смерть. Але що їй, бідній, робити, коли бачить, що самолюбиві чоловіки не здатні її захистити від звіроподібних агресорів? І майже мільйон представниць «слабкої» статі пішло на фронт, а просились значно більше. Вони були готові до подвигу, але не навчені для армії. Втім, швидко ставали не тільки радистками, кухарями, пралями, а й снайперами, десантницями, льотчицями, кавалеристами, танкістами, матросами…

Після війни один бойовий офіцер написав у своїх спогадах: «У розвідку я б з такою пішов, а в дружини б не взяв». Не вточнив тільки, з чиєї вини жінка-матір стала жінкою-солдатом. Ще й яким! Навіть серед жінок-медиків є 15 Героїв Радянського Союзу! Це «чоловіче» звання одержали майже сто бойових фронтовичок. Пораненим воїнам рятували життя 700 тисяч лікарів, з них 42 відсотки – жінки, ще більший відсоток їх був серед хірургів. Кількість сестричок і санітарок налічується за півтора мільйона. Дівчата-санінструктори допомогли 70 відсоткам поранених бійців повернутися в стрій. В тому числі і за рахунок вчасно запропонованої власної донорської крові. В російському місті Калуга, де в роки війни було багато госпіталів, встановили пам’ятник медсестрі – єдиний такий в колишньому СРСР. Загалом же, у кожному чоловічому подвигу присутня жінка – мати, дружина, дочка, подруга, Вітчизна…

Безцінний внесок жінок у Перемогу – забезпечення надійного тилу, без чого неможливо виграти війну. Так от, коли в 1941 році чоловіки пішли на фронт, за них і за себе в колгоспах працювали 19 мільйонів жінок. Ще 5 мільйонів їх гарували в промисловості, по 12-14 годин на добу, часто тижнями не виходили з цехів. Тилова статистика вражає! З липня 1941-го по серпень 1945-го фронт одержав: 12 мільйонів гвинтівок і карабінів, більше 6 мільйонів пістолетів-кулеметів, півтора мільйона станкових кулеметів, 352 тисячі мінометів, 482 тисячі гармат, 102 тисячі танків, 112 тисяч літаків, сотні мільйонів тонн різних боєприпасів. Працівниці тилу відправили на фронт 40 мільйонів тонн продовольства, вони пошили 38 мільйонів шинелей, 78 мільйонів гімнастерок, 64 мільйони пар взуття. Вдумаймось в ці цифри. За ними – невтомна жіноча праця! А радянські історики писали: «Радянські люди, керовані ленінсько-сталінською партією, створили матеріальну основу перемоги». Величезну заслугу жінок свідомо «затінювали» такою ідеологічною риторикою. Бо тоді б як виглядали «великі» переможці?!

З населених пунктів нинішнього Бобровицького району (у 1959-му приєднали Новобасанський район) у 1941 році пішли на фронт більше 17 тисяч чоловіків. Найбільше – з Кобижчі (2500), Нової Басані (2139), Бобровиці (2000), Браниці (950), Ярославки (757), Козацького (725), Рудьківки і Свидовця (по 700), Нового Бикова, Вороньків і Веприка (по 600). З інших сіл війна забрала теж до половини робочих рук. Замінили їх жіночі руки, до того ж не звільнені від домашньої роботи, догляду за дітьми. Пережили й окупацію. Майже півтисячі незахищених чоловіками жінок були закатовані й розстріляні у фашистських катівнях, ще більше їх спалено в Пісках та інших селах.

Звільнили Бобровиччину від фашистських нелюдів (звісно, що не американці і не європейці) у серпні 1943 року. На колгоспні лани вийшли знову жінки, працювали денно і нічно – все для фронту. Орали на домашніх коровах і на собі. Посилали бійцям посилки, здавали останні копійки і харчі у фонд оборони, відриваючи все від діток. Для побудови літака працівниці Новобасанської МТС зібрали 15 тисяч карбованців. Дві родини Шелух з Бобровиці передали для танкової колони 50 тисяч карбованців власних заощаджень. До кінця 1943 року жінки Бобровиці передали з домашніх господарств на потреби госпіталю 5 тисяч штук яєць, 200 літрів молока і стільки ж кілограмів сала і ягід, багато спеченого хліба, хоч самі родини голодували.

Стала гласною й така свята правда: у перші місяці війни чоловіки-керівники держави і чоловіки-воїни показали свою безпорадність і навіть панічну боязнь, що й примусило жінок масово взятися за зброю, і не тільки в діючій армії, а на окупованій території.

Історичними документами і безцензурними спогадами очевидців доведено, що заздалегідь створена мережа підпілля і партизанських загонів на Чернігівщині розвалилась у перші дні окупації. Тож у 1941 році найактивнішою підпільницею стала… учениця 10 класу Чернігівської школи №10 Льоля Білевич. Вона під носом німецької комендатури організувала групу, що наводила жах на загарбників. А впіймали фашисти і закатували мужню дівчину вже тоді, коли вона перейшла «під крило» партизанських командирів, котрі активізувалися після перших перемог Червоної Армії на фронтах.

Багато інших дівчат і жінок безстрашно воювали на окупованій території. А скількох оточенців вони врятували! Причому, переховуючи їх, ризикували не тільки собою, а й життям рідних і навіть своїх дітей. На таке не здатні егоїстичні чоловіки.

На території села Нова Басань в роки окупації фашисти облаштували табір для військовополонених. Місцева жителька Ганна Кареліна разом із сусідками «витягувала» звідти «своїх родичів». Таємно виконала мужня жінка й такий християнський обов’язок: похоронила вночі десятьох закатованих і викинутих за межі табору полонених. Місце ретельно замаскувала, а вже після звільнення села насипала там могилку – в кінці її городу. На десятий рік після Перемоги спеціальні загони під покровом ночі розкопували такі поховання, щоб взяти звідти останки для братських могил. Одного ранку Ганна Савівна побачила, як поглумились над похованням полонених новоявлені «перезахоронники», – з наспіх загорнутої могили стирчали кістки. Жінка навела там лад і далі доглядала за неофіційною братською могилою. А перед смертю наказала своїй дочці, щоб та і близько не підпускала туди «могильщиків» від влади.

Влітку 2013 року у Новій Басані працювала спеціальна пошукова група з Чернігова, яка переносила останки воїнів зі «стихійних» поховань до братської могили в центр села. Приїхали пошуковці і до згаданої могили. Так дочка покійної Ганни Савівни Галина Мелай підбігла до них ледь не з кулаками, пригадавши материн заповіт. І лише після пояснення від керівника пошуковців заспокоїлась і розповіла про історію того поховання, яку почула від матері та сусідів. На перший погляд, ця історія не «вписується» в Перемогу на війні, але вона доповнює риси обличчя і душі Перемоги.

Замість епілогу

Значиму роль жінки у війні не врахував і Гітлер, коли затівав напад на залякане й вихолощене Сталіним наше суспільство. Він, видно, порахував, скількох талановитих військових командирів і організаторів виробництва, рядових активних чоловіків знищив радянський диктатор, і зрадів, що перемога вже в його кишені. Дурень із собачими вусиками не «змикитив», що в слов’янській державі жінки особливі, не з його рейху. Вони не тільки замінили репресованих чоловіків, а й своїми героїчними вчинками на фронті і в тилу мобілізували всіх на Перемогу. Коли гітлерівці на собі це відчули, тоді ж на «доблесних» завойовників Європи нахлинув страх. І вони відкрили проти героїчних жінок окремий каральний фронт. У жодній окупованій європейській країні фашисти не знищили стільки жінок, як розстріляли, повісили і заживо спалили в Україні. Бо бачили в них велику загрозу для себе.

Після війни всю славу за Перемогу привласнили собі чоловіки. Вони й гасло придумали: «Переможців не судять». За «золоте» виправдання заховалися від ганьби – не захистили мільйони жінок і дітей від кривавого агресора, хоча обіцяли, із задертими носами і пихатими мордами марширували та виспівували, що жодного загарбника не впустять на нашу землю… Впустили не один мільйон, ще й самі під жіночі спідниці ховалися. Переможцями стали потім, коли жінки витерли їм під носом, нагодували, нову зброю в руки дали, своє плече підставили. А після війни – жодних претензій не висунули скромні жінки хоча б на частинку слави за Перемогу. Героїчних жінок чоловіки віднесли до категорії «радянських людей». І аж на 68-му році після Перемоги дехто з чоловіків «прозрів»: «А війну-то виграли жінки!»

19 05 2020