Творчі роботи учнів і вчителів Марківецької школи, приурочені Тарасу Шевченку

Творчі роботи учнів і вчителів Марківецької школи, приурочені Тарасу Шевченку, який у 40-х – 50-х роках ХIХ століття бував у Маркі-вцях

Перші проби пера учнів 3 класу

Учні_3-го_класу

Малий Тарас чумакував,

У ігри ті, як ми, не грав.

Вірші складав у полі,

Ходив у полотняній льолі.

Як померли батько й мати,

Став Тарас жебракувати.

Як нелегко бути в рабстві,

Жити в царському нахабстві!

Шостак Катерина

Це було сніжного дня.

Таке буває не щодня.

Народивсь у Катерини

Хлопчик гарний, милий.

Назвали його Тарасиком.

Було, візьме дитина вуглик і листок,

Й малює природу та садок.

Вірші писав чудові,

Що збагатили нашу мову.

Манойленко Оксана

Тарасик був хороший,

Усім допомагав.

Та в нього була мрія –

Художником щоб став.

Вірші складав чудові,

І малював весь час.

Хлопчина – сирота,

У найми він пішов.

Заробить копійчину

І купить олівець,

Щоб малювати хатину,

Веселку й вітерець.

Куц Альона

Хоменко Анастасія

Робота учениці 4 класу Хоменко Анастасії

В історії української літератури чимало славетних імен. Ім’я Тараса Григоровича – одне з них. Він – наша гордість і слава.

Важким був його шлях. Якби можна було б змінити його на краще! І тоді, можливо, його б чекало довге і щасливе життя, а отже, ще більше неповторних творів. Але, на жаль, нема такої чарівної палички.

У нашій сімейній бібліотеці багато книг. Їх збирали бабуся з дідусем, мої батьки, а тепер збираю і я. Серед усіх книг почесне місце займає «Кобзар».

Крикун Юлія

Робота учениці 5 класу Крикун Юлії

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…

Дивлюсь на портрет Т.Г.Шевченка, обрамлений вишитим квітчастим рушником. На мене дивляться карі ледь примружені очі, що випро-мінюють лагідність і доброту. Бабуся мені говорила, що це поет, захисник знедолених селян, яких жорстоко гнобили багатії. Це не просто поет, а такий, що його знає не тільки наша Україна, ім’я його знають далеко за її межами. Хлопчик народився у великій селянській родині, де панували злидні, але він зумів здобути собі славу, пишучи проникливі, жалючі рядки поезій. Відкриваю сторінку, на якій вірш «Садок вишневий коло хати». Яким теплом віє від нього! А ось інша поезія – «Реве та стогне Дніпр широкий». У ньому зовсім інший настрій. Широка ріка перед бурею. Високі хвилі кидаються на берег. Рвучкий вітер гне додолу міцні верби. Мабуть, через те і місяць перелякано сховався за хмари. Небо потемніло, насупилось, чекає негоди.

Гусаченко Владислав.jpg

Робота учня 6 класу Гусаченка Владислава

Тарас Шевченко – гордість України

У моїй сім’ї високо цінують творчість Тараса Григоровича Шевченка, знають його твори напам’ять.

У 26 років видав першу збірку «Кобзар». Саме вона показала світу народження нового поета. 1841 року вийшла чудова поема «Гайдамаки». У його творах звучить плач бідняків та заклик до боротьби.

Великому Кобзареві були споруджені пам’ятники у Харкові, Києві, Полтаві, інших містах України. А також Канаді, Франції, США, Аргентині, Угорщині.

Зберігається пам’ять про Тараса Григоровича і в нашому селі, бо 1846 року він приїздив до Марківців. У нашому роду зберігається переказ про те, що мій прапрадідусь неодноразово бачив Тараса Григоровича, говорив з ним, бо служив управителем у пана Катеринича. Своїм дітям я теж розкажу про це, адже творчість нашого генія вічна.

Майстренко Марія

Робота учениці 9 класу Майстренко Марії

Сон влітку

Влітку, готуючись до екзаменів, я вирішила перечитати «Кобзар». Взяла книгу і ковдру, пішла у садок.

Коли читала один із віршів, хтось за моєю спиною промовив:

– Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть…

Обернувшись, я побачила чоловіка з лагідними очима та приємною усмішкою. Одягнений він в український костюм.

– Хто ви? – розгублено спитала я.

– Тарас Григорович, – відповів він. – Зараз провідую місця, де колись побував. Нема моїй душі спокою, бо не все гаразд на Україні, от і ходжу. Краще скажи, чи ще й досі читають мого «Кобзаря»?

– Звичайно, читають, адже ця збірка розповідає про те, що відбувалося в минулому, і що буде в майбутньому. А Ви не могли б почитати свої улюблені рядки? – попросила я.

Він спокійно кивнув головою та задумався, а потім присів біля мене і тихим глибоким голосом почав:

– Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться…

– Скажіть, Тарасе Григоровичу, що спонукало Вас до написання поеми «Гайдамаки»?

– Я написав цей твір, тому що ще з самого дитинства мій дідусь розповідав мені про страшні події, які відбувалися під час Коліївщини. Я був ще мале-ньким, але ці розповіді глибоко запали мені в душу. От я й захотів усім розповісти, як наші козаки й звичайні селяни боролися за волю.

– А яким було наше село, коли Ви приїздили?

– Село було маленьким, але мальовничим. Жили в ньому привітні люди. Біля маєтку пана росла ялинка, під нею я любив відпочивати, думати, малювати. Найбільше мені у вашому селі сподобався дуб, що ріс у лісі.

– Дуб та ялина й досі ростуть, а на місці панського будинку тепер розмістилась школа. Я б хотіла подякувати Вам за розмову, за те, що ви зробили для нашої Батьківщини, що учите нас любити рідну землю, мальовничу Україну.

– Дякую і тобі, дівчинко, за розмову. Рідко таке трапляється, що хтось почув серцем мій голос. Хоча зараз багато читають, говорять. Та не всі хочуть і можуть зрозуміти й виконати те , про що я говорив.

Мені стало здаватись, що голос кудись віддаляється, його заглушає вітер.

Відкривши очі, я зрозуміла, що це був сон. Але який він був реальний! Ніби й справді я розмовляла з великим поетом. Від цього сну в мене залишився тільки «Кобзар». Його буду перечитувати протягом усього життя, щоб зрозуміти і не забувати минуле нашого краю.

Скок Анна

Робота учениці 9 класу Скок Анни

Лист до Тараса Григоровича

Я, учениця 9 класу, Скок Анна, пишу Вам листа, щоб подякувати за любов до народу, своєї України. Знаю, що у Вас було важке дитинство, і тільки бажання творити допомогло пережити сирітство.

Мрія.

Чиста. Дитяча.

Манить. Кличе. Не залишає.

Це тільки початок.

Не втрать!

Нудна служба в пана – все це не відбило, а тільки посилило стремління зображувати на папері прекрасне.

І ось білі ночі в Петербурзі, краса, на яку хочеться дивитися безкінечно.

Я вважаю, що в житті не буває випадковостей, тому та зустріч у Зимо-вому Саду не була дивом. Це була нагорода за працю, за наполегливість, за віру в хист. Олівець.

Живий. Вільний.

Врятував. Дарував. Приніс.

Це тільки початок.

Малюй.

Талант художника дарував не тільки волю, а й надійних друзів, видатних учителів, Ваше ім’я зазвучало на вустах. Слава художника нарешті дала змогу не думати про хліб насущний.

Ви їздили по Україні, були в нашому селі. Спочиває висока ялина під приміщенням школи, розказує нинішнім учням, що бачила великого Кобзаря. Слово.

Гаряче. Болюче.

Кличе. Бентежить. Вражає.

Це тільки початок.

Пиши! Багато хто хотів би мати хоч краплину Вашого дару. Ви служили рідному народові словом і пензлем, зуміли прославити нашу «вишневу Україну», розкрити її перед усім світом, показати нещасну згорьовану Катрю, і, звертаючись до всіх, не насміятись над нею, а пролити сльози співчуття і болю, вбачаючи в образі бідної дівчини «безщасну Вкраїну мою».

Фортеця.

Міцна. Сумна.

Тримає. Забороняє. Мучить.

Це тільки початок.

Терпи.

Важка випала доля – без рідної хати, без сім’ї пройшов вік, але надія не залишала Вас. Якщо не на особисте щастя, то на щасливу долю рідного краю.

Ще про один дар Ви не знали – дар пророка, але я впевнена, що саме він давав сили вистояти, а серцю не згаснути і не відступити.

Україна.

Нещасна. Красива.

Надихає. Болить. Любить.

Це тільки початок!

Йди у вічність.

Пишу листа, а сама думаю, якби Ви встали, подивились, то чи гордилися б нами? Надіюсь, що так, бо в наших серцях палає той же вогник незгасимої любові до Батьківщини.

Я живу в селі, але не комплексую від цього. Багато видатних людей народились, жили і вчились у селі, проте завдяки своїм зусиллям стали відомими, шанованими. Любов, бажання зробити Батьківщину ще кращою, багатшою керували ними.

Я горджусь тим, що я – українка, а моя Батьківщина – Україна; горджусь тим, що ми маємо Великого сина свого народу – Тараса Шевченка.

Шимко Ольга

Робота учениці 8 класу Шимко Ольги

Лист до Тараса Григоровича

Шановний Тарасе Григоровичу! Хочу привітати, дорогий поете, з днем народження – 200-річчям! Ваше життя продовжується у творах, картинах, а вони, переживши такий тривалий час, продовжують подобатись людям, дивувати їх. То й життя Ваше триває, воно нескінченне, як і життя українського народу.

Дякую Вам за те, що не скорилися перед тяжкими випробуваннями, які ставила перед Вами доля, за любов до рідної мови, звичаїв та традицій, до українських пісень, які майстерно виконували. Ваші твори вчать бути добрими, щиросердними, вони торкаються сердець читачів, змушують думати не лише про себе. Мабуть, саме тому в багатьох поемах згадуються славні імена гетьманів та козаків, що захищали рідну землю, боролись за її свободу.

Подорожуючи Україною, Ви відвідали багато міст та сіл. Не оминули і наші Марківці. Ви можете мене спитати: звідки я про це дізналась? Справа в тому, що всі з моєї сім’ї – корінні марковчани, й історія Вашого перебування в селі передається з покоління у покоління.

Мені зараз тринадцять років, мабуть, тому мій улюблений вірш «Мені тринадцятий минало» та поезія «Доля». Взагалі, кожен Ваш твір відкривається для мене по-різному: один я відчуваю відразу, до іншого повертаюсь ще і ще, але всі подобаються. Я часто задумуюсь: чи змогла б досягнути успіху, долаючи такі ж перешкоди в житті, маючи таке важке дитинство? І не завжди даю позитивну відповідь. Мені здається, що багатьом потрібно вчитись у Вас переборювати труднощі, досягати своєї мети.

Стельмах Юлія

Робота учениці 10 класу Стельмах Юлії

Ім’я твоє житиме у віках

26 лютого (за старим стилем) о п’ятій годині тридцять хвилин ранку у Петербурзі перестало битися серце Тараса Григоровича Шевченка. Дуже швидко ця звістка рознеслась по всій Україні. Цього ж дня друзі поета зібрались у Ніжинському ліцеї. Вони вирішили виконати заповіт Шевченка і поховати його на Україні.

Труна з тілом знаходилась в церкві Академії мистецтв у Петербурзі. 28 лютого церкву і коридори заповнили шанувальники творчості Тараса Гри-горовича. Виголошено декілька промов, у них звучали слова шани до великого українця. Труну несли відкритою. Похорони відбулися на Смоленському кладовищі.

Наприкінці квітня 1861 року було дано дозвіл на перепоховання праху великого українського поета. На Смоленському кладовищі, за давньою козацькою традицією, труну було вкрито червоною китайкою. Після цього її понесли через усе місто до залізничного вокзалу. Супроводжували труну двоє істориків – О. Лазаревський та Г. Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де в Тихонівській церкві встановили труну, щоб москвичі змогли попрощатися з Тарасом Григоровичем.

І біг розтривожений люд:

– Із Санкт-Петербурга Тараса везуть!..

Кролевець у тузі. Батурин – за ним.

Борзна й Оленівка в сяйві сумнім.

І Ніжин старий. Володькова Дівиця.

Носівка. Козелець. І Лаврська дзвіниця.

До Києва процесія прибула 6 травня надвечір. Уранці труну на руках принесли до пароплава, який потім взяв курс на Канів.

Розкрила обійми , як люба сестра,

Над синню Славути Чернеча гора…

10 травня о сьомій годині вечора поета поховали на Чернечій горі, яка з того часу стала називатися Тарасовою. Заповіт було виконано, поховали його: На могилі

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій…

У 1890 році могилу поета відвідав М.Коцюбинський, життя та творчість якого тісно пов’язані з Чернігівщиною. 1918 року на могилу Кобзаря приїздили Павло Тичина та Степан Васильченко, який пізніше написав повість «У бур’янах», а Тичина – поезію «На могилі Шевченка». Ці відвідувачі писали, що територія біля могили була невпорядкованою, тісною. Діячі культури зробили все, щоб виправити цей недогляд. А М.Коцюбинський як голова Чернігівської «Просвіти» 17 квітня звернувся з листом до попечителя Київського учбового округу з проханням затвердити програму літературно-музичного вечора, приуроченого 46-й річниці з дня смерті Т.Г.Шевченка.

У 1914 році відзначали 100-річчя з дня народження Кобзаря. До цієї дати готувалась уся Україна. Ще з 1882 року збиралися гроші на відкриття пам’ятника в Києві. Почали цю святу справу полтавці, до них приєдналися чернігівці. Але більшість земських управ не підтримала цю пропозицію.

У Чернігові, Ніжині, Прилуках та інших містах споруджені пам’ятники. Його ім’ям названо сім населених пунктів області, майже в кожному населеному пункті є Шевченкова вулиця. Проводяться Шевченківські вечори, читання, свята.

Творчі роботи вчителів

М.М. Даценко

Робота вчителя М.М.Даценко

Про перебування Шевченка у Марківцях

У 1846 р. за завданням Київської Археологічної комісії Шевченкo виїхав на Чернігівщину. Чимало міст і сіл об`їздив поет. Був він і в селі Марківцях, куди запросили художника пани Катериничі, щоб замовити йому портрети членів своєї родини.

По дорозі з Козельця, повернувши на мостищенський шлях, який шумів старезними вербами, Шевченко побачив погоріле село Мостище, нині Петрівське. Пішов дощ, швидко наступила ніч. Тарас Григорович зупинився на ночівлю в одного селянина, який розповів йому страшну історію, що трапилася у цьому селі. Із Козельця у Мостище навідувався великий гультяй, безчесний князь Мордатов, влаштовуючи зі своїми дружками-офіцерами гульбища. Під час однієї такої розваги офіцери розвели вогнище в панському саду. Вітер підхопив вогонь і поніс до скирт, загорівся й панський будинок, а незабаром запалало все село.

Після старшої картини пожарища, вранці Шевченка зустріло село з густими вишняками і біленькими хатами, потім перед очима постав великий маєток з колонами, огороджений кам’яним муром, а за маєтком – розкішний сад з темними прохолодними липовими алеями. Це було село Марківці. Тут мешкав пан Катеринич. Сам пан був високого зросту, мав військову виправку, носив вуса, хвацько закручені.

Він чемно привітав поета, запросив до маєтку. Оселився Шевченко у невеликому флігелі, що стояв у глибині саду під запашними липами. Там містилась старовинна бібліотека. Прибуття Кобзаря викликало великий інтерес у марківчан. Заговорили, що в село приїхав «пан», який спілкувався з людьми селянською мовою, цікавився їхнім життям. За спогадами, це був середнього зросту чоловік з темно-русявим волоссям і великими карими очима, що виражали смуток.

Шевченко любив усамітнюватись у альтанці, повитій виноградом, у глибині розкішного саду. Тут легко дихалось, і на папір лягали вірші. Так під час перебування в нашому селі у поета виник задум поеми «Княжна».

Селянам так хотілося познайомитися з великим поетом, що одного разу вони насмілилися підійти до нього і поговорити. Серед них був дід учителя Антона Кузьмича. Вони говорили про своє кріпацьке безправне життя-буття, а Шевченко співчував їм, бо і сам нещодавно був кріпаком.

Пробував Тарас Григорович навчати грамоти, але за короткий час тільки один селянин навчився читати. Йому і подарував поет свій «Кобзар» з дарчим написом. Макар – так звали селянина – часто читав його неписьменним своїм товаришам. Довго цей Кобзар зберігався в сім’ї Макарового сина Федора.

У Марківцях Шевченко прожив три тижні. Був він і в Бобровиці. За цей час намалював аквареллю вісім портретів сім’ї Катериничів. В оригіналах збереглися до наших днів тільки чотири: поміщиці Катеринич, середнього і молодшого сина та невістки. Ці портрети зберігаються у Київському Державному музеї Шевченка, п’ятий портрет свахи Афендик – відомий лише в репродукції.

Катериничі були освіченими панами-лібералами. Вони дорожили пам’яттю про Кобзаря. В одній із кімнат маєтку стояв бюст Шевченка з одягнутою на нього українською вишиваною сорочкою і червоною стрічкою. Наше село засноване козаком Марком, що поселився тут після розгрому Запорозької Січі Катериною II. Тому за часів Шевченка жителі були поділені на вільних козаків, казенних, що належали Києво-Печерській Лаврі, і кріпаків.

Прошуміли століття. Нема панового маєтку, та на фундаменті будинку стоїть школа, в якій свято бережуть пам’ять про великого Кобзаря.

Шевченко залишив частинку свого таланту тут, у селі. Створив своєрідну ауру. Тому чимало видатних людей народила земля марковецька.

Шлях у вічність

Стояв спекотний весняний полудень. Дрімали верби над шляхом, кучерявився верболіз у видолинку. Легенький вітерець пустотливо грався то з вербовим віттям, змушуючи його гнутися донизу, то збиваючи куряву на шляху, а то розчісував жорстке волосся житнього лану. А далі – тиша.

Та ось у застиглому повітрі вирізнився звук, він усе дужче і дужче наростав, і нарешті перейшов у стукіт копит. Це їхав екіпаж, запряжений трійкою коней. Він прямував у село, що недалеко виднілося між розлогими густими садами і біленькими хатами-мазанками, що визирали з тих садків, позираючи соромливо на шлях.

Екіпаж зупинився біля величного будинку з колонами. Це був маєток пана Катеринича, побічного сина цариці Катерини, звідси й прізвище – Катеринич.

З екіпажу вийшов чоловік середнього зросту, повновидий, з великими карими і, здавалось, сумними очима, а в погляді його вбачалась доброта і щирість. Не поспішаючи, попрямував по садовій алеї назустріч панові. А той чемно зустрів його, запросив до маєтку. Що це за гість був, чому пан так улесливо усміхався, йдучи йому назустріч? – думали селяни, споглядаючи цю картину. Це був Тарас Шевченко.

У кінці розкішного саду стояла альтанка, повита виноградом. Сюди у передвечірній час приходив Тарас, тихо сидів, милуючись заходом сонця, а потім щось писав, ненадовго відриваючись від зошита, піднімав голову, наморщував лоба, зводив докупи брови (думав), а потім олівцем водив по паперу, залишаючи на ньому слова, щоб нанизати їх рядочок до рядочка у вірш.

Однієї передвечірньої пори наважились зустрітися з «паном» і поговорити. Це було в урочищі Турківщина (усамітнений куточок Катериничових володінь, напрочуд гарний і красивий).

Селяни, щоб не набридати поету, вибрали «сміливого». Цим «сміливцем» був Пимон Заболотний, а потім таких хоробрих побільшало. Селяни виливали йому свої засмучені душі, розповідали про своє гірке життя-буття, а він співчував їх нещасній кріпацькій долі. Бо нещодавно і сам був кріпаком.

Любив Тарас тихими погожими ранками прогулятись прохолодними алеями саду, околицями села; а одного разу, думаючи своє, виношуючи в душі поему «Княжна», забрів він на околицю, де ріс крислатий дуб. Поету сподобався дуб, і він усамітнився біля нього. Тут легко дихалося. Вільно почувалось та й не видно було стороннього ока. Боже милий! Яка краса! Який земний рай! Над головою ніжно-блакитне небо, де-не-де помічене білими хмаринами.

– Чому? Чому так тяжко на душі, чому сум тримає в своїх обіймах, чому тривожно стискається серце?

Напередодні він зустрів селянок. При зустрічі з ним вони низько схилили голови у поклоні. Босі, у сорочках з грубого полотна, прямували в поле, на тяжку виснажливу працю. В очах – скорбота і безнадія.

– Доле, доле жіноча, гірким полином присмачена. Чому тобі, доле, не бути прихильною до тих. Хто дає цьому жорстокому світові Яринок і Оксанок, Тарасиків й Іванків? Може їх вона убереже від тиранії і свавілля.

Прошуміли століття на Україною, ввібравши в себе і жахливі війни. Нема маєтку, нема альтанки і саду. Нема Шевченка. Нема? Ні, він живий! Живий у поколіннях тих, кому посвячував своє гостре слово, хто не забуває «пом’янути незлим тихим словом». Хто поставив його думи на високий п’єдестал, хто увіковічнив його прагнення до волі, незламний дух у віках. Дух волелюбного поета витає над Україною; дух народу, колись гнаного і нищеного. Народ український, усі його попередні покоління від Київської Русі, славетних запорожців, від одчайдушних народних месників – «коліїв» трудився прозрінно над тим, щоб врешті-решт знайшовся Тарас, кріпацький син, і розкріпачив душі мільйонів і мільйонів. Для кожного українця, як і для багатьох синів і дочок інших народів, він давно став часткою особистої долі, розрадником і порадником у житті. У вірші «Доля» поет сказав:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Так, він не лукавив у житті. Він міг би спокійно працювати в столичних умовах, розважатися на розкішних балах (сучасники знали Шевченка як блискучу світську людину, що вміла бути душею найвишуканішого товариства), а він не відмовився від жодного критичного рядка, спрямованого проти царя і його прибічників.

Він міг би звити собі родинне гніздо, а натомість десять років пригортав до себе холодну гвинтівку в орських степах.

Шевченко продовжує діяти словом, живим прикладом утверджує на землі світ справедливості й добра. Ось тому й називаємо його речником народу, духовним батьком, котрому не зникнути в швидкоплинності літ.

Ти, неначе плугатар могутній.

І орав, і засівав лани,

Щоб жили щасливі і розкуті

України дочки і сини.

М.Є.Матвієнко

Робота вчителя М. Є. Матвієнко

Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України

Моя Україна. Моя рідна країна, земля наших батьків, на якій нам суди-лося народитися і жити, яка стала для нас Вітчизною.

Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти народила, вигодувала, підняла на ноги, а вони тебе зневажали, відцурались свого роду.

І все ж, попри всі негаразди, була ти щасливою, бо не всі твої діти покірно схиляли голови перед ворогами, а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і «яких батьків діти». Пишайся ж, матусю, такими дітьми! До них належав і Тарас Шевченко. Д.Павличко писав: «Шевченко не схожий на всіх безсмертних. Ніхто з них так дорого не заплатив за своє безсмертя. Він лишився непідвласним тиранам Росії, незламним перед страшними вітрами заслання. Лишився нескореним, безкомпромісним, чесним перед своєю совістю. У ньому ожила українська діамантова мова, безмежна волелюбність…»

Доля не шкодувала йому страждань. Та він завжди лишався вірним своїй рідній Україні. Де б він не був, куди б не закинула його тяжка доля, він завжди повертався до своєї рідної України, линув до неї своєю душею, до її «степів широких», до її заквітчаних, мов чарівна дівчина, сіл, до найдорожчого для нього – до Дніпра. Він скрізь бачив її, рідну матір – Україну. Шевченко знав її минуле, бачив сучасне. І йому було гірко від того, що бачив. Своїми віршами він прагнув розбудити національну свідомість українців, розмірковував у поезіях над тим, яка доля чекає його Україну:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Незважаючи на тяжку долю, на усе те страшне, що довелося поетові побачити і пережити, ніколи Шевченка не залишала надія на краще. Кобзар бачив, як гине українська культура і нація під невмолимим натиском ззовні. «Він бачив, як українці відрікаються від батьківщини, від своєї землі, і народжувались у нього такі гіркі рядки:

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слів велику силу

Та й більш нічого.

Та все ж ідеал України, який поет змалював у вірші «Садок вишневий коло хати», лишається вічним.

Шевченко звертається до цієї теми і в «Заповіті», де він називає життя в новому суспільстві (без панів) «сім’єю великою» і «сім’єю вільною, новою». Поет впевнений, що народ переможе.

Він сподівається на краще майбутнє, запорукою якого є, по-перше, дбайливе та уважне ставлення до свого минулого, по-друге, розвиток та збереження своєї культури. Великого Кобзаря завжди хвилювала доля України, її майбутнє, шляхи, якими вона буде розвиватися. І наш святий обов’язок перед співцем вільної України – побудувати її схожою на ту, якою він бачив її у своїх мріях.

А.І.Козачук

Робота вчителя А. І. Козачук

Двоє геніїв України

Щоб зрозуміти поета, треба побувати на його Батьківщині, бо саме рідна земля дає силу і мужність, любов і терпіння. Може, тому їдуть люди в Україну, в Кирилівку та Піски, щоб осягнути велич двох геніїв українського народу – Шевченка й Тичини?

Дитинство… Воно дає початок життєвому шляху, западає глибоко в душу і виринає звідти спогадами, як з глибини води, протягом життя.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Чи не ці рядки згадував Тичина, коли писав:

Гаї шумлять –

Я слухаю.

Хмарки біжать –

Милуюся.

Захоплення рідними полями, сонцем, спокоєм, красою природи звучить у поезіях обох майстрів слова.

Проста картина, яку бачили тисячі людей, не знаходила відбиття в душах, доки не пролунали слова:

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

Може, простота – це те, що виділяє генія?

Не лише ніжна краса, а й біль змученого серця, заклик до боротьби знаходять відображення в поезіях.

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…

Надії на звільнення від рабства, на незалежність, на створення вільної України єднають поезії Шевченка та раннього Тичини. У поемі «Золотий гомін» Павло Григорович писав про золотий гомін національної волі. «Предки встали із могил» і пішли містом. Андрій Первозванний стоїть на київських горах і благословляє їх. Цей твір був написаний 1920 року. Але пророк з далекого минулого бачив інше:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Замість пива праведную

Кров із ребер точать.

Тичина теж був пророком свого часу, він передбачав, що страшні, чорні, голодні часи насувають на сонячну Україну.

Сини нас потішають:

Ось: воля і земля.

А що за тую волю

Та безконечна кров…

Мовчать. В очах їх сльози.

Я веселю печаль.

На стінах тихо плачуть

Шевченко і Франко.

Світочі українського народу плачуть над усвідомленням поразки революції. З болем у голосі Павло Григорович промовляє до Шевченка: «Ну що ж, Тарасе! Рад єси не рад – дивись, який в господі лад, в сім’ї великій, у громаді вольній». І далі: «Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти – нічого не кажи Первопрестольній. – Бо ще й тебе пошиють в шовіністи». (А скількох українських інтелігентів було звинувачено саме в націонал-шовінізмі?)

Двоє геніїв українського народу жили в різний час. Шевченко довів свою вірність слову, Тичина зламався. Життя намагалось скрутити обох поетів, знищити талант, але йому це не вдалося. Добре всім відомі Кобзареві слова: Караюсь, мучуся… але не каюсь!

А Тичина?

Всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!

Дехто згадував ями, наповнені жертвами голодомору, терору, дехто сприймав Тичину як співця соціалістичного ладу.

Нехай Європа куликає,та в нас одна думка є, одним-одна турбація, традицій підрізація – колективізація.

А може ні з ким говорити? То краще заховати «своє на дні душі»?

«…Стоїть сторозтерзаний Київ,

І двістірозіп’ятий я, – писав Павло Григорович.

Над книгою «Григорій Сковорода. Симфонія» поет працював усе життя. Любителі поезії прочитали її, коли автора вже не було серед живих. Вона – життя поета, його віддушина, «захалявна книжечка». Знані слова філософа «Світ ловив мене, але не спіймав» викликають заздрість у Тичини. Його душа просить свободи, але зможе вилитись тільки в «Сонячних кларнетах», через те й стали вони вершиною творчості, сонячним злетом, дзвінкою мрією.

Що важче: відповідати лише за себе чи за близьких тобі людей? Вирішувати тільки свою долю, чи брата, друзів, знайомих? Коли знаєш, що вони будуть замучені фізично й зламані духовно? Сталін добре знав, де, на які струни натиснути, щоб було болючіше… А може теж хотілось крикнути на весь світ словами Кобзаря:

«Нікому я не продамся, В найми не наймуся»?

У кожного своя доля і свої гріхи. От і пише він «Григорія Сковороду» «у стіл», допомагає землякам, купує підручники та книги в шкільні бібліотеки за власні кошти. Павло Григорович був надзвичайно скромною, ввічливою людиною.

Ще одне об’єднує цих поетів – любов до Батьківщини. Для кожного вона – серце, душа, єдине, для чого потрібно жити.

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько.

Молюся за її. Але ж чудно мені,

Що й сам я не знаю,

За що так люблю

Безщасную тую Вкраїну мою.

Саме Батьківщина давала наснагу на життя і творчість. Відійшли у небуття твори, написані за вимогою часу, а залишилось:

Я єсть Народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда, яка чума косила! –

А сила знову розцвіла.

Народ і поет нероздільні, їх неможливо знищити чи роз’єднати, бо митець і є душею народною, його піснею, честю і совістю.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!

Сам співець найчастіше не може захистити себе, тому кожен, у кого є со-вість, повинен це зробити. В.Сосюра підтримав свого брата по перу:

Не вам ганьбить ім’я Тичини

І називать його рабом.

У кожного своя міра гріха й совісті, правди і брехні. Нема в світі безгрішної людини.

Японська класична література розглядає питання ставлення до життя та смерті. Зокрема, висловлюється думка, що для того, щоб зрозуміти характер людини, потрібно дізнатись, як вона ставиться до смерті. Шевченко – революціонер, навіть після свого відходу в інший світ він закликає до боротьби.

Поховайте, та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою, злою кров’ю

Волю окропіте.

Тичина ще в далекому 1911 році писав:

Я хотів би, коли я умру

(Ах, якби мені вмерти улітку!),

Щоб, закутавши в білу намітку,

Ви спалили мене у бору.

Ці рядки допомагають заглянути в душу поета, його сокровенні думки. Один майстер слова бачить тільки шлях революцій, грізної боротьби, крові. Інший спочатку теж підтримує це, але потім, побачивши, як розділилась спільнота («…Блиснула шабля в першого! Креснула в другого, ще й в третього клинок…»), змінює свою думку, бо ненавидить голод, насилля. Він вбачає щастя людини в єднанні з природою, в коханні, сім’ї.

Світовий велетень духу говорив:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей згорьованих моїх,

Убогих, ницих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Бо Слово було початком світу і продовжує бути його основою.

Кожен розпоряджається своїм талантом, як може і як хоче. Павло Тичина у щоденнику зробив такий запис: «Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки!»

Шевченкова зоря

Дальнім небосхилом котиться зоря.

Може, на могилу батька – кобзаря?

Може, на Чернечу гору упаде,

Рутою пахучою зелено зійде?

Юрій Петренко

Кажуть, коли народжується дитина, то загоряється зоря, і світить стільки, скільки живе людина. Коли народився маленький Тарасик, ніхто не зафіксував народження Нової, але я вірю, що вона була. Адже поет неодноразово звертався до неї:

Зоре моя!

Мій друже єдиний!

Маленька темна хатина, бідна, багатодітна сім’я, але:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Хто дав хлопчині мрію, фантазію шукати залізні стовпи, що підпирають небо? Можливо, ота зірка манила його, кликала? Може, вона була заступницею, коли померли мама і тато?

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чогось було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога…

Уже покликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу…І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Хто дав силу пензлю, точність оку, відчуття краси й кольору? Українська пісня, рідна мова чи вдача, яка приходить тільки до тих, хто невтомно йде вперед? Переступає через себе, втому, бідність, йде, бо не може, не має права відступити.

Вивчення мов, уроки малювання у славетного Брюллова, прослуховування лекцій, нові знайомства і враження. Художник, якому пророкували славу, залишає фарби, щоб таємно від друзів «мережити рядки». Напевно, іскра від тієї зірки, що зародилась при народженні й не згасне до смерті не дає спокійно спати, веде й під арешт, й в Кос-Аральські степи.

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Так звертався Тарас Григорович до своєї зорі. Про що вони говорили: чи про родину, чи про Україну, чи просто про долю?..

Зоре, зоре, чому так мало дала щастя, кохання? Подарувала зустрічі з гарними, добрими людьми, а про ту, єдину, забула?

Все життя він мріяв про дітей, дружину, хатину над Дніпром, але не суди-лось.

Чи можна назвати Тараса Григоровича щасливою людиною? Як людину, я думаю, що ні, але як поета, що жив і творив для свого народу, – так. Шевченко не зазнав особистого щастя, зате в нього було багато друзів (мабуть, як і будь-яка талановита людина, він мав не менше й ворогів). Але саме надійні товариші допомогли здобути знання, стати художником, гравером, повернути волю, видати «Кобзар».

Не мріяв він стати поетом, але несказане слово пекло вогнем душу, через те рука сама тяглася до паперу:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!

У кожного своя зоря: в одного – ясна, біла, сяюча; в іншого – тьмяна, туманна. Але щоб вона засвітилась, потрібно працювати, вперто йти до мети, то й зоря заяскравіє.

Сьогодні у дітей із заможних сімей більше можливостей здобути престижну освіту, розвивати свою творчість. Але чому ж тоді Інтернет, клуби, наркотики, легке життя все більше приваблює молодих людей? І чому є діти з обмеженими можливостями, які проявляють більше творчості, наполегливості, більшу любов до родини, і, нарешті, до Батьківщини?

Напевно, не через зорю, а через любов до праці, до життя. Кожна дитина, навіть із найглухішого села, з найбіднішої сім’ї, з дитячого будинку повинна мати не тільки надію, а й віру в те, що вона потрібна своїй Батьківщині, що вона зможе вивчитись і знайти роботу вдома. Отоді можна буде згадати слова Кобзаря, лише тоді його душа зможе спочити, «а до того я не знаю бога».

Зоря згасає, але її світло лине тисячоліттями, освітлюючи небосхил. Мені здається, що промені зір видатних, талановитих людей не згасають, – вони переходять у їхні творіння, тому й «Кобзар» Тараса Шевченка осяватиме шлях людства вічно.

В краплях кришталевої ранньої роси,

В хвилях золотавих милої коси,

У садів цвітінні, в гомоні дібров

Пісня Кобзарева залунає знов.